Злочин і кара, або Метелики і свічки – ЖИТТЯ ЯК ДЗЕРКАЛО ЛІТЕРАТУРИ – РОМАН ХІХ ст

В одному з листів стосовно публікації роману “Злочин і кара” (1866) Достоєвський пише, що редакція “Русского вестника” погодилася на його пропозицію “з радістю, бо з красного письменства в них на цей рік нічого не було: Тургенев не пише нічого, а з Львом Толстим вони посварилися”1 2. Відтак, незважаючи на те, що письменник подав у “Русский вестник” лише невелику частину твору, робота над яким тривала, публікацію було розпочато.

І автор, і співробітники журналу працювали над романом поспіхом. Так, не відредагованим як слід, друкують його до сьогодні. Наприклад, молодшу дочку Мармеладових у перших частинах роману Достоєвський називає Лідою, а надалі – Леною; нещасну жертву Раскольникова – то колезькою реєстраторкою, то колезькою секретаркою (за “Табелем про ранги” це аж на чотири класи вище, а тому істотно для сучасників письменника). Загалом таких недоладностей у творі можна знайти чимало.

Перші дві частини “Злочину і кари”, що побачили світ у січневому й лютневому числах журналу від 1866 р., захопили увагу читацького загалу. Аж тут у процес публікації втрутилася непередбачувана російська історія. Достоєвський саме готував до друку наступні частини, коли Росію сколихнула звістка про замах на царя Олександра II.

Постріл молодого терориста Дмитра Каракозова був першим у низці замахів на Олександра II2, останній з яких призвів до загибелі царя. Подія 4 квітня 1866 р. глибоко вразила Достоєвського. Зауважмо, що ім’‎ям студента Каракозова він назвав одного з братів Карамазових – героя свого останнього роману “Брати Карамазови”, у якому спробував узагальнити всі події та ідеї сучасності.

Та якщо самого письменника збіг його думок про вбивство “з ідейних міркувань” з реальними подіями щонайбільше приголомшив, то редакцію “Русского вестника” ця обставина просто-таки налякала. У квітневому числі журналу було вміщено матеріал про замах Каракозова, а на обкладинці повідомлялося: “Продовження роману “Злочин і кара” відкладається до наступної книги, оскільки хвороба не дозволила автору переглянути рукопис перед друком, як він того бажав”.

1 Численні непорозуміння між Л. Толстим і “Русским вестником” виникли щодо публікації журнального варіанта перших розділів “Війни і миру” (під назвою “1805 рік”).

2 Варто зауважити, що Олександр II був чи не наймудрішим з усіх російських царів. Саме він здійснив одну з перших у Росії ліберальних “перебудов”, зокрема 1861 р. скасував кріпацтво.

Невдовзі Каракозов отримав смертний вирок. Достоєвський сподівався, що буде помилування, як і в його випадку, але студента стратили. За іронією долі це відбулося 1 вересня. Письменник вважав смертний вирок невиправданою жорстокістю, адже “революційні дії” Каракозова не призвели до фатальних наслідків.

А якби замах удався? Достоєвський був противником царевбивства взагалі й палким прихильником Олександра II зокрема (особисто йому завдячував визволенням із заслання). Проте письменникові вистачало і фантазії, і об’‎єктивності, щоб зрозуміти терористів, які намагалися вбити не так царя, як саму ідею самодержавства. Ще до замаху Каракозова Достоєвський у романі “Злочин і кара” навів усі аргументи для вбивства заради ідеї, “заради людства” і тепер, може, із жахом думав, чи не вплинули переконання його Раскольникова на студента – терориста.

Незважаючи на те що злочин Раскольникова ідеологічний, за жанровою формою “Злочин і кара” – детективний роман. Є в ньому й герой – детектив – слідчий Порфирій Петрович. Справу, яку розслідує, він визначає як фантастичну, похмуру, сучасну, “нашого часу випадок, коли помутилося серце людське… Убили за теорією”.

З погляду совісті

“У цій-бо теоретичності злочину, – зауважував щодо цього Д. Мережковський, – і полягає весь жах, весь нескінченний трагізм становища Раскольникова. Для нього закритий останній вихід грішника – каяття, для нього нема каяття, бо й після вбивства, коли сумніви допікають його, він і далі твердо вірить у свої переконання, що виправдовують убивство… Найбільш руйнівна серед усіх пристрастей – це фанатизм… Жоден з пороків не притлумлює такою мірою голосу совісті… Є щось справді жахливе і майже нелюдське в таких фанатиках ідеї… Життя, страждання людей – для них ніщо, теорія, логічна формула – усе”.

