Структурні особливості дослідно-експериментального пізнання
У розвинених формах наука завжди поставала і постає досі як дисциплінарно-організоване знання, в якому її окремі галузі – наукові дисципліни – виступають як відносно автономних підсистем, що взаємодіють між собою. Вони виникають і розвиваються нерівномірно. У них формуються різні типи знань, причому деякі з наук, наприклад медицина, пройшовши шлях емпіричного самовдосконалення, вступили на шлях теоретизації. Специфіка медичних наук полягає і в тому, що вони використовують дані багатьох природних (хімію, фізику, біологію, фізіологію та ін.) Наук та ряду соціально-гуманітарних (філософію, соціологію, історію, психологію та ін.) Дисциплін. Система наукового знання медицини гетерогенна (грец. Heteros – інший і грец. Genos – походження), тобто неоднорідна. У ній присутні різні рівні знання: дослідно-емпіричні факти і теорії.
Наукове пізнання – це самий унікальний інтелектуальний процес цілеспрямованого дослідження природи, суспільства, людини і пояснення об’єктивного характеру взаємозв’язків і відносин, що відбуваються в явищах і процесах світу. Це і розвивається система знання, яка включає в себе (як уже зазначалося) два якісних рівні – емпіричний і теоретичний. Вони хоч і пов’язані між собою, але значно відрізняються один від одного, кожен з них має свою специфіку. На емпіричному рівні переважає живе споглядання. Звичайно, в ньому є і раціональний момент, але він грає підлеглу роль. Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується переважанням раціонального моменту – понять, теорій, концептів, законів та інших форм розумових операцій. При цьому живе споглядання не зникає з процесу теоретичного пізнання, а стає підлеглим, хоча і дуже важливим. Найважливіше завдання теоретичного знання – доказ істинності знання.
Отже, дослідно-емпіричне дослідження базується, як правило, на безпосередньому практичній взаємодії дослідника з досліджуваним об’єктом. Науково-емпіричне дослідження, що передбачає здійснення спостережень і експериментальну діяльність, включає в себе прилади, цілі приладові установки та інші кошти цільового спостереження і цілеспрямованого проведення експерименту. Крім коштів, які пов’язані з організацією наукових спостережень і проведення експериментів, в науково-емпіричному пізнанні застосовуються і понятійні засоби. Вони функціонують як особливий науковий мову, який часто називають емпіричним мовою науки. Він має складну організацію, в якій взаємодіють емпіричні терміни-уявлення і терміни-поняття теоретичного мови. Сенсом емпіричних термінів є прості абстракції, які можна було б назвати якимись ідеальними емпіричними об’єктами.
Дослідно-емпіричне пізнання в основі своїй орієнтовано на дослідження явищ і взаємозалежностей, які складаються між ними. На цьому рівні пізнання сутнісні зв’язки ще не виділяються як би в чистому вигляді, але вони вже якимсь чином прояснюються в дослідах і експериментах. Слід підкреслити, що збільшення кількості дослідів саме по собі не робить емпіричну залежність достовірним фактом, тому що будь індукція завжди має справу з незакінченою, неповним досвідом. Скільки б не проробляли дослідів і експериментів і ні узагальнювали їх, просте індуктивне узагальнення досвідчених результатів не веде до отримання істинного знання про предмет або явище. При дослідженні структури дослідно-емпіричного пізнання з’ясувалося, що не існує чистої емпірії, яка не містить в собі якихось домішок буденного життєвого досвіду. Але це не є перешкодою для формування істинного емпіричного знання, а тільки деяким умовою такого формування.
Звичайний життєвий досвід – це сукупність знань, які людина отримує з його повсякденної життєдіяльності, в той час як науковий досвід – це є планомірна перевірка досвідчених знань, а іноді і знань гіпотетичних. Перші спираються, як правило, на безліч чуттєвих образів, другі – на емпіричні уявлення і уява. Безсумнівно, більш високий рівень пізнання в порівнянні з научноопитним вважається науково-експериментальне дослідження. А таке пізнання світу може бути вже не стільки безпосереднім, скільки опосередкованим спеціальними механізмами, приладами. Причому емпіричний рівень дозволяє вести опис наукового досвіду і експерименту. А це означає, що емпіричне знання виступає основою для певної дискурсивної (лат. Discursus – міркування) моделі наукового, логічного мислення (на противагу буденному досвідченого знання, апелює тільки до безпосереднього споглядання світу).
Науковий експеримент на відміну від наукового досвіду являє собою цілеспрямоване вивчення явища чи процесу. Воно проходить в спеціально створюваних і контрольованих умовах, що дозволяють управляти ходом даного наукового процесу, тобто втручатися в нього і видозмінювати відповідно до дослідницькими завданнями, а також відтворювати досліджуваний предмет, річ або явище при відтворенні заданих умов. Завдання дослідника-експериментатора полягає в тому, щоб якимсь чином ізолювати досліджуване явище від усякого роду другорядних впливів, особливо виділяючи його цікавить феномен як би в очищеному вигляді. Таким чином, експеримент можна вважати свого роду інтенсифікацією наукового досвіду. До особливостей сучасного науково-медичного експерименту відноситься високий рівень його матеріально-технічного забезпечення, що вимагає найчастіше роботи різнорідного наукового колективу, застосування новітніх технологій обробки отриманих даних.
