PRAELUDIUM – ВІРА ВОВК СЕЛЯНСЬКА
Моя мати, Марія Степан, ходила в 1924 р. на український тайний університет, аж доки польський уряд не ув’язнив його членів. Посидівши трохи в темноті і роздумавши свою долю, вона рішилася втікати за границю, до Праги. Там її познайомили з молодим студентом медицини, Михаїлом Вовком, вона закохалася і вийшла заміж. Це все складалося для мене чудово, хоч я майже вродилася в Празі.
Уявіть собі, що це було б за трагедія! Не вродитися під чудовими велитенськими міртами, що якраз обсипалися аж під стелю білим цвітом, не бути купаною руками моєї дорогої бабусі в дерев’яній балії і, відкривши вперше очі, не бачити колірових порцелянових тягарців від звислої електричної лямпи! Кожний то має інші амбіції на світі Божім, а моєю було, безперечно, щоб мене полоскали вперше бабусині руки теплою бориславською водичкою в широкій балії!
Бабуся піднесла мене вгору на одній долоні. Я знаю, що вона думала. Вона, що сама породила восьмеро дітей, гадала, що з мене не було й половини гідного дитяти.
О, кохана бабусенько! Кожна велика любов починається з критичного наставления. Ти заплатила дорого за свій осуд. Пригадуєш, коли то я почала бігати, як ми ходили по суниці? Ти несла мене на плечах і згиналася при кожній ягідці, щоб я її зірвала власними руками! Мої двоюрідні браття і сестри по боці Степанів, старші й молодші, мусять вже вибачати: я знаю, що я тобі найлюбіша серед внуків. Сподіваймося, що. Господь розгрішить тебе за це на Страшнім суді; вкінці і Він має своїх вибранців.
Ти любила теж і мого батька більше, як других своїх зятів, але за це ніхто не буде тебе судити, ніхто не посміє. Хто його не любив, не подивляв? Його, що вмів годинами деклямувати в оригіналі Гомера і так само геніяльно переодягатися за Свят-Миколу в мамин халат, ліпити собі з червоного паперу вуса, ще й закручені по-козацьки, неначе по добрім коряку меду!
Але годі! Все за чергою. Вернімся до моїх народин. Дідусь хотів надробити якось моє мале тільце, тому, поклавши мене в ліжечко під міртами, сказав:
– Це певно буде якась надзвичайна дитина, бо ці мірти цвітуть тільки щодев’ять літ.
Мабуть, не справдилося дідусеве віщування, хоч усі, особливо моя мама, взяли собі його дуже поважно до серця. Хіба в цьому була б правда, як сказав пізніше мій добрий друг, майстер Володимир, що я маю завжди Великого Союзника зі собою. Мені однаково, чи це кому всмак, чи не всмак, чи це модерно, чи ні. Ні один невіруючий філософ ні письменник не переконав мене глибше, як Новий Завіт, і я не могла б дати свого чудового, великого Бога за будь-яку гіпотезу.
Ще маленькою я розуміла це так добре, що раз, коли мені застряг м’ячик у ринві, я клякнула серед Гучави, левади перед бабусиним домом, і почала молитися. Сусід, довідавшися, що трапилось, добув мені мою іграшку. Говоріть, що хочете, але якби я так просто його попросила, він не трудився б з драбиною і не ліз би задля м’ячика аж на дах.
Другим разом я молилася багато “отченашів”, щоб Бог навчив мене літати, але скоро зрозуміла, що на це треба багато, багато літ творчої праці…
Я була тихої вдачі, але тільки тоді, як треба було забавлятися самій, чи спати в темній кімнаті, чи коли приходили гості. Тоді я залюбки ховалася в короні листастого горіха або просто лягала між лопухи і з причаєним віддихом слідкувала за бігом речей.
– Ві-і-ро-о! – гукали за мною.
