Статус Запоріжжя у відносинах з Росією
До національно-релігійного повстання 1648 Запорізька Січ, природно, ніяких офіційних взаємин Росії з Запоріжжям не існувало, оскільки Січ не була державою. Однак, деякі ознаки державного устрою все ж мали місце. Це – виборність адміністрації, козацький суд, участь усіх козацьких верств у вирішенні найбільш важливих питань. Але цих початкових ознак державності було достатньо для того, щоб козацька вольниця вважала таке суспільне пристрій ідеальним і відстоювала його впродовж багатьох десятиліть. За грецькою класифікації такий тип правління носить назву охлократіческой (а його носії – Охломон). 1648 змусив козацьких лідерів інакше поглянути на здавалися непорушними цінності.
На початковому етапі революції січове пристрій сприяло Хмельницькому у його прагненні очолити повстання і досягти військового успіху. Але, швидко змінюється обстановка вимагала негайних рішень, внаслідок чого на порядок денний було поставлено питання про небажаність частого скликання “чорних рад”, тобто радий за участю рядових козаків. Мабуть, останньою краплею терпіння Хмельницького стала загальна рада в червні 1648 року на якій протягом семи годин безрезультатно обговорювалися перспективи українсько-польських відносин. Все частіше гетьман обмежувався запрошенням на раду тільки козацьких старшин, а в міру військових успіхів взагалі обходитися авторитарними рішеннями. Але нова політика Хмельницького викликала різке неприйняття з боку пересічного козацтва.
Необхідність швидкого прийняття рішень у процесі ведення бойових дій і ведення дипломатичних переговорів, змусила гетьмана впритул зайнятися створенням ефективного гетьманського уряду (обозний, писар, судді, скарбник, військовий осавул, військовий хорунжий, бунчужний). Зрозуміло, що прості козаки рідко могли претендувати на ці посади, тому значно підвищився попит на освічену українську шляхту. Так генеральним писарем у Богдана Хмельницького став шляхтич Іван Виговський, якого Богдану довелося навіть визволяти з турецької неволі. Дуже скоро між рядовими козаками, які тяжіли до колишніх вольностям, і новою адміністрацією виникли протиріччя. Конфлікти виникали, як правило, на соціальному грунті, оскільки старшини, користуючись обставинами, прибирали до рук те, що раніше належало полякам. Але в міру зростання значущості Запоріжжя, його особливого статусу і військової сили конфлікти стали набувати політичного характеру.
За Переяславським договором 1654 запорізькі козаки стали підданими російського царя, і сам факт цього підданства використовувався ними в з’ясуванні стосунків з гетьманом. Російському уряду було дуже складно зрозуміти, чому малоросійський гетьман в титулатурі якого значилося і слово “Запорізький” так різко негативно відгукувався про запорізької вольниці, скаржачись на її свавілля. Після смерті Хмельницького напруженість між козацькою старшиною і рядовими козаками (особливо запорізькими) наростала. Царського уряду були вигідні неприязні стосунки Запорізького Коша і гетьмана. Цар Олексій Михайлович під час найгострішої протистояння Виговського з одного боку і запорожців і полтавського полковника Пушкаря з іншого відправив кошовому Барабашу царську грамоту, що фактично робило Січ правомочним політичним утворенням, визнаним Москвою. Нагадаємо, що саме обрання Виговського гетьманом проходило без участі запорожців, що робило його в очах низового козацтва як би не цілком законним. Взагалі, царський уряд охоче надавало можливість скаржитися на гетьмана, бажаючи мати повну інформацію про його дії і наміри. Такий пункт був записаний в статті нового 1659 друга Переяславського договору, підписаного Юрієм Хмельницьким: “… про всяких спірних делех писати до великого государя, до його царської величності”.
Мабуть, самий гострий конфлікт виник в 1663 році при обранні гетьманом І. Брюховецького на знаменитій “Чорної ради”. Нагадаємо, що противником Брюховецького, за якого стояли січовики, був Яким Сомко, який вважав запорізьких січовиків, що пішли із Запоріжжя, простими козаками, приписаними до якогось городовому полицю, внаслідок чого вони не можуть брати участь у раді як низове козацтво. Запорожці ж у своєму прагненні обмежити владу гетьмана були скоріше згодні перебувати під царськими воєводами, ніж під рукою гетьмана. Брюховецький тоді також наполягав на обмеженні влади гетьмана аж до передачі влади царського намісника. У цьому не було нічого дивного для шляхти, оскільки місцева влада і раніше не затверджувався без згоди польського короля. Протистояння між двома кандидатами скінчилося тим, що на “Чорну раду” Брюховецький прибув не тільки в супроводі січовиків, а й царських ратників князя Ромодановського і, природно, був обраний гетьманом. Однак, як ми вже знаємо, недовго Брюховецький живив політичні симпатії до низовому козацтву. Отримавши гетьманську булаву, він постарався відмежуватися від тих, хто допоміг йому в Ніжині. І сам вже просив царя не допускати запорожців до царської величності без його, гетьманського відома.
