Федір Достоєвський: новий, але не Гоголь – ЖИТТЯ ЯК ДЗЕРКАЛО ЛІТЕРАТУРИ – РОМАН ХІХ ст

Ви це знаєте

1. Який російський роман першої половини XIX ст. став моделлю для подальшого розвитку романного жанру в Росії?

2. Як ви можете пояснити те, що Пушкін свій єдиний роман написав у віршах, а Гоголь свою єдину спробу роману назвав поемою?

3. Розкажіть про виникнення образу “маленької людини” в російській літературі першої половини XIX ст. Чим закінчується повість М. Гоголя “Шинель”? До якого літературного напряму – романтизму чи реалізму, – на вашу думку, належить цей твір?

Федір Достоєвський: новий, але не Гоголь

Творчість Федора Михайловича Достоєвського (1821-1881) починається й закінчується парадоксом. Суперечлива композиція його романів, суперечлива сама його фраза. Так само суперечливе життя, і навіть походження митця.

Достоєвський увійшов в історію світової культури як “найбільш петербурзький письменник”. Образ імперської столиці в його творах справедливо вважають найглибшим і найправдивішим. Тим часом Петербург – штучне місто, “вікно в Європу”, прорубане Петром І, – у російській культурі завжди протистояв “одвічній” столиці Москві – суто російській, народній, хлібосольній. І саме в Москві народився Достоєвський, там минули його дитинство й отроцтво.

І. Гох. Фотопортрет Ф. Достоєвського. 1860 р.

І. Глазунов. Петербург Ф. Достоєвського. 1956 р.

Український погляд

Мати Достоєвського походила з московської купецької родини. Батько письменника, військовий лікар, народився на Поділлі, у селі Війтівці (нині – Вінницька область) у сім’‎ї українського священика.

Отже, “найбільш петербурзький письменник” походив одразу з двох протилежних Петербургу культурних стихій. Рід Достоєвських належав до литовської шляхти від 1506 р., коли предок митця Данило Іртищевич отримав грамоту на володіння білоруським селом Достоєвим. Петра Достоєвського, його нащадка, 1598 р. було обрано до сейму. Він обіймав посади маршалка Пінського повіту й члена головного трибуналу Великого князівства Литовського.

Шляхтичі Достоєвські, що твердо дотримувалися канонів православ’‎я, Берестейської унії 1596 р. не прийняли, тому з полонізованої литовсько-білоруської шляхти були витіснені в стан духовенства. Далі ми вже бачимо їх в Україні. Так, у XVII ст. ієромонахом Києво-Печерської лаври був Акіндій Достоєвський. “Коли мої предки покинули темні ліси й топкі болота Литви, – писала дочка письменника Любов Достоєвська, – вони були, напевне, засліплені світлом, квітами й елліністичною поезією України; їхня душа, зігріта південним сонцем, вилилася у вірші”. З родинних легенд Любов Федорівна знала про те, що один з її предків (може, й сам ієромонах Акіндій) був українським поетом XVII ст., автором “буколічної поеми”, яка, на жаль, не збереглася.

У XVIII ст. історія родини Достоєвських пов’‎язана з Брацлавщиною (Поділля), де вони були священиками. Дід Федора Михайловича, отець Андрій, дослужився до брацлавського протоієрея. На початку XIX ст. батько письменника, Михайло Андрійович, закінчив Подільську семінарію, але вирішив продовжити освіту в Московській медико-хірургічній академії. “Мій дід Михайло, – писала Л. Достоєвська, – виніс трохи цієї української поезії в бідній торбині мандрівного учня, що полишив батьківську оселю, і беріг цю поезію в глибині душі, як милий спогад про далеку вітчизну. Пізніше він передав цей дар обом своїм старшим синам – Михайлу та Федору”.

Повернімося, однак, до визначальних сторінок буремного життя самого письменника. У 1837 р. батько привіз Федора та його старшого брата Михайла до петербурзького Військово-інженерного училища. Завдяки цій події митець добре запам’‎ятав себе п’‎ятнадцятирічним хлопчиною, що чекав від столиці зустрічі з “високим і прекрасним”. Він згадував: “Ми вірили в щось пристрасно, і хоч… на відмінно знали все, що вимагалося на іспит з математики, мріяли… лише про поезію й про поетів. Брат писав вірші… я ж творив в уяві роман з венеціанського життя. За два місяці перед тим загинув Пушкін, і ми збиралися з братом, діставшись Петербурга, відразу сходити на місце поєдинку і пробратися в колишню квартиру Пушкіна, аби побачити ту кімнату, що чула його останній подих”.

Брата до училища не зарахували за станом здоров’‎я, і Федір залишився на самоті. Утім майбутньому письменнику не довелося зазнати справжньої самотності й злиденності побуту бідного студента з провінції, які він потім змусив пережити Раскольникова. Достоєвський жив на казарменому становищі, тож його мінімальні потреби було забезпечено. Щоправда, серед студентів престижного на той час навчального закладу було чимало дітей генералів і вищих посадових осіб, поряд з якими юнак із небагатої родини почувався ніяково. Та й викладачі училища неоднаково ставилися до “золотої молоді” і сина відставного лікаря. А в 1839 р., коли Федір отримав звістку про раптову, за нез’‎ясованих обставин, смерть батька, у нього стався перший напад епілепсії. Відтоді страшна недуга дошкулятиме письменнику решту життя, а персонажі – епілептики фігуруватимуть мало не в кожному його романі. Такі герої в Достоєвського з власного “духовного досвіду” знають дещо таке, чого не знають інші, і піднімаються на вищий ступінь розуміння реальності. Наприклад, у “Злочині і карі” епілептиком є Свидригайлов.

Студент Достоєвський мужньо перетерпів усі життєві негаразди, Раскольниковим не став. Натомість наполегливо й вдумливо вчився, здобуваючи різнобічну освіту (крім технічних і природничо-математичних наук, в училищі викладали іноземні мови, російську літературу, історію, архітектуру й живопис). Чимало студентів серйозно займалися письменництвом, і Федір був одним з них. Про свої літературні плани й враження він розповідав у листах до брата Михайла. “Бальзак – великий! – писав Достоєвський про свого сучасника, якого дехто вважав просто модним. – Його характери – витвори всесвітнього розуму! Не дух часу, а цілі тисячоліття приготували борінням своїм таку розв’‎язку в душі людини”.

Закінчивши училище влітку