Полтавська битва – реферат
Кажуть, що історія і час рано чи пізно все ставлять на свої місця. Минають роки і століття, і поступово всі крапки над “і” виявляються розставлені, і тоді ми знаємо, що біле – це біле, а чорне – це чорне, ми знаємо, хто правий, а хто винен, хто переміг, а хто програв. Ми всі знаємо і розуміємо, все стоїть на своїх місцях, на своїх поличках, всього і всіх дана оцінка. Але бувають такі події, які після століть стають все більш і більш суперечливими. Здавалося б, сотні вчених вивчають ці події, про них написані тисячі книг і статей, але від цього картина події не прояснюється, а навпаки, стає все більш і більш заплутаною, народжує все більше розбіжностей і протиріч. І Полтавська битва, одне з найбільших і, здавалося б, найбільш вивчених битв української історії, – яскравий тому приклад.
Почати хоча б з того, що знає історик при згадці терміна “Полтавська битва” запитає: “А про яку саме Полтавській битві йдеться?”. І буде абсолютно правий. Так-так, шановний читачу, про це мало хто, на жаль, знає, але за п’ятдесят років до того, як зійшлися на полі брані російські та шведські війська, в тому ж самому місці під Полтавою, на тому ж самому полі між селами Рубці і Жуки відбулася так звана Перша Полтавська битва. У тому, що про цю битву мало що відомо, немає нічого дивного. У радянські часи вона не представляла ніякого інтересу для історіографії, як не представляло інтересу існування незалежного і самостійного українського народу. Адже в битві тій українці воювали проти українців…
Після смерті в 1657 році гетьмана Богдана Хмельницького Україна опинилася у владі протиріч – народ, а точніше правляча верхівка, не зміг по справедливості і без образ розділити гетьманський спадок і гетьманську булаву. Коли Богдан був живий, коли у всіх було спільну справу, справу визволення України від багатовікового ярма, тоді всі були єдині в єдиному пориві, єдиному прагненні досягти бажаної волі. Коли ж гетьмана не стало, а війна практично завершилася, ось тоді-то забуті на час протиріччя знову спливли на поверхню. Влада – вона адже така бажана…
Всупереч волі покійного гетьмана і більшості запорожців гетьманська булава всіма правдами і неправдами дісталася генеральному писарю Івану Виговському. Не дивно, що такий стан справ багатьох не влаштовувало і що незабаром в колах козацької старшини дозрів змову, очолив який полтавський полковник Мартин Пушкар. Після декількох дрібних сутичок війська, присягнули Виговському, і сили змовників зійшлися 11 червня 1658 під Полтавою. Під командуванням Мартина Пушкаря і його товаришів знаходилося досить значне військо, до 30 тисяч чоловік. На стороні ж обраного гетьмана було в два рази менше воїнів. Але саме воїнів, чудово підготовлених, що пройшли крізь горнило безлічі битв і добре озброєних. Це і зумовило результат битви. У підсумку Іван Виговський зберіг гетьманську булаву, а голова Мартина Пушкаря була посаджена на спис і виставлена на загальний огляд на центральній площі Полтави. Для науки…
Як бачимо, Перша Полтавська битва мала величезне значення для української історії. І можна сказати, що подальші події, в тому числі і Полтавська битва 1709 року (яка, будемо справедливі, все-таки набагато більш значима для життя українського народу), з’явилися її наслідком. Але як тільки ми торкаємося цієї теми, так відразу ж виникають суперечності. Ось уже скоро, в 2009 році, виповниться 300 років з тих пір, як під Полтавою вирішувалася доля двох імперій і української держави. А ми досі не знаємо, торжествувати нам з цього приводу або сумувати?
Що ж таке Полтавська битва, які її підсумки для України? Чи була це “полтавська катастрофа” або ж “велика перемога над ворогом, що зробили замах на святе – на російсько-український союз”? І хто, в такому випадку, гетьман Іван Мазепа – зрадник, що зрадив свого государя, або ж трагічна постать, людина, яка будь-якою ціною намагався врятувати свою батьківщину, яка опинилася між двох вогнів?