Це було вже в Кутах над Черемошем, не в Бориславі. Мій батько мав уже при Косівській вулиці свою канцелярію, і до нього приходили з гір дядьки з мащеним волоссям і пахучими киптарями “зарадитисн”. Двері цілого дому були розкриті; дядьки йшли шукати “дохтіра” через ждальню й ординацію всіма кімнатами, а не найшовши там, заходили в сад і город. Мій батько, певно, заходився коло своїх помідорів, підливав огірки, де я була його вірним і говірливим ад’ютантом або уважним слухачем Одіссеєвих пригод.
Газда скидав крисаню, кланявся низенько і вичитував літанію своїх колірових і дбайливо дібраних слів, щоб піддобрити всемогутнього “дохтіра” і щоб той, заки ще буде знати, в чім діло, не “заправив” багато. Я знаю, що “дохтір” не “правив” багато і їздив верхом не раз дві днини, щоб “родити” нещасні гуцулята за “простибіг”. До тих бідолашних хат зникали не раз наші рушники й простирала, але мама не дуже то їх рахувала. Зате я діставала на Великдень коло церкви стільки писанок від знайомих і не-знайомих, що Сойка мусіла позичати на них лозовий кошик, в якому носять полотна білити.
Мій батько здобув собі по Довбуші чи не найбільшу славу на горах. Про нього вже й співанки складали. Часом приходили до нього теж чорнобриві молодиці з кошеликом мором, 1 просили, червоніючи, на христини. Відомо, що гріх ПІДМІНІ л “ітися від хресного батька, тому він купував грубу свічку, кілька метрів білого полотна на крижму і говорив “Вірую” в церкві з молодою кумою, що виблискувала пацьоркованими рукавами і, пригортаючи до себе хрищене дитятко, завинене в цвітисту хустку, аж підскакувала з радощів, що її кум – “дохтір”.
Не диво, що ті дуже різнобарвно одягнені люди, повні багатих прикрас, їх м’яка мова, їх звичаї одразу полонили моє дитяче серце. Але можу теж присягнути, що ще змалку я поділила рівно мої почуття і що чорна мазь на дірявих вулицях мого родинного міста з тим своєрідним сумом над його зеленими горбами не менш любі для мене, як колірова й багата на красу Верховина.
В Тюдові коло Кут жила батькова мати, моя друга бабуня, її дерев’яний стилевий дім стояв серед тої гори, яку полощуть три потоки. В долині в’ється ще й досі Черемош, як зелена гадюка. Довкола бабусиного дому цвіли, як бур’ян на волі, запахущі квіти всіляких родів, передусім бурякові васильки, георгінії і далії, а по ганку пнулася шипшина. Ганок пахнув живицею, аж у носі свербіло. Направду, ніде не можна найти кращого закутка під ясним сонцем! Тому ми вже такі, що наше серце переливається в вересневі ночі, коли через ціле небо падають зорі, крешуть іскри або коли буковинські ліси за Черемошем просякають щораз глибше пожежами старого золота і кривавих буків між островами свіжої, ненарушеної зелені ялиць, що ще дужче підкресляє гарячі барви листастої деревини. Ночами не видно тих барв; вони тонуть у надрічних мряках і сутінках, але чути до болю гостру свіжість і шум ріки, що піниться коло Білих каменів, ліричний журкіт потічка Дзвінки, що сиплеться потім дівочим сміхом у Черемош, за-раз-таки коло нашого грунту. А коло дому поставали собі, як достойні молодиці, груші, смереки і горіхи, попереплітані по їх власній волі, бо на бабусинім горбі ніщо не вдягало однострою. В неї навіть загороди не було, а маленькі “красуні” приходили до нас продавати на довгих стеблах трав суниці, визбирані там же таки, в нашому городі.
