Естетичний горизонт давньої літератури – Особливості пізнання і розуміння давнього тексту – Наодинці з давньою словесністю
Вивчення давньої української літератури має свою пізнавальну специфіку. З одного боку, зрозумілою видається неможливість повноцінно перейнятися емоціями і думками, віддаленими у часі, бо з “переважної більшості літературних творів того часу для нас звітрився всякий аромат і всяке зачарування” (Й. Гейзінг). З іншого – сучасник здатний раціоналізовано, з певного прагматикою заглибитись у зміст давнього твору, що може залишити відчуття доторку до артефакту минулих часів або подивувати думку, збудити актуальні асоціації. У цьому разі є підстави з розумінням поставитися до гасла “Ad fontes!” (“До джерел!”), погодитися з Франковим міркуванням про те, що й “перед Котляревським у нас було письменство, і були писателі, було духовне життя”, а “повне та всесторонне відродження нашої національності неможливе без докладного пізнання та визискання того засобу духовної сили, яку маємо в нашім старім письменстві”.
Пам’ятки давньої української літератури вже не викликають особливого читацького інтересу, навіть якщо спеціально акцентувати на тому, що вони представляють чималий етап у розвитку письменства, що в них джерела багатьох літературних традицій, художня та історична пам’ять українців. Художнє сприйняття сучасного читача сформоване в іншому історичному й естетичному середовищі, під впливом інших чинників, унаслідок чого літературна пам’ятка давнини може викликати достойні оцінні судження, а не яскраве естетичне враження.
Донедавна у ставленні до літературних творів минулого панували методологія позитивістської філології, історичний підхід, намагання побудувати “розмову з минулим” на традиціоналізмі та актуалізмі. Оманливість таких інтерпретацій давніх творів спричинена переконанням, що їх можна зрозуміти “історично”, звернувшись до джерел і залучивши “документи” епох, а також осягнути “естетично” шляхом безпосереднього входження в текст, естетична цінність якого сприйнята позачасово. Унаслідок такого підходу до художньої вартості пам’яток українське літературне середньовіччя та бароко іноді тлумачилися своєрідно навіть “самим Франком”, котрий житія називав “найприкрішою лектурою”, давньоукраїнські прозові збірники – “смітником людського духу”, Мелетія Смотрицького – “комедіантом стилю”, а Інокентія Гізеля, Дмитра Туптала, Варлаама Ясинського, Феофана Прокоповича зараховував до “схоластичних вчених”, книги яких “не мають ніякої літературної вартості”. Тобто естетичні уявлення одного часу застосовуються до словесної творчості іншої доби. О. Веселовський в “Історичній поетиці” зазначав: “Ми твердимо про банальність і формалізм середньовічної поезії кохання, але це – наша оцінка: те, що до нас дійшло формулою, яка нічого не говорить уяві, було колись свіжим і викликало низку пристрасних асоціацій”.
Пам’ятки давньої літератури викликають естетичне відчуття, переживання лише в тих, хто розуміється на мистецтві художнього слова, бо естетичні переживання – не тільки спонтанна емоція, а проникнення у художню структуру твору, розуміння, впізнавання образів і смислів. Словесні твори давнини естетичні не самі по собі, а можуть бути естетично реалізовані в художньому сприйманні читача. Отже, вирішальне значення має його естетичний досвід – необхідна база, яка уможливлює осягнення поетики тексту, естетичний відгук на нього, незважаючи на те що між моментом його створення і рецепцією читача – століття.
У підході до давніх пам’яток здебільшого переважали: апелювання до історичних, соціологічних джерел, з’ясовування “обставин”, авторства, фактичної суми передумов появи твору, а не до його художності, закодованої в образах, стилі, пафосі. “Хто починає з того, – зазначав німецький професор романістики Ганс Яусс, – що реконструює суспільне становище із запозичених знань за історичними та економічними джерелами, власне, легко доходить до того, що знаходить підтвердження у дзеркалі літературних свідчень своїм знанням з історії. У той час характер відповіді, що його має література, можна пізнати тільки тоді, коли розкрити її поєднання, які стають прозорими тільки в середовищі літературного досвіду, а відчутними – тільки за допомогою розрізнення горизонтів”.
Горизонтами Г. Яусс вважав категорії, що позначають рівень сприймання художнього тексту: крім “первинного горизонту” (естетично-смислові спроможності тексту в момент його створення) існують “пізніші горизонти”: “горизонт досвіду реципієнта”, що вступає в контакт як із “первинним”, так і з будь-яким іншим “чужим” горизонтом (наприклад, літературознавчі дискурси). Вирішальне значення в естетичному прочитанні давнього літературного твору має “горизонт сподіваного”, – те, чого жде читач від твору, що в ньому шукає, у чому його інтерес. Залежить він від загальної культури реципієнта, його естетичного досвіду, здатності розуміти “мову мистецтва”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)