Ліквідація гетьманського правління

Кирило Розумовський був одним з найбільш діяльних учасників перевороту, який привів Катерину II до влади. Це давало надію на прихильність імператриці. Гетьман дістав для Українського гетьманства дозвіл на безмитне ввезення лісу з Польщі, було заборонено пропускати звідти вино в Запорізьку Січ і т. Д.
Восени 1763 року відбулася старшинська рада у Глухові, на якій були схвалені статті “Прохання малоросійського шляхетства і старшини про відновлення різних старовинних прав Малоросії”. Домагаючись розширення автономії, старшина посилалася на “Статті Богдана Хмельницького” і заявляла про події приєднання України до Росії в 1654 р.: “Се добровільне підданство вчинив він на договорах… Оні договори від часу до часу при постанові кожного гетьмана поновляеми і підтверджуваність були”. Йшлося про визнання особливої ​​судової та законодавчої систем, привілеїв козацтва, духовенства і міщан, поверненні прав на експорт продуктів, поширенні освіти і т. Д. Поряд з цим, говорилося також про заборону переходу селян від одного власника до іншого (по суті, про запровадження кріпосного права) і про спадкову передачу гетьманського звання для Розумовських.
Такі плани абсолютно не співвідносилися з істинними намірами Катерини. У своїй відомій інструкції генерал-прокуророві А. А. Вяземському в 1764 р вона висловила непохитне рішення “привести обрусіння” провінції, що мали свої місцеві закони – Україна, Ліфляндію і Фінляндію. Щодо України імператриця вважала за необхідне вжити заходів до того, “щоб вік і ім’я гетьманів зникла, не тільки б персона яка була вироблена в оне гідність”.
На позицію Катерини наклали відбиток ряд факторів. У 1764 р вона провела секуляризацію монастирських володінь, що призвело до серйозного конфлікту з духовенством – насамперед, з українським, настільки близьким гетьману. Зокрема, з критикою дій імператриці виступив єпископ А. Мацієвич, якого за особистим указом Катерини піддали жорстокому покаранню і ув’язненню.
Влітку 1764 К. Розумовський виявився побічно замішаний у “змова Мировича”, представника відомого старшинського роду, який спробував звільнити і звести на престол містився в Шліссельбурзі сверженного імператора Іоанна Антоновича. 15 вересня 1764 В. Мирович був страчений на площі в Петербурзі. Це стало справжнім шоком, які зібралися очікували помилування, адже за Єлизавети Петрівни смертна кара була скасована.
За цих обставин імператриця зажадала від гетьмана прохання про відставку. Розумовський довго вагався, але змушений був коритися. 10 листопада 1764 був опублікований “Маніфест малоросійському народові”, який сповіщав про звільнення Розумовського від гетьманських обов’язків і учреждавший правління Малоросійської колегії на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом П. Румянцевим. Колегія складалася з чотирьох українців і чотирьох росіян, але реальним правителем став генерал-губернатор Малоросії. Румянцев був відомим генералом, які прославилися в роки Семирічної війни. Своє дитинство він провів в Україні, там же отримавши початкову освіту. Саме йому випало остаточно ліквідувати українську автономію. В інструкції, даної йому імператрицею, зверталася увага на те, що імперія не отримувала доходів з гетьманства. Тому Румянцеву доручалося провести ревізію і перепис України. Катерину дратувала зберігалася в Україні практика переходу селян від поміщика до поміщика, і Румянцеву доручалося її припинити.
У результаті діяльності генерал-губернатора була складена знаменита Румянцевський опис. Її завданням було розмежувати козацьке і селянське стану, описати міста, козацькі, власницькі, урядние і монастирські маєтки. Ревізорами були штаб-, обер – і унтер-офіцери, з писарями і рядовими. Вони виганяли народ, будували його шеренгами і потім складали перепис.
Великі неприємності доставив Румянцеву “український сепаратизм” в 1767 р, коли Катерина оголосила Комісію для складання Уложення. Українські стану поряд з іншими провінціями імперії повинні були вибрати своїх депутатів і забезпечити їх інструкцією, в якій викладали свої потреби і бажання. В українському суспільстві при цьому з несподіваною силою і одностайністю проявилися прагнення до відновлення української автономії. В інструкціях старшини, міщан і козаків дуже виразно висловлювалися бажання, щоб Україна була відновлена ​​в своїх старих правах – по “статтями Богдана Хмельницького”, зокрема, щоб був відновлений вибір гетьманів. Просили українці і про відкриття власного університету, т. К. “Всьому світу відомо в тутешньому народі особливую до наук схильність і полювання”. Побажання 1767 залишилися без наслідків (правда частина сміливих прохачів була заарештована і віддана суду). Імператриця не збиралася враховувати думку українських станів.
У наслідок будь-які розмови і чутки про можливе відновлення гетьманського правління переслідувалися самим найсуворішим чином, розслідувалися (навіть у незначних випадках) особисто Катериною і жорстоко здавалися.
При цьому слід зазначити, що значна частина козацької старшини не тільки не висловлювала протесту з приводу ліквідації автономії (на відміну від польської шляхти), але й активно брала участь у цьому процесі, ставши яскравими представниками еліти Російської імперії. Серед таких можна назвати князів Кочубеїв, графів Милорадовичів та ін. Найяскравішим представником цієї частини старшини був Безбородько Олександр Андрійович, син генерального писаря, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. У 1765 р він був призначений правителем канцелярії малоросійського генерал-губернатора Румянцева. Відзначившись у ході російсько-турецької війни, Безбородько у 1784 р отримав звання другого члена міністерства закордонних справ, став графом (при імператорі Павлі I – князем) і користувався необмеженою довірою імператриці. Він, зокрема, виступав проти збереження структур Українського гетьманства.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Ліквідація гетьманського правління