Не кожна дитина мас таке велике щастя гуляти собі в бабусинім домі недалеко від Облазу, де Арідник курить вечорами люльку (або, може, це ті рясні акації куряться запахом?), качатися на Перцевім полі…
Я майже забула сказати, що це за поле. Воно було чуже і прилипало до нашого, але я вважала його зовсім моїм, бо й теж, де ви бачили б стільки польових квітів нараз, стільки метеликів і зозульок, як на Перцевім полі? А його поодинокі дерева вимріяні для того, щоб з їх конарів приглядатися “гайтачам” на ріці. Є ще на ньому підозрілі камені, під якими, певно, заховані Довбушеві скарби (ой, нагнітила мені мозолів бабина стара сапка!), а в сінокоси там стоять копиці, в які можна доволі стріляли з лука стрілами, зачепуреннми в яструб’ячі пера.
На цьому полі я думала поставити собі хату з кругляків, класти між вікна зимою ягоди калини, щоб позамерзали і посолодли, І їсти собі мала! з калиною. Я носила б, очевидно, гуцульську ношу, кутий хрестик на намисті і перстень – чорнобривчик. Я ж не була іншою від тих дівчат, що збиралися в бабусиній широчезній кухні на вечорниці, і як тільки заграли цимбали й різнула скрипка, як Мошко Капітан (не жид, а майже легендарний гуцул-музика) задріботав пальцями на флоярі, кидалися в вир “гуцулки” й “коломийки”, аж на миснику дзвеніли мальовані полумиски. Як же мені не бути такою, як моя бабуся, що й сама любила з “дівчатами-красотками” задріботати “дрібушечки”, а з легінями пореготатися щиро з часто досить перчених дотепів?
Бабуся, батькова мати, мала золоте серце і славу на делекі села. Не диво: мої прадіди поховані на старім цвинтарищі в Тюдові. Сходить м’ята, і пахнуть фіалки коло їх кам’яних гробівців, а глогорожа пнеться аж на хрести з їх гербами ходачкової шляхти. І хоч у моєї бабуні ще донедавна ховалися рушники з п’ятизубою короною, її називали по селах тільки “Ганнусею” і приходили до неї, як під Покров Богородиці, в кожній потребі.
Не думайте, що я переборщую. Як прийде, бувало, хто в підраній сорочці, вона витягала зі скрині будь-яку річ котрогось із своїх синів і давала. Ця безмежна щедрість, що подобала на щедрість чистої і нерозумної дитини, приводила часом до родинних конфліктів. Бо ж не було, по правді, нічого на світі, чого вона не дала б, якби її попросити, і розпоряджувала теж цілком самозрозуміло добром своїх дітей. Уявіть собі, наприклад, як мої стрийки, тоді хлопці під вусом, збиралися десь під маєвий вечір на вечірки, а тут нараз – де, до сто чортів, поділися нові черевики?
– Та я, синку, за “простибіг” кривому Яцеві дала. Він прийшов босий…
Ну, і що ж? Можна було злитися, нарікати, проклинати кривих Яців, але говорити на розум з бабусею не було можна. Бо і що кінець кінців важливіше на світі: вечірки чи криві Яці? Бабуся плакала, а я не могла знести її сліз, я обіймала її сильно руками і просила, щоб вона розказувала мені казок або казала поезії мого діда, Григорія Вовка.
Коли хто згадував словом діда, моя бабуся плакала ще дужче, але якось м’якше, щасливіше. Дід походив з багатої селянської родини з Вовчинця коло Станиславова. Ще молодим богословом вподобав собі русяву, довгокосу шляхтяночку. Вони подружилися і жили щасливо; вродилося їм щось чотирнадцятеро дітей, з цього половина ще живе, але розсіяна тепер по усьому світі. Дід сповідав і причащав гуцулів, плекав троянди і писав книги, які через обі війни позатрачувалися, на мій превеликий жаль.