Андрусівський мир докорінно змінив ситуацію. За цим договором Запоріжжя повинна управлятися спільно російською та польською урядами. Однак, низове козацтво на чолі з уславленим кошовим отаманом Іваном Сірком неодноразово підкреслювали свою відданість московському государю. Але таке положення, при якому Лівобережжі знаходилося в підпорядкуванні Москви, а Запоріжжя мало дивний подвійний статус, не сприяло зближенню низового козацтва і малоросійського гетьмана. Таким чином, навіть та частина України, яка тяжіла до Росії, не являла собою щось ціле ні в політичному, ні у військовому відношенні, не кажучи вже про Правобережжя.
“Вічний мир” Росії з Польщею, укладений у 1686 році, поклав кінець подвійному підпорядкуванню Запоріжжя. На цей раз царський і гетьманський уряд діяли спільно, обмежуючи права і вольності низового козацтва. Державні інтереси Росії і інтереси малоросійських гетьманів, сама логіка історичного процесу робили проблематичним навіть відносну незалежність Запорізької Січі. Запорожцям були заборонені будь-які контакти з Річчю Посполитою та Кримським ханством, на їх землях Москва будувала військові фортеці. Словом, Запоріжжя розглядалося як форпост у військовому протиборстві з Туреччиною. Пам’ятаючи минулі вольності і військову славу, січовики завжди з підозрою і неприйняттям ставилися до гетьманам і їх оточенню. Їх дратувало те, що українська козацька старшина отримувала від московських царів землі, на яких проживали прості козаки, що стали в очах старшини хлопами.
Особливу лють викликало у запорожців розорення князем Голіциним Самаро-Михайлівського Запорізького монастиря, в якому доживали свій вік ченці – старі запорожці. Ченці були незадоволені будівництвом біля монастиря військової фортеці з призначеним московським воєводою. Князь Голіцин, повертаючись після другого невдалого походу з Криму, буквально розгромив монастир, що не пощадив престарілих ченців. Після цієї ганебної справи запорожці стали у відкриту опозицію гетьману Мазепі, якого вважали головним пособником Москви і навіть почали переговори з Кримським ханом. У 1692 році на Запоріжжі з’явився військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик), який став генеральним писарем і очолив опозиційний рух проти гетьмана Мазепи. Однак, його наміри не були підтримані українським козацтвом і трирічні спроби підняти українських козаків на виступ проти гетьмана успіхом не увінчалися.
1708 став для Запорізького коша роком відродження політичного визнання з боку гетьмана Мазепи, який, прийнявши рішення підкоритися шведському королю, звернувся до запорожців за допомогою. Спочатку запорожці сумнівалися в намірах гетьмана і випитували, що їм чекати від нового союзу. Політичні настрої на Запоріжжі були завжди мінливі й залежали від сили тієї чи іншої партії. Старики наполягали на збереженні вірності царю і навіть послали Мазепі повідомлення щодо них. Але кошовим отаманом в той період був Кость Гордієнко, затятий ворог московської влади. Запорожці зібралися на раді і вислухали універсал Мазепи, в якому він особливо наголошував на тому, що сам чув, як цар говорив: “Треба викорінити цих злодіїв і лиходіїв запорожців”. Рада прийняли сторону Мазепи, після чого кошовий отаман Кость Гордієнко з товаришами виїхав в Диканьку, де і зустрівся з колишнім гетьманом. Порозумівшись тепер с глазу на глаз, січовики на наступний день були представлені королю Карлу, перед яким Гордієнко виголосив промову. Запорожці провели в гостях кілька днів, разом з українськими козаками і присягали одне одному у вірності. Одночасно козаки і Карл склали і затвердили договір, за яким Карл зобов’язувався не укладати мир з царем без умови вилучення України та Запоріжжя зі складу Росії.
У квітні 1709 запорожці, на допомогу яким прийшли шведи, розбили військо генерала Рена. Тоді фельдмаршал Шереметьєв направив в Запоріжжі полковника Яковлєва, який разом з перейшов на бік царя полковником Галаганом, зруйнував Січ. Причому роздратування і гнів нападників були настільки великі, що вони не тільки вбили всіх до єдиного козаків, які перебували в Січі, але навіть розривали козацькі могили і відрубували мертвим голови.
Тепер, після такого відступу, яке було необхідно для пояснення участі запорозьких козаків у підприємстві Мазепи, перейдемо до опису подій, що послідували після зради гетьмана.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)