Питання, питання… Відповіді на них є, але часто абсолютно протилежні. Почати хоча б з гетьмана Мазепи, одного з центральних персонажів тих подій. Багато хто вбачає в його поведінці якісь “пропольські” симпатії, мовляв, “і за народженням, і по вихованню був Мазепа польським шляхтичем, і так ним і залишився до самої смерті”. Взагалі ж відношення до Івана Мазепи або однозначно позитивне, або однозначно негативне. Тобто він або герой, або зрадник, а третього і не дано. Дуже характерні в цьому сенсі слова гетьмана Петра Скоропадського, який правив Україною в 1918 році: “У Києві одночасно в Софійському соборі Мазепу піддають анафемі, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму підносять молитви про заспокоєння його душі”.
Але повернемося до юнацьких років Івана Мазепи. Шляхетський син, який закінчив Києво-Могилянський колегіум і отримав блискучу освіту, потрапив в придворні польського короля, що згодом і стало причиною звинувачень майбутнього гетьмана у всіх гріхах, і насамперед у симпатіях до Речі Посполитої – мовляв, “нас на ляхів проміняв”. І якось забувається, що багато діячів козацької старшини не були по походженню і вірі українцями. А Богдан Хмельницький, наприклад, до того, як силою і обманом його позбавили володінь під Чигирином, і зовсім старанніше чином служив польській короні. Що ж стосується впливу польської культури… Ось, наприклад, той же Петро I, як відомо, навчався в Західній Європі і не просто переймав, а всіма засобами насаджував західноєвропейську культуру в своїй імперії. Але хіба це німці з голландцями навчили його, що підкорений місто, нехай навіть належав твоєму злому противнику, потрібно вирізати повністю, від мала до велика, разом зі старими, жінками і малими дітьми? А адже саме так “освічений” імператор вступив з Батурином, колишнім в той час українською столицею. Все-таки традиції західно-європейського гуманізму були іншими. Так що безглуздо шукати мотиви вчинків гетьмана Мазепи в його корінні та її вихованні.
Треба сказати, що шлях Івана Мазепи до гетьманської булави був вельми тернистий, навіть взагалі здається неймовірним те, що він став гетьманом. А початком став 1663, коли молодий шляхтич Іван Мазепа як посланника польського короля опинився в таборі гетьмана Правобережної України Петра Тетері. Зустріли його не дуже привітно, однак повертатися до Польщі Мазепа не став. Далі була служба у гетьмана Петра Дорошенка, поїздка в Крим, повертаючись з якої Мазепа потрапив у полон до запорожців. Однак полон цей, як виявилося, пішов на користь Івану Мазепі і став у якійсь мірі фундаментом його майбутнього гетьманства. Знаменитий кошовий отаман Січі Іван Сірко вирішив відправити здатного шляхтича до гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Спочатку Мазепа вчив грамоті гетьманських дітей, а потім став виконувати набагато більш відповідальні доручення. Зокрема, Мазепа неодноразово їздив з посольствами в Москву, де і завів масу знайомств, пізніше співслужили йому чималу користь. У числі інших, а точніше найголовнішим, було знайомство Мазепи і князя Василя Голіцина, всесильного фаворита царівни Софії і фактичного правителя Русі.
У 1687 року гетьман Самойлович був зміщений зі свого поста. Що стало тому причиною? Історики називають кілька моментів, які могли спонукати Москву на такий крок. У тому числі і величезне бажання Івана Мазепи “підсидіти” свого покровителя і самому стати гетьманом. Нібито Мазепа написав донос на Самойловича, а потім дав хабар князю Голіцину. Але якщо перше важко підтвердити або спростувати, не маючи відповідних документів, то друге твердження виглядає вельми сумнівним. Ні, не тому що Іван Мазепа був настільки чесний, що ніяк не міг піти на те, щоб дати хабар, а князь Голіцин був настільки ж кристально чистий, щоб цей хабар прийняти. Викликає сумніви сума, що фігурує в історичних оповіданнях того часу, – 10 тисяч червінців. Князь Голіцин, всесильний і всемогутній, був настільки багатий, що ці гроші не представляли для нього ніякого інтересу, і тим більше він не став би віддавати за них кому б то не було українську гетьманську булаву. Швидше за все, князь Голіцин побачив у Мазепі надійну людину, на якого можна покластися в нелегких українських справах. До того ж в Коломаці відбулося не тільки обрання гетьмана, але й були прийняті так звані “Коломацькі статті”, свого роду договір між гетьманом і козацькою старшиною, з одного боку, і Москвою – з іншого. І договір цей був явно не на користь України, адже він поклав початок русифікації Малоросії і утиску прав українського народу. “Народ Малоросійський всякими заходами і способами з великоросійським народом з’єднувати, щоб були під одною Державою загально”, – йшлося в “Коломацьких статтях”. А крім цього, українському керівництву заборонялися будь-які зовнішні зносини і безперешкодний перехід селян в козаки.