Пригадую собі ще тільки обкладинку “Орлеанської дівчини”, одне оповідання з “Радикальних образочків”, в якому досить дотепно показано бундючні й смішні зусилля комуни між нашим простолюддям, що філософує по-своєму, ну і, очевидно, деякі любовні поезії, хоч і високого мистецького рівня, ніколи не друковані, передані “усною словесністю” тою, для якої були складені. Остався мені теж його останній лист, писаний в час недуги до своїх трьох дітей: Михаїла, Оксани і Одарки, що студіювали в Празі. Ось він:
Любі діточки! При службі Божій ледво встояти можу, і если б не обовязки, які на мині тяжать, як на батьку дітей, я дуже радо дав би Харонови на деко тютюну, щоби мене на своїм дрантивім човні перевіз через Лету… се було б для мене найбільше щастя, бо до твого моря, Ксеню, о якім згадуєш, так ще далеко; воно для мене недостижиме; судячи по моїм теперішнім стані – нім сонце зійде, роса очі виїсть… Дрібні діти всі четверо вчаться: Мірко тепер у другій нормальній, Роман у третій. Леся – надзвичайно пильна, бігає біднятко щодня до Косова, не раз і на сніданє не чекає, “бо татко не мають відки за станцію заплатити”… Орест – легкодух, хоть здібний. Йому дай коня і запиши в козаки, отеє для нього рай! З Михаїла річий вже нічого нема, бо всьо можливе переробилося на дрібних гуцулят.
Благословлю Вас, діточки, цілую і здоровлю якнайсер-дечніше та й дякую за ту любов, яку в кождій стрічці Ваших листів оказуєте для мене, – Ваш Тато.
Розбиті мрії про нову Українську Державу загнали його в могилу. То були важкі повоєнні часи, коли бабуня повдовіла. На неї впали тяженні обов’язки виховання дітей і боротьби за чорний хліб, бо з її віна мало осталося. Волосся бабуні посивіло; вона була біла, як голубка, з зовсім молодим, рожевим обличчям, та все ж таки їй вдалося вивести дітей в люди з Божою поміччю, а з допомогою найстаршої Оксани поставити гарний дім коло Облазу,
Не раз я сиділа під гребінковим килимом з киданими трояндами на чорнім тлі (косівська копія старокиївського з 17-го віку) і слухала бабусиних оповідань, жаліючи без міри, що мені не довелося народитися раніше і пізнати особисто мого великого і мудрого діда. Знаю тільки, що мій батько був дуже схожий на нього. Раз якось, жартом, натягнув він на себе реверенду свого друга, отця Терлецького, і дав собі зробити фото, а за якийсь час всі з рідні думали, що то – ранішнє фото мого діда.
Але я відбилася від теми… Я сказала, що нічим не різнилася від других дітей, що в мені не було нічого більш особливого, ні у фантазії, ні у чутті. Хіба що я вміла скоріше від них писати і сиділа залюбки на горісі, записуючи свої співанки, коли вони співали свої на будь-яку мелодію, не записуючи. Признаюся щиро, що мої були куди скромніші; я цвіркотіла собі, як пташка, до бабиних горбів, а вони складали цілі драми, такі, як прецікаву лямурію на одного з Гуреїв, що ходив до красної молодиці в Вижницю на Буковину, аж доки тої чоловік не догадався і не випалив в нього сім срібних куль.
Дивно вам, що діти можуть складати такі співанки? їм же ці речі такі, як град, чи повінь – явища природи і ніщо більше. Було б дуже помилково казати, що вони зіпсовані чи скорозрілі. Ніхто не ховав тих явищ перед ними, то й вони їх знали, але не приписували їм більше ваги, як ватрі на Івана Купала, через яку вони стрибали, не присмаливши постолів. Ті діти навчили мене історію Дзвінки, яка продала Довбуша, свого любка, полякам, і як він за ту зраду скотив на неї, десь з Чуги, великий камінь, – і теж такі “технічні” речі, як ліпити хрищатий барвінок і папороть на вікна в Зелені Свята, як плести коровам вінки на роги і як добирати волічки на уставки. А на маївку теплими вечорами вони прибігали босоногі, ще гарячі від вітру, що смалить, поривали то лілею, то свічку, то вишивану корогов і ставали в півколо під іконою Пречистої, співаючи-дзвенячи чистими голосами:
“За всіх молишися, благая…”
Де вони тепер, ті діти, мої друзі, що вибрали мене ватажком на бабиних горбах: Марічки, Коці, Юрки? Скільки э них впало під зелені смереки, щоб прогнати “катюгу” з краю? Як добре вони розуміли вже тоді прості слова “аркана”:
“Ой ви, зайди, утікайте,
Гуцулії, Гуцулії, Гуцулії не займайте!”