Тут ми виходимо на головний парадокс “Злочину і кари”. Автор, залишивши роману ту саму назву, яку спочатку придумав для невеличкої повісті, свідомо дав підстави для звинувачень в абстрактному психологізмі. Це й справді було істотним недоліком повісті, задуманої Достоєвським. Аби виправити його, письменник, власне, й вирішив розгорнути повість у великий роман.

До речі, це спільна ознака романів Достоєвського: усі вони народжуються з авторської самокритики. Висунувши певну тезу, письменник ніби випробовує її в житті героїв, виявляє її логічну хибність і виправляє. Саме ці уточнення й рухають сюжет твору.

Механізми подібності

Така авторська самокритика тісно пов’‎язана із зображенням самокритичного героя. Порівнюючи Раскольникова з іншими “ідейними” злочинцями світової літератури (у творах Байрона, Лєрмонтова, Стендаля), Д. Мережковський доходить такого висновку: “Корсар, Печорін, Жульен повсякчас хизуються, ніби роль грають, наївно вірять у свою правоту і силу. А герой Достоєвського вже сумнівається, чи має він рацію. Ті вмирають непримиренними, а для нього цей стан гордої самотності й розриву з людьми – лише тимчасова криза, перехід до іншого світогляду”.

Отже, у процесі написання роману Достоєвський поступово відмовився від ідеї про муки сумління, що нібито спіткають кожного злочинця. Звісно, він бачив такі випадки на власні очі, але усвідомлював, що не обов’‎язково саме в цьому полягає “Божа правда” і “земний закон” і що друге не завжди дорівнює першому. Остаточна ідея роману Достоєвського полягає в необхідності морального, внутрішнього, а не зовнішнього, покарання злочину саме Раскольникова.

То про що ж, власне, “Злочин і кара”? Про злочин студента Раскольникова? Про кару, яку він сам на себе наклав через каяття? Студент-невдаха вбив стару лихварку, а невдовзі пошкодував про це, бо не можна ж отак просто вбивати людей. І крапка. Не можна? Але ж убивають. І сьогодні, у XXI ст.

Механізми подібності

Раскольников, як Гамлет, переконаний, що мусить “направити звихнений час” (тепер ідеться про XIX ст.). Він, звісно, не принц, але має той самий соціально-сюжетний статус, що й шекспірівський герой, – студент, не з власної волі змушений покинути навчання. Та й убивцею Раскольников, як і Гамлет, стає насамперед під впливом абстрактних філософських ідей, через загострене почуття відповідальності й унаслідок невдалого збігу обставин. Справді, принц данський, який зневажає кривавого узурпатора Клавдія, випадково убиває інтригана Полонія, а Раскольников разом з ненависною нікчемною лихваркою Альоною Іванівною позбавляє життя добру, покірну Лизавету.

І якщо вже шукати логічне завершення “студентської теми” в літера турі XIX ст., то це буде новела А. Чехова “Студент” (1894). Її герой студент Іван Великопольський, замість убивати стару й молодицю, розмовляє з ними, просто переказує їм Євангеліє. Святе Письмо, може, уперше так сильно вразило обох жінок. Особливо ж молодшу з них, так само “просту, затуркану й налякану раз назавжди”, як Лизавета в Достоєвського. Вона й дивиться на чеховського студента майже так само, як Лизавета на Раскольникова, – “нерухомим поглядом”, “наче стримуючи сильний біль”. Старша жінка сліз не тамує. Реакцію жінок на розповідь про страждання Ісуса й зраду Петра студент Великопольський тлумачить так: людське співчуття подолало історичну прірву дев’‎ятнадцяти століть і насправді минуле нерозривно пов’‎язане із сьогоденням.

П. Орленєв у ролі Раскольникова. Кадр із кінофільму “Злочин і кара” (режисер І. Вронський, 1913 р.)

П. Лорре в ролі Раскольникова. Кадр із кінофільму “Злочин і кара” (режисер Дж. фон Штенберг, 1935 р.)

Г. Тараторкін у ролі Раскольникова. Кадр із кінофільму “Злочин і кара” (режисер Л. Куліджанов, 1969 р.)

