БАЛЯДА ПРО ДІВЧИНУ-ОСІНЬ – ВІРА ВОВК СЕЛЯНСЬКА

Він зустрів її серед кладки :

Дзвоном гула ріка, злітали соняшні чайки.

“Дівчино, ти – з чужого села,

Не вірю, що пальці

Мережали твоє плаття.

Ти – відьма, зашіптуєш павуків”.

Повела зором, що був замороженим терном.

Одне око сміялося, друге ронило сльозу.

Він бачив срібні нитки в косах-розпусницях,

І пригадалися сріблом виткані плахти.

“Ти певно багата, дівчино,

Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку,

Що схожа на примерзлу калину.

Так усміхаються ті, що не мусять тіпати льон.

У мене синок, що стругав раз сопілку,

І вже нагнітив мозоль на долоні,

Твої ж такі, наче на короваях

Переплітали зозулені крила”.

Розтулила шипшину на щічці,

Налила зіниці липовим медом.

“Ти з другого боку живеш,

Там, де згоряє синє каміння

Між островами дерев осетрових.

Бо я – потойбік, де хата співає,

І шиби сміються очима любої жінки.

Ти ще й не промовила слова,

Хто ти, таємна дівчино?”

Вона мовчала. Дзвонила ріка,

Злітали соняшні чайки.

І він забув, хто він і де живе,

А дівчина, що була осінь,

Його крізь пекло кленів повела.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

БАЛЯДА ПРО ДІВЧИНУ-ОСІНЬ – ВІРА ВОВК СЕЛЯНСЬКА