Есе “Соціальні проблеми”
Події есе з суспільствознавства “Соціальні проблеми” реальні.
Уявіть, що десятки осіб, знайомих вам з дитинства, раптом несподівано зникли, померли.
Вони пішли в небуття, нічого не залишивши після себе.
Ви були б в жаху, так? Це потрясло б вас? Такого не може бути! Так, такого не буває раптом. Це відбувається повільно, але вірно, поступово, рік від року, і тому здається менш страшним. Але всього лише здається…
У кожному поколінні є ті, у кого життя відразу “раз і назавжди не склалася”, на думку Всезнаючий бабусь з крамничок, хто рано пішов від нас, хто занапастив сам себе. Але є покоління, яке особливо страшно в цьому плані. Це покоління дітей, чия юність припала на переломні часи – початок 90-х. Я вибрала його героєм свого есе з суспільствознавства “Соціальні проблеми”.
Багато гарних слів тоді було сказано про нові горизонти для молоді, свободу, новому майбутньому нової країни. А то, нове покоління, перед яким, власне, перед яким і відкривалися горизонти, тим часом намагався вижити в цій країні. Самі звичайні хлопці самого звичайного панельного мікрорайону нашого міста. Першою ластівкою нового життя в оновленому суспільстві стали наркотики і кримінальне свавілля.
Це покоління моєї старшої сестри.
З хлопчаків, її ровесників і трохи старше, які жили в нашому під’їзді, не залишилося нікого… Горілка, бійки, димедрол, проблеми з міліцією, якісь темні справи, добування грошей на життя всіма можливими шляхами, вічні перешіптування по під’їздах, валяються шприци, дамоклів меч в’язниці. Мало хто дожив і до тридцяти. На сходовому майданчику чотири квартири, в трьох з них – або наркомани або торгівці зіллям.
Так у дворі народилася легенда, що раніше на його місці було кладовище – чи то солдатське, то чи тюремне, але саме чоловіче. Потім кладовищі знесли, побудували дев’ятиповерхівку, і тепер мешканців будинку, особливо першого під’їзду, переслідує злий рок – там не тримаються чоловіки, вони довго не живуть. Багато в це вірять.
Потім в місто несподівано увірвався СНІД. Це було пізніше, і мої однолітки пам’ятають той час краще. Дівчат, які закінчили мою школу, а через пару років одна за одною померли від СНІДу. Двох подружок, які всюди ходили разом і по злачних місцях теж, разом і відправилися на той світ.
Минув час, якщо окинути поглядом ті роки, побачиш низку тіней-примар, назавжди залишилися для нас молодими. Їх так багато, їх можна назвати це покоління “загубленим”, втраченим.
Так багато втрат. Так багато хлопців ми втратили. Їх батьки все живі, кого переслідують інфаркти, кого-то інсульти.
Звичайно, не варто згущувати фарби, багато і не думали опускатися на дно. Але з тих, хто опустився, мало хто вибрався звідти самостійно. Кого-то витягли на світ божий пастори протестантських церков, яких з часом в місті стало багато. Росли нові хлопці і сидячи знічев’я у дворах на лавочках, згадували своїх загиблих “героїв”, сперечалися, повісився чи Костя з першого поверху або його все-таки вбили, і погоджувалися в одному: сперечалися, повісився чи Костя з першого поверху або його все-таки вбили. І погоджувалися в одному: міліція нічого не дорозслідувати. Хіба ви не розслідувала… І вже не впізнати правди. Знаю, колись він був жовтеням з червоною зіркою на сорочечці, і вони дружили з моєю сестрою, разом малювали. А потім, здається, став наркоманом…
А Ігор з п’ятого – той взагалі став легендою, одні кажуть, що йому дали десять років, інші – що 15, одні базікають, що його вбили у в’язниці, інші – що сам себе порішив, і мільйон варіантів чому, а хтось вже захрип доводити, що Ігор отруївся паленою горілкою. Сперечаються з піною у рота. По-моєму, у нього було довге волосся… пам’ятаю тільки, що був він обурливо, просто непристойно з точки зору маленької дівчинки, красивим і вічно тягнув додому всяких звірят, бездомних цуценят.
Маленькій я любила театрально зображати всяких політиків, що горять душею за долю народу, що б’ють себе в груди і готових останню сорочку з себе зняти і віддати. Ставала в позу і так комічно вимовляла гучні промови, що Ігор помирав від сміху. А через кілька років пізно ввечері з восьмого поверху різко вилетіли шибки, вони падали вниз поверх за поверхом і з дзвоном розбилися під нашим вікном. Це означало, що трапилася біда…
Виросло нове покоління, нові герої мого есе з суспільствознавства “Соціальні проблеми”, на власні очі бачило приклад попереднього, ще недосвідченого і беззахисного перед нововведеннями “вільного”, “цивілізованого” суспільства. Ні в що не наділяє, але вже без зламаних ідеалів “світлого майбутнього”. У цих хлопців ідеалів вже не було спочатку. Сучасна, звичайнісінька молодь самого звичайного панельного мікрорайону промислового міста, частина життя якої – наркотики, але яка панічно боїться голки, тому що пам’ятає, “яка страшна була Ілонина подруга, коли вже, виходить, перед самою смертю вулицями ходила. Аж чорна…. “- лякають один одного теперішні діти. Ім’я подруги вони забули. Їх вже важче зламати, ніж попереднє покоління юнаків і дівчат, надію країни. Вони нічого доброго не чекають, вони цинічніше, хитріший і знають набагато більше. Вчилися ж по наочних посібників.
Вони раптом дуже дивуються, коли раптом оголошується вийшла з в’язниці Ілона – як же так? Всі чомусь вирішили, що Ілона теж померла від СНІДу. У Ілони був в школі самий гарний почерк, який я тільки бачила в житті. Мені дістався в школі підручник, за яким навчалася (або не вчилася) вона. І в формулярі найпрекраснішим у світі почерком Ілона написала свої ім’я та прізвище. Мені хотілося писати так само красиво і чітко, як вона, але я розуміла, що ніколи мені не досягти такої досконалості…
А вже підросла її молодша сестричка, яка справдешній курить і лається, як вантажник, а в іншому – чудова дитина, і любить розповідати при зустрічі, як вона знайшла нових друзів, або як їй “снилася собака”.
У січні ховали сусіда, який помер на Різдво в день свого 34-річчя. Він перехитрив свого часу – пішов пізніше всіх, і, крім того, залишив після себе дочку, яку привела на похорон колишня дружина сусіда. Її не впізнали у дворі – пам’ятали ще крихіткою-Ганнусею, а тепер вона виросла. Жодної живої душі зі знайомих і друзів сусіда не було, а його як драгділера знав весь район. Жалюгідна купка людей стояла біля труни: родичі та вічні бабусі з крамничок. Не було ні одного друга… У морозній тиші чулися голосіння матері. Потім чоловіки підняли труну і понесли з двору на кладовищі. Купка людей рушила в сумний шлях вниз по вулиці. Бабусі поспішали слідом.
Покоління пішло.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)