Гетьманство Івана Виговського
Вмираючи, Б. Хмельницький заповів обрати гетьманом свого 16-річного сина Юрія, який до того ж мав слабким здоров’ям. На Суботівській раді старшина, порушуючи заповіт гетьмана, вирішила відправити Юрія вчитися до Києва. В якості регента був призначений генеральний писар Іван Виговський, розумний, освічений православний шляхтич, практично керував при Б. Хмельницькому всій зовнішньою політикою. Правда він не був з козаків і був одружений на польці сенаторського роду. У вересні Чигиринська рада затвердила Виговського одноосібним гетьманом, але влада його була слабкою. До того ж, йому довелося зіткнутися з величезною кількістю накопичених ще при Б. Хмельницькому проблем – внутрішніх і зовнішніх.
Перша в історії України легітимна зміна влади проходила дуже непросто. Ніколи раніше українські гетьмани не володіли державною владою, тому тепер все було інакше. Виговський, порушивши заповіт Б. Хмельницького, сам створив прецедент, отримавши владу не цілком легітимного чином. Почалася запекла боротьба старшинських угруповань. Багато заслужені полковники вважали себе вправі претендувати на місце гетьмана. Старшинські угруповання почали використовувати породжений повстанням Хмельницького анархо-руйнівний елемент, в особі мас показаченних та Запоріжжя.
З цього моменту в Українському гетьманстві складається дещо традиційних партій: кримська, шведська, російська та польська. Більшість їхніх лідерів переслідували тільки одну мету – домогтися власної влади шляхом зовнішньої підтримки. А Запоріжжя було проти всякої твердої влади взагалі. Їм протистояла державна угруповання старшини, яка виступала за збереження і примноження автономії гетьманства, за продовження незалежної зовнішньої політики Хмельницького та зміцнення влади козацької адміністрації у внутрішньому житті України.
У жовтні 1657 Корсунська рада ще раз утвердила Виговського в якості гетьмана, і відразу ж був укладений договір зі Швецією. Це була спроба в умовах внутрішніх смут зміцнити зовнішнє становище України. Хоча в договорі підкреслювалося, що з московським царем “Військо Запорізьке пов’язано тісним союзом і буде зберігати йому вірність непорушно”, проте самого факту таких переговорів було достатньо для Москви, щоб переконатися у свавілля нового гетьмана.
Виговський займав непохитну позицію і по двох інших гострих питань: щодо Білорусії і підпорядкованості Київського митрополита. Не погоджувався він і на розширення влади російських воєвод. Тому коли проти гетьмана в листопаді почалося повстання запорожців, а потім і повстання Полтавського полку на чолі з М. Пушкарем, царський уряд зайняло благодушно-вичікувальну позицію. У Москві брали посольства повсталих, відправляли увещевательную листи обом ворогуючим сторонам, цим самим тільки ще більше провокуючи розширення бунту, надаючи впевненість повсталим (переконаним у підтримці царя) і донезмоги послаблюючи позицію гетьмана.
Ситуація вийшла з-під контролю і в лютому 1658 відбулося перше відкрите зіткнення повсталих з військами Виговського. Гетьманська влада трималася на волосині. Наростання недовіри між гетьманом і царем посилилося через опали патріарха Никона, що користувався великим авторитетом і впливом серед старшини та духовенства України.
Скориставшись ситуацією, царський уряд в червні 1658 прислало воєвод в усі основні українські міста, що, по суті, було порушенням Переяславської угоди, котрий гарантував “козацькі вольності”. Поява в Україні воєвод викликало різку реакцію старшини. І. Богун виступав з відкритими погрозами на їх адресу. У кінцевому рахунку, воєводи були відкликані.
Тільки в червні 1658 Г. Г. Ромодановський отримав, нарешті, наказ надати підтримку Виговському. Але було пізно – гетьман уже закликав на допомогу орду і в битві під Полтавою розбив війська повсталих. М. Пушкар був страчений.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)