Так що, як бачимо, щоб стати гетьманом, Івану Мазепі довелося піти на серйозні поступки Московії. За що він і отримав відповідне “винагороду” – 25 липня 1687 на Коломацької раді Іван Мазепа був обраний гетьманом України. І зроблено це було за безпосередньої участі і тиску князя Голіцина. Природно, що крім Мазепи було багато бажаючих отримати в свої руки гетьманську булаву. І тому Іван Мазепа як новообраний гетьман України просто своїм фактом обрання нажив собі масу ворогів серед козацької старшини.
Здавалося, що гетьманство Мазепи триватиме недовго і його заздрісники і недоброзичливці незабаром будуть святкувати перемогу, вдосталь потанцювати на кістках вискочки гетьмана. Адже всього через рік з невеликим після Коломацької раді в Москві відбулася зміна влади. Замість царівни Софії (читай – князя Голіцина) на трон сів молодий цар Петро, підтримуваний жадібним до влади і грошей сімейством Наришкін. Природно, що князь Голіцин і всі його ставленики тут же потрапили в найжорстокішу опалу. Все, крім Івана Мазепи. Це здавалося неймовірним, але Мазепа був прихильно прийнятий Петром і впливовими членами сім’ї Наришкіних. Що було тому причиною – неабиякі здібності Івана Мазепи (його сучасники стверджували, що гетьман мав просто-таки дивним талантом чарувати і розташовувати до себе людей) або ж якісь стратегічні причини, – не відомо. Але так чи інакше, Іван Мазепа не просто залишився гетьманом, а ще більше зміцнив своє становище.
А потім були двадцять років преданнейшей служби гетьмана російському цареві. Людина, яку згодом російська (принаймні, офіційна) історія інакше як “зрадником” не називала, насправді був найвірнішим союзником імператора Петра у багатьох його починаннях. Молодий імператор якими засобами хотів отримати вихід до Чорного моря. Зрештою він його отримав, і треба сказати, що навряд чи б це сталося без всілякої допомоги українського гетьмана. Адже саме козаки Мазепи здійснили вдалі набіги на Очаків і Казикермен, саме підлеглі гетьмана були на чолі загонів, які штурмували здавався неприступним Азов (за деякими відомостями, план цих операцій був особисто розроблений гетьманом). Коли Петро добився чого хотів, Мазепі були доручені найвідповідальніші переговори з молдавським господарем, єрусалимським патріархом, кримським ханом і польським королем. І у всіх випадках тонкий і розумний політик Мазепа блискуче справлявся з покладеним на нього місією.
Пізніше про це намагалися не згадувати, але за свої заслуги перед Московською державою Іван Мазепа був нагороджений орденом Андрія Первозванного. Причому український гетьман став другим кавалером цього вищого ордена імперії, випередивши в нагородному списку самого царя і всесильного князя Меншикова. А це була честь неймовірна для кого-небудь, мало удостоювалися подібної милості з боку Петра.
І раптом – зрада, зрада, або ж, висловлюючись дещо інакше, “перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля”. Що стосується зради, то тут велике питання, хто ж кого зрадив. Історики, без будь-яких відтінків і нюансів називають гетьмана Мазепу “зрадником”, як-то забувають і Андрусівський договір 1667, і Вічний мир 1686, укладені між Росією і Річчю Посполитою і є прямим порушенням домовленостей, підписаних під час Переяславської ради. Так що причин не вірити Москві в українського народу було предостатньо. І все-таки посміємо припустити, хоч це і викличе у багатьох невдоволення, що зовсім не інтереси України рухали помислами і вчинками гетьмана Івана Мазепи…
Сміємо припустити, що гетьман Мазепа, прокидаючись вранці, думав насамперед про себе. Можна з піною у рота доводити, що Іван Мазепа – боговідступник і зрадник. Можна рвати на собі сорочку і стверджувати протилежне: мовляв, Мазепа – це патріот і герой України. Але насправді Іван Мазепа завжди був прагматичним людиною. І в цій надмірної прагматичності й полягала, як це не дивно, головна помилка гетьмана. У тих умовах, в яких перебувала Україна, потрібен був якийсь відчайдушний крок, неординарний вчинок, який зміг би насамперед об’єднати український народ. А Мазепа, при всій його освіченості та знанні тонкощів політики, діяв надмірно прямолінійно.