Крім того, науково-медичне експериментування, згідно встановленої практики введення нових засобів і методів в лікувальну медицину, ділиться на лабораторні дослідження (це розробка нового методу в лабораторії на якихось біологічних середовищах або піддослідних тварин) і на клінічні випробування, в ході яких відбувається вивчення нового лікувального методу на пацієнтах в умовах, що наближаються до майбутньої медичній практиці. Для клінічних випробувань (зрозуміло, при суворому дотриманні вимог принципів біоетики) використовуються групи пацієнтів-добровольців, які, будучи проінформовані про можливі негативні наслідки експерименту, згодні брати участь в апробації нових засобів і методів лікування. Проведення клінічних випробувань є сьогодні обов’язковою вимогою для перевірки лікувальної медичної технології і докази її ефективності перед безпосереднім пропозицією щодо її впровадження в масову практику.
Обмеження експериментального методу наукового пізнання спонукає вчених розвивати і такі форми, як наукове спостереження. Це історично перший тип пізнання. Спостереження як уважне спостереження за речами, явищами, процесами, що відбуваються в природі, необхідно для знаходження в них характерних рис. Саме тому воно і стало початком наукового пізнання. Характерним прикладом служать систематичні спостереження вчених за зоряним небом або земними явищами, рослинами, тваринами, людиною. Отримання нових відомостей про астрономічні, геологічних, біологічних, медичних явищах давало їм їжу для розумових роздумів, а вони спонукали вчених ускладнювати спостереження, винаходячи для цього спеціальні прилади, інструменти і т. д. Скрупульозні спостереження, притому за допомогою спеціальної техніки, відрізняються від простого буденного споглядання речей своїм цілеспрямованим характером.
Оснащеність спостереження технічними засобами неухильно ускладнювалася, але зміст їх зберігся з часів Г. Галілея (1564- 1642). Важливим засобом у цьому напрямку став спосіб спостереження за досліджуваним предметом. Вчені прагнуть професійно використовувати новітні прилади та інструменти спостереження. Вони скрупульозно відстежують найменші відхилення в показаннях приладів, щоб домогтися гарантованої точності при вимірюванні конкретних параметрів досліджуваних предметів і явищ. У проведенні наукових дослідів і експериментів важливо гранично точне і докладний опис і протоколювання всіх помічених в об’єкті дослідження змін – у вигляді графіків, малюнків, символів, математичних або хімічних формул і т. д. Але спостереження все ж не дає необхідної інформації про взаємозв’язки між об’єктами. Тому учений не повинен обмежуватися тільки спостереженням. Йому обов’язково треба продовжувати дослідно-експериментальну пізнавальну діяльність за допомогою розважливих прийомів.
А це вже якісно новий рівень пізнання, коли розумовий роздум про сутність і властивості предметів, речей і явищ світу шукає загальну взаємозв’язок між ними. Ці в основному логічні, а часом і інтуїтивні моменти безпосередньо не виходять на контакт з предметами і речами природи; логічне пізнання (на відміну від чуттєвого) носить опосередкований характер. Це вищий рівень наукового пізнання, бо роздум про предмети та явища світу сприяє встановленню загального зв’язку між ними. Причому логіка в пізнанні – це чисто антропності (суто людське) явище. Вперше воно було філософськи осмислено ще древніми мислителями, зокрема софістами, але насамперед Сократом (469-399 до н. е.), його учнями, Платоном (427-347 до н. е.) і Аристотелем (384-322 до н. е.). Античні філософи добре розуміли, що в основі пізнавальних актів людей лежить їх здатність мислити логічно.
З появою логіки були вироблені наукові знання, а надалі – створені необхідні інструментальні засоби наукового пізнання речей і предметів світу. Тим самим античні філософи відкрили нову якість в людині – здатність правильно мислити, за правилами і законами логіки доводити істину. Люди навчилися розуміти і пояснювати таємниці світу природи, суспільного життя і себе самих. Протягом тисячоліть роль і значення логічного рівня пізнання високо цінувалася вченими, які органічно пов’язували його з вищою – теоретичним (грец. Theorein – умогляд) або раціональним (лат. Rational – розумний) пізнанням. Перехід від емпіричного рівня науки, який обмежується класифікацією і узагальненням дослідних даних, до її теоретичної стадії, коли з’являються теорії у власному розумінні слова, здійснюючи через ряд проміжних форм ідеалізації, в рамках яких формуються первинні теоретичні конструкції – схеми, формули, таблиці і т. д.
З початком становлення науково-теоретичного пізнання, у ньому стали застосовуватися принципово інші науково-дослідні форми, засоби і методи. Це спосіб пізнання, де відсутні засоби матеріального або практичної взаємодії з досліджуваним предметом. І мова теоретичного дослідження принципово відрізняється від мови емпіричних описів. У якості його основи виступають якісь терміни, сенсом яких є теоретичні ідеальні об’єкти. Їх ще називають ідеалізованими об’єктами або абстрактними об’єктами, інакше кажучи, теоретичними конструктами. Це є особливі абстракції, які є логічними реконструкціями дійсності. Жодну наукову теорію не можна створити без застосування ідеальних об’єктів. Їх прикладами служать “матеріальна точка”, “абсолютно чорне тіло”, “ідеальний газ”, “медична норма” і т. д.
Теоретична форма осягнення світу – це свого роду понятійний зріз самої дійсності. Звичайно, він опосередковується знаннями, отриманими в досвіді, експерименті, але виражається в логічних формах. Логічний образ існує у вигляді думки про предмет або явище. А основними видами думки є: поняття, категорія, закон, судження, умовивід. Всі отримані раціональним (розумовою) методом знання являють собою цілісну систему наукових абстракцій (лат. Abstraction – відволікання). Ці знання не тільки “відвернені” від чуттєво-конкретного матеріалу, але, з одного боку, узагальнені, а з іншого, – аналітично розділені. Саме за допомогою наукових абстракцій здійснюється структурна субординація істотних і несуттєвих властивостей реальності. Вчені-раціоналісти, віддаючи належне дослідно-експериментального етапу дослідження, пріоритетним вважають теоретичне пізнання.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)