Життя на Черемошевім піску я рівняю з усім свіжим і здоровим: в руці велика “байда” чорного хліба з маслом, в другій – дві довгі гички цибулі за чуб, на голові, неначе велетенський гриб, солом’яний капелюх, а ноги, обсмалені і сині від босого ходу, плюскочуть і бродять до Білих каменів. Яка розкіш – Черемошеві пристрасні пориви!
“Ojczyzno moja, ty jestes jak zdrowie”…
Цитата Міцкевича пригадує мені зовсім родинні порахунки з західніми сусідами. Наша доля з ними – це доля повінчаних проти волі. Моя мама, не дивлячись на всі зусилля і старання, ніколи не дістала учительської посади в Кутах, а тому, що мої батьки подружилися студентами і не приїхали в Галичину на готове, а до того мій батько леліяв думку справити рентгена для своїх мащених газдів, мама сиділа переважно у своїх батьків у Бориславі й там учителювала. Через те я була 4acjo зовсім опущена, бо батько, зайнятий недужими, не мав для мене багато часу. Щастя, що я рідко скучала і мала завжди гори зайнять. Але все ж таки я цитую Міцкевича зі симпатією.
Вода в Черемоші підносилася часом скоро, і моя сукенка на березі плила собі, як святойвавський віночок, за струєю, а я, падаючи на ковзьких каменях і оббиваючи собі коліна, гукала Юркові й Марічці:
– Рятуйте моє плаття, ади пустили шлюзу; дараби йдуть!
Може, пізніше Юрко зловив внизу мою суконку і ніс, як бунчука, на довгій лозі, вже собі не пригадую. Але пригадую собі, як ми ловили рибу на обід і як збирали прибережні колірові кам’янці. Була в мене їх ціла коробка, але велика війна занапастила все моє добро разом з камінчиками, сушеними волохатими дзвониками, пір’ячком сойки з Чуги і осіннім, зубатим листям…
“О краю мій! Ти на здоров’я схожий!”
Скільки цього здоров’я я налигалася взимі, вганяючи лещатах по кутських і тюдівських горбах, “на кочергах”,- сміялася з мене Марічка. Ще пригадую собі жахливу зиму 33-го, чи 34-го року, коли все живе замикалося в топленій хаті, і тільки я, мала, ковзалася щасливо при – 40° Цельзія по порожніх вулицях! Тої зими я таки йшла в процесії коругвами і дядьками в киптарях в моїм новім киптарику, затягаючи голосно, як молодий дяк:
“Є-е-елице, во хреста хрестистися, во хреста облекостися!”
На замерзлому, приборканому Черемошеві стояв великий хрест з льоду, замаєний вінком зі смеречиння і калини. Отець Терлецький в золотих ризах нурив трираменний свічник з горючими восковими свічами в полонці, потім ми всі черпали свячену воду з Черемоша глиняними дзбаночкамн і пили – здоров’я!
Від того часу все святе має для мене характер смирного і приборканого, як Черемош на Йордан, не беріть мені цього за зле. Я принаймні знаю, як далеко мені ще до святости. Це приводить часом до непорозумінь, і мені вже не раз говорили, що з мене ніякий психолог, що не розуміюся на складних душах. Може бути; вповні вдоволяюся розуміти прості душі, і ця книга про такі писана.
“О краю мій! Ти на здоров’я схожий!”