Коли Богдан Хмельницький розпочинав похід проти Польщі, то багатьом здавалося, що це абсолютно божевільна спроба, спочатку приречена на провал. Але Богдану вдалося об’єднати народ заради великої ідеї, і неможливе виявилося можливим. Після смерті Хмельницького його послідовникам так і не вдалося з’єднати українське суспільство в єдиний кулак. Гетьман і козацька старшина були самі по собі, січові запорожці самі по собі, а народ – сам по собі.
Згадаймо початок Північної війни, котра для Петра та Росії ознаменувалася жестойчашімі поразками. Молодий, але неймовірно амбітний король Карл XII швидко поставив на місце “військового генія” Петра і його воєначальників. Ось тоді-то Іван Мазепа вперше і задумався: “А на того чи я роблю ставку?” Однак при цьому не переставав постачати Петра військами. Які, до речі сказати, швидко зрозуміли – одна справа воювати з татарами і зовсім інша – з кращого на той момент армією в Європі. У середовищі підлеглих Мазепи наростав гомін, адже замість обіцяних перемог і трофеїв козаки отримували рани і ганьба поразок. До того ж довірені люди доносили Мазепі, що Петро в майбутньому збирається суттєво обмежити права гетьмана, а то й взагалі скасувати гетьманат. Однак гетьман довго вагався, ведучи таємні переговори. Страшно було зважитися, ох як страшно. Але коли в 1708 році шведський король послав війська на Москву, Іван Мазепа все-таки зважився і відкрито виступив проти Петра…
“На українській землі шведські завойовники не знайшли ні житла, ні хліба, ні фуражу. Українські селяни зустріли шведів зі зброєю в руках, закопували хліб у ями, забирали худобу, а самі йшли в ліси “. Все вірно, тільки причина таких дій українського селянства аж ніяк не в особливій відданості російській короні. Від цієї самої корони простим селянам діставалося так, що мало не здавалося. Але українському селянинові було абсолютно все одно, хто зазіхав на його і без того не багате добро – шведський солдат, російська стрілець або український козак. Для нього ворогом був всякий, хто намагався відібрати у нього останній шматок і останню сорочку. А гетьман Мазепа і козацька старшина нічого не зробили для того, щоб привернути на свою сторону народ. Закінчилася невдачею і спроба підняти повстання на Запорізькій Січі. З усього численного запорізького війська лише близько шести тисяч козаків на чолі з отаманом Костем Гордієнком перейшли на сторону Мазепи…
Можливо, із запізненням, але ми все ж повинні попередити читача, що назва даної статті, а саме “Полтавська битва”, дуже умовно. Ми не будемо надто докладно зупинятися на всіх перипетіях битви, на те, “хто кого обігнув з флангу, кого перекинули з центру, а потім зайшли в тил…”, і так далі і тому подібне. На те є знавці військової тактики і стратегії, а також спеціальна література. Результат же Полтавського бою відомий – шведи втратили вбитими понад 9 тисяч солдатів, майже 20 тисяч здалися в полон. Важко поранений Карл XII дивом уникнув загибелі і полону. Гетьман Іван Мазепа зі своїми прихильниками втік до Османську імперію.
Хто ж виграв і хто програв у Полтавській битві і всієї Північної кампанії? Безумовно, Карл XII та Іван Мазепа зазнали поразки. Без сумнівів, програв український народ, якому дісталися нові утиски з боку царського уряду. Але чи виграла від цього Росія? Питання, на перший погляд, дивний, але тільки якщо не робити відмінності між Російською імперією, імперськими ж замашками Петра і справжніми інтересами Російської держави.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)