З погляду совісті

У романах Достоєвського відновити “правильний” рух часу так само означає фізично відчути: те, що відбувалося дев’‎ятнадцять століть тому, тобто євангельські події, безпосередньо стосується кожної людини, яка живе сьогодні. Адже саме слово “Євангеліє” в перекладі з грецької – “добра звістка (або вість)”, а слово “совість”, як ви вже знаєте, прийшло в нашу мову зі старослов’‎янського перекладу грецького тексту Нового Заповіту, де означало “спільне знання християн, засноване на Біблії”. Ідеться про спільне знання звістки про воскресіння Ісуса, яке дарує вічне життя всім, хто насправді вірить у Нього. Саме тому слідчий Порфирій Петрович так наполегливо допитується в Раскольникова, чи “буквально” він вірить у воскресіння Лазаря, а Раскольников, коли збирається розповісти про свій злочин Соні, просить її нагадати цей євангельський сюжет.

Затамувавши подих, слухає Соню Раскольников. За хиткою перегородкою слухає її Свидригайлов… До речі, і Свидригайлов, і Порфирій Петрович, ці дорослі чоловіки, свого часу відчули ту саму спокусу оголосити себе сучасним Гамлетом, який народився, щоб змінити світ. Саме тому вони здатні зрозуміти Раскольникова. Власне, чимало людей у певний час замислюються над тим, що мусять вибороти собі (та й іншим) нове, краще життя, аби не бути “тремтячими створіннями”. Хіба не ця думка штовхає на майдани, на барикади, на війну? Варто десь комусь запалити свічку надії – і лети, метелику…

Раскольникову двадцять три роки. Він, як той метелик з вигадливо розмальованими крильцями, ніби не схожий на інших. Усе життя попереду, але немає чим жити, чим дихати, куди податися. Глуха темна ніч. І лише подекуди мерехтять свічки. Свічки “перевірених досвідом”, “дорослих” ідей.

Перша “свічка” – така близька, така зрозуміла. “Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? – згадав він зненацька вчорашнє запитання Мармеладова, – бо треба, щоб кожній людині хоч кудись можна було піти…” Семен Мармеладов прожив життя хоч не тверезо, але чесно – нікого не вбив, хабарів, мабуть, не брав, свою дитину навчив світової історії аж до Кіра Персидського, чужих дітей як міг виховував. І молода людина, що випадково трапилася поруч, жахається – аж так усе це нагадує її власне життя.

“До всього падлюка-людина звикає…” Ці грубі, жорстокі слова, сказані на початку роману, належать не самому Достоєвському, який міг зробити такий висновок із власного каторжанського досвіду, а Раскольникову, який такого досвіду ще не мав. Думка про “падлюку-людину” з’‎явилася в нього після знайомства з титулярним радником Мармеладовим, що вирізнявся не лише нудотно-солодким прізвищем, а й любов’‎ю до “високого і прекрасного” серед бруду життя, слабкою волею і небажанням дивитися у вічі реальності.

Дочка прекраснодушного Мармеладова Соня, щоб нагодувати родину, яку сам він утримувати не може через алкоголізм, змушена торгувати своїм тілом. “Проте який же колодязь зуміли викопати! – цинічно міркує Раскольников, прослухавши слізливу розповідь Мармеладова. – І користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!”. Однак раптом вигукує: “Ну, а коли я збрехав… коли справді не падлюка людина, увесь взагалі, увесь рід, тобто людський, то значить, що інше все – забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!”. Тобто як Соня Мармеладова нібито без “перешкод” і “страхів напущених” торгує власним тілом, так і він, Раскольников, може і повинен убити. Звернімо увагу на слово “взагалі” в цьому раптовому вигуку героя. Це його “еврика”, його хибне “відкриття” – вогник свічки, на яку мимохіть летить метелик.

Якби Раскольников не зустрівся з Мармеладовим і не почув історію його доньки, він би не наважився на злочин. Та якби до вбивства він познайомився із самою Сонею, то відмовився б від своєї безглуздої ідеї, почувши не “ідею” дівчини, а її живий голос. Утім герой, мабуть, не дослухався б до голосу Соні, якби не вбив і не говорив з нею нарівні – як грішник із грішницею, як убивця з блудницею.

