Декодування художнього змісту творів давнього письменства – Особливості пізнання і розуміння давнього тексту – Наодинці з давньою словесністю
Художньо-образному мисленню давньоукраїнської літератури властиві символізм та алегоризм (середньовічна доба), складна метафоризація й антитетика (барокова доба). Взявши за основу, наприклад, що “Слово про Ігорів похід” – не ілюстрація історичних подій, а художній твір, легше збагнути естетичні механізми творення, моделювання тексту, його глибину (підтекст), горизонти (образний контекст).
Так, уривки з тексту: “Третьяго дни к полудню падоша стязи Игореви, ту ся брата разлучиста на брезѣ быстрой Каялы”; “На рѣцѣ на Каялѣ тьма свѣт покрыла”; “Немизѣ кровави брезѣ не бологом бяхуть посѣяни – посѣяни костьми руских сынов”; “На Дунай Ярославнынь глас ся слышить, зегзицею, незнаема, рано кычеть”; “Омочу бебрян рукав в Каялѣ рѣцѣ, утру князю кровавыя его раны”; “Рѣка Стугна (…) уношу князю Ростиславу затвори днѣ при темнѣ березѣ”; “А Игорь князь поскочи горностаем к тростию и бѣлым гоголем на воду” об’єднує певна образна домінанта. Вихоплені з різних місць тексту, ці образи розкривають міфологічне світовідчуття автора, зокрема міф про ріку як символічну межу між світом живих і мертвих (така семантика “ріки забуття” залишилася хіба що в казках). Річки Каяла немає на географічній карті, це символічна ріка, на березі якої загинуло військо Ігоря, розлучилися брати (Всеволод пішов у “світ мертвих”, а Ігор залишився жити). Річка Немига (“криваві береги”) також розділяє світ живих і мертвих, що постає у протиставленні “берег – річка” (“суходіл – вода”). І Ростислав гине на березі Стугни; це “темний берег”, як “темною” стає Каяла, бо момент переходу через “річку смерті” оповитий таємницею-темінню. У контексті міфу про “межову ріку” стає відчутнішим образ чайки-Ярославни як птахи смутку, що літає над річкою, яка розділяє живих і мертвих. Тут відображене архаїчне уявлення, що смерті можна запобігти, окропивши тіло “живою водою”, що й збирається вчинити Ярославна. Після її молитви-благання-замовляння подано епізод втечі Ігоря з полону (на половецькій землі, яка уявлялася “потойбічним світом”, іншим берегом щодо “поцейбічної” Руської Землі). Отже, відбувається зворотний перехід Ігоря з “того” світу в “цей”, при чому знову з’являється образ річки: Ігор скаче до очерету, випливає на воду. Віра в те, що силою заклинання можна повернути небіжчика з потойбіччя, також органічно вписується в поетику давнини.
Збагнути художню самобутність “Слова про Ігорів похід” можна, будучи обізнаним із давньоукраїнською міфологією (не стільки з історією Русі, скільки з міфологією!). Це – основа для впізнавання в тексті “Слова…” міфологічних образів, осмислення їх художніх функцій (як наданих їм автором, так і додаткових, що асоціативно з’являються в естетичній свідомості реципієнта в процесі сприймання тексту).
Інший приклад – пісня 1 із “Саду божественних пісень” Григорія Сковороди:
Сложена 1757 літа в сію силу: “Блаженны непорочны, в путъ ходящій в законі Господнем”.
Боится народ сойти гнить во гроб,
Чтоб не был послѣ участный,
Гдѣ горит огнь неугасный;
А смерть есть святая, кончит наша злая,
Изводит злой войны в покой.
О, смерть сія свята!
Не боится совѣсть чиста ниже Перуна огниста, ни!
Сей огнем адским не жжется,
Сему жизнь райска живется.
О, грѣх-то смерть родит, живу смерть наводит,
Из смерти ад; душу жжет глад.
О, смерть сія люта!
Блажен, о блажен, кто в самых пелен
Посвяти себе Христови,
День, ночь мыслит в его словѣ,
Взя иго благое и бремя легкое,
К сему обык, к сему навык.
О, жребій сій святый!
Кто сея отвьдал сласти, вѣк в мірски
Не может пасти, ни!
В наготах, в бѣдах не скучит;
Ни огнь, ни мечь не разлучит;
Все сладость разводит, ни сердце не всходит
Развѣ тому, естли кому.
Дал знать искус драгій.
Христе, жизнь моя, умерый за мя!
Должен был тебѣ начатки
Лѣт моих, даю остатки.
Сотри сердца камень; зажжи в нем твой пламень;
Да смерь страстям и злым сластям
Живу тебѣ мой свѣт.
А как от грѣхов воскресну, как одѣну плоть небесну,
Ты в мнѣ, а я в тебѣ вселюся,
Сладости той насыщуся,
С тобой в бесѣдѣ, с тобой в совѣтѣ,
Как дня заход, как утра всход.
О, се златых вѣк лѣт!
У пісні 1 поетично розгорнуто роздуми на філософську тему життя і смерті. Подано їх у християнській традиції, тому панорамно зринає протиставлення “рай – пекло”; то є архетипні символи післяжиттєвого існування, вибір якого залежить від характеру земного буття людини. Як християнський мораліст, Григорій Сковорода застерігає від пекла, куди потрапляють після смерті неправедні душі. Там “горит огнь неугасный” – так з’являється архетипний символ пекельного вогню. Вогонь – то найдавніший архетип, який у процесі культурного поступу розгортався у різних семантичних напрямах. У вірші Сковороди простежується своєрідна дихотомія цього образу: вогонь пекельний, що спалює грішні душі, символізуючи покарання, і Перунів вогонь (“Перун огнист”), тобто язичницький символ вогню, оскільки Перун уявлявся богом блискавиць і грому, який давав людям вогонь, але міг ним і карати. Співіснування християнського і язичницького образів в одному тексті – річ звичайна для українських барокових авторів.
Семантика вогню у вірші більше схиляється до значення руйнування (“жжения”), знищення, покарання й асоціюється із символікою смерті і післясмертних мук, страждань. Убезпеченням під такої злої долі є інший вибір людини – присвятити себе Христові: “День, ночь мыслит его в словѣ // Взя иго благое и бремя легкое”. Смерті, “страстям и злым сластям” протиставляється “слово” (благовісне, священне) і близьке до нього за своїм значенням світло (“свѣт”). Смерть (темрява, тьма) і світло у тексті Сковороди є антонімами, а за художньою суттю – архетипними символами.
Ще одна антиномічна пара – вогонь і камінь. Авторський голос просить Христа: “Сотри с серца камень, зажжи в нем твой пламень”. Вогонь набуває ще іншого значення – божественна енергія, яка має витіснити “камінь”, що є символом “темного” у душі, яке підсвідомо здатне провокувати на гріх, “злые сласти” . Закінчення пісні 1 виражає сподівання на перемогу світлої енергії: “Живу тебѣ, мой свѣт”.
Розгадування та інтерпретація образності у давніх творах має на меті проникнення у художній світ тексту, добування у ньому не лише смислу, а й естетичного переживання.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)