Я все ще черпаю з тебе, мій Краю, за всі минулі літа нашого циганського блукання по чужих закутинах. Так, як сирота, що з гордощами, хоч у сльозах, підносить голову, пригадуючи: “В мене теж були батьки, я не знайда!”
А в мене не тільки були батьки, ви поглянули б лише в кімнату, скільки їх усіх сиділо у бабусі за свят-вечірнім столом, позастелюваним білими скатертями і запашною їжею. Вся рідня – не тільки діти і внуки, але й тітки, вуйки, стрийки з жінками, вуєчні і стриєчні браття і сестри, друзі і челядь. Кожний з них почувався галузкою зеленої різдвяної ялинки. Я, наймолодша, говорила голосно за них “отченаша” і гинула зі страху, щоб не забути яке з його л прохань, щоб нам не обірвалося яке благословення…
Не знаю, чи я зле молилася, чи занадто шибала очима По свічках, але галуззя тієї великої різдвяної ялиці повідрубувано від пня І попересаджувано в різні підсоння, різні обставини. Часом, здасться, вони набирають прикмет І виразу якоїсь іншої, місцевої деревини…
Одначе попри зв’язки крови, що лунать нашу велику сім’ю, є другі, майже важливіші для мене: кревні з вибору, вибранці нашої природи, нашого духа.
Якщо Зоя і я дивилися на світ іншими очима, то тільки тому, що вона сірими, а я каштановими. Обидві ми походимо з галицьких священичих родин, які десь на десятому щаблі завжди між гобою споріднені. Наші бабуні і наші мами сиділи на одній шкільній лавці, І нам теж прийшлося разом сидіти, хоч трохи пізніше. Зовсім змалку я думала бути маляркою, але коли побачила перший малюнок роком молодшої Зої, закинула назавжди краски і пензлі. Стільки автокритики вже в мене було! Зате, прочитавши Зоїні вірші, в мене зросло самопочуття в тім напрямку, і я остаточно посвятилася поезії.
Зоя приїхала до нас уперше на вакації по моїм вступнім Іспиті до львівської гімназії УПТ. Мій батько мав деякі сумніви, чи брати Зою до нас, бо я була до того часу завжди сама, дика й розгуляна між гуцулятами в Тюдові або між жиденятами, що гралися зі мною “хованки” по шафах і ліжках, з небажаними часом наслідками в моїх кучерях.
Але експеримент вдався чудово: коло Зоїної розкішної степової вдачі, незвичайно гармонійної, я почала виокруглювати свої канти. Зате Зоя брала від мене ентузіязм і, може, дещо системи в творчості, яку ми вже тоді брали зовсім поважно. Ми “редагували” разом дитячу газетку “Казочку”. Її єдиними передплатниками були наші батьки, хоч я маю далі в себе всіх 12 примірників! Я була тираном, змушувала бідну Зою малювати цю “Казочку” на горісі, бо мені було там вигідніше писати поезії.
Тираном я осталася й донині. Хтось сказав мені ще недавно:
“Віро, ти справді працюєш, як віл, але запрягаєш своїх друзів теж у ярма”. Це, напевно, правда, отже – cave lupum!* *
Що сказати в своїй обороні? Життя коротке, я не можу розкидати великодушно часом і енергією тільки на фрагменти. Маю алергію проти фрагментів; вибачайте, як вам це здається запедантичнеі Моїх друзів зачисляю до свого життя і вимагаю від них без скрупулів те саме, що від себе самої, раз як дружба – не спорт і забава тільки, а велике завдання.
Хочу писати в цій книзі щиру правду, так глибоко, як це тільки можливе для поета вищерблених грабових листочків і колірових камінців з-над Черемошу…
* Недавно(1986)з’явилася нова двомовна (українсько-португальська)збірка Віри Вовк “Карнавал: оповідання до картин Юрія Соловія”.
* Бережись вовка!
(2 votes, average: 5.00 out of 5)