Однак “ідея” Соні у спотвореному викладі її батька – не єдине міркування, що вплинуло на остаточне рішення Раскольникова стати вбивцею. Є в нього й “старенька” мати (“старенька” – це трохи за сорок). І вона теж “запалює свічечку”: “Ти, Родю, ти у нас все – уся надія наша, усі сподівання. Аби ти був щасливий, і ми тоді будемо щасливі”. Лист матері “мов громом у нього вдарив”. Раскольников зрозумів: треба не страждати пасивно, а обов’‎язково щось зробити, якнайшвидше зважитися хоч на щось, або… “Або відмовитись від життя зовсім! – вигукнув він раптом несамовито, – слухняно прийняти долю, якою вона є, раз назавжди, і задушити в собі все, відмовитися від права діяти, жити і любити!”

Відтак у голові Раскольникова вкотре з’‎являється думка про те, що саме треба робити. Однак “місяць тому, і навіть вчора ще, вона була мрією, а тепер… тепер постала раптом не мрією, а в якомусь новому, грізному і зовсім не знайомому вигляді, і він раптом сам усвідомив це… Йому вдарило в голову, і потемніло в очах”.

Отже, після розмови з Мармеладовим Раскольников читає лист матері, де йдеться про майбутній шлюб його сестри Дуні з Лужиним. За допомогою заміжжя Дуня сподівається розв’‎язати матеріальні проблеми своєї сім’‎ї так само, як Соня, торгуючи власним тілом, намагається підтримати своїх рідних. Тут героєві пригадується вислів Мармеладова “доведеться чистоти пильнувати”. “Любові тут не може бути, пише матуся. А що, коли, крім любові, ще й поважання не може бути, а, навпаки, вже є відраза, гидливість і зневага, що ж тоді? А й виходить тоді, що знов-таки, “чистоти пильнувати” доведеться. Чи не так, скажете? Розумієте, розумієте, розумієте ви, що означає ця чистота? Чи не розумієте ви, що лужинська чистота однакова, що й Сонеччина, а може, навіть і гірша, паскудніша, підліша, бо ви, Дунечко, все ж таки на якийсь комфорт покладаєте надію, а там просто про голодну смерть ідеться!”

Кадр із кінофільму “Злочин і кара” (режисер Дж. фон Штенберг, 1935 р.)

Кадр із кінофільму “Злочин і кара” (режисер Л. Куліджанов, 1969 р.)

Кадр із кінофільму “Злочин і кара” (режисер Л. Куліджанов, 1969 р.)

Зауважмо, що на самоті Раскольников розмірковує так, ніби говорить із живими співрозмовниками. Щойно познайомившись із головним героєм, через його думки ми вже вступили в діалог з іншими персонажами роману. Любляча мати, голос якої ми почули з листа до сина; сестра Дуня, намір і голос якої мати передала в листі; Мармеладов, який, вилившись у монолозі перед Раскольниковим, став його реплікою в діалозі… Утім тепер це вже не діалог, а полілог, бо багато інших голосів долучилося до розмови про те, чи й справді людина є “падлюкою” і що з того випливає.

Однак головним у романі, крім голосу самого Раскольникова, є голос-учинок (голос-постать, голос-рішення) Соні, що спочатку вчувається тільки в розповіді Мармеладова. Справжній її голос залунає набагато пізніше. І те, що він скаже, аж ніяк не збігатиметься з “ідеєю”, яку Раскольников (власне, свою!) приписав дівчині. Соня здивує його, приголомшить: “Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, у яку її вже затягує, і махати руками і вуха затуляти, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?”.

Смішним видається звинувачення Раскольникова на адресу Соні й Дуні, буцімто “жертовність” свою вони “в єзуїтів запозичили”. Ідеться про відоме гасло “Мета виправдовує засоби”, авторство якого приписують іспанському єзуїту Ескобару-і-Мендозі. Що ж до Раскольникова, то він закидає дівчатам запозичення “казуїстики1 єзуїтів” саме тому, що сам давно вже взяв її на озброєння.

З погляду інших наук

Фахові політики всіх часів і народів застосовували і застосовують таку технологію, як “ідея для молоді”, або “ідея у двох словах”. Мовляв, більше слів молодь не почує, бо завжди поспішає. Проте коли вже два слова впадуть на підготовлений грунт, то “метелики” полетять на “свічку” навіть усупереч власній натурі й особистим інтересам. У “Злочині і карі” втіленням такого крайнього випадку є Лебезятников. Ця молода, слабка, уразлива людина закривається від справжнього життя прочитаними книжками. І вже перше, що ми чуємо про Лебезятникова (від Мармеладова), – то несвідома, але ущиплива пародія на молодь його типу: “Пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонено і що так уже робиться в Англії, де політична економія”. “Політична економія” для Лебезятникова – саме ті чарівні два слова. Адже представник його покоління Карл Маркс, модний експерт у галузі цієї науки й автор відомої книжки “Капітал”, зажив такої самої слави, як практики капіталізму на кшталт Стівена Джобса чи Ілона Маска серед молодих менеджерів наших днів.

Для дорослих слова не на першому місці. Дорослі або маніпулюють ними, як Лужин, або розвінчують чужі маніпуляції, як Порфирій Петрович – слідчий-психолог, слідчий-політик, який чимало знає про “метеликів біля свічки”. “Бачили метелика коло свічки? Ну, то отак і він увесь час, увесь час буде коло мене, як коло свічки, кружляти; воля немилою стане, почне замислюватися, заплутуватися, сам себе геть усього заплутає, мов у тенетах, затривожить себе до смерті!..” – розповідає Порфирій про свої “прийоми роботи” зі злочинцями.

1 Казуїстика – у середньовічній схоластиці й богослов’‎ї: застосування до окремих випадків загальних догматичних положень; у переносному значенні: вправність у суперечках, обстоюванні сумнівних або хибних положень тощо.

Ми вже говорили про те, що остаточна ідея “Злочину і кари” полягає в необхідності морального покарання саме для Раскольникова. Працюючи над романом, Достоєвський переконався в тому, що як митець не має права покладатися лише на особистий досвід, що для митця існує якийсь інший, важливіший закон. Ідеться, отже, про реалізм Достоєвського. Він “користувався” своїм Раскольниковим як типовим образом. Коли письменникові треба сказати, що один юнак може погано закінчити життя через свою самовпевненість і що ця якість притаманна всій сучасній йому молоді, він пише: “Яке спрямування думок, які погляди, які поняття… Це типово… Адже ще трохи – і з таких понять вийде Раскольников. Адже всі вони божевільні й дурні”.

То, може, правильно було б визначити “Злочин і кару” як ще один роман про нігілізм1 молоді? Про те, що якби хтось вчасно показав молодим хибність тих засобів, що нібито виправдані метою, і тих цілей, які давно скомпрометовані хибними засобами, то вони, може, й “прийшли б до світла”?

Так ми підходимо до ще одного неприпустимого тлумачення образу Раскольникова. Не можна, за прикладом героя Буніна, сприймати його як просто заяву письменника (причому хибну), що злочину без кари взагалі не буває. (До того ж “взагалі” – слово не зі словника реалізму). Однак і зводити реалізм, зокрема реалізм Достоєвського, до змалювання чи пояснення конкретної ситуації в конкретному суспільстві означає виносити цей художній метод за межі мистецтва. Адже мистецтво – не аргумент у політиці, не ілюстрація до підручника з історії. І особистий злочин Раскольникова, і його особиста кара насправді типові, тому що віддзеркалюють один із типових шляхів у людському серці – і до людського серця.

Перевірте себе

1. Чи згодні ви з твердженням, що кожен персонаж “Злочину і кари” є носієм певної ідеї, яка не дорівнює авторській? Якщо ні, то чому? Якщо так, спробуйте сформулювати ідею кожного персонажа роману.

2. Чи є, на вашу думку, у романі Достоєвського персонажі, ідеї яких близькі до авторської? Відповідь аргументуйте відповідними цитатами.

3. У чому полягала ідея Раскольникова? Чи відмовився герой від неї остаточно до кінця романної дії? Якщо ні, то чому? Якщо так, то коли?

4. У чому, на вашу думку, полягає актуальність роману “Злочин і кара” в наші дні?

5. До якого літературного напряму належить роман “Злочин і кара”? Відповідь аргументуйте.

1 Нігілізм – заперечення усталених суспільством норм, принципів, законів.

Ви це знаєте

– Що ви знаєте про О. Уайльда? Які твори цього письменника ви прочитали в п’‎ятому класі? До якого жанру вони належать? Пригадайте сюжет і основну думку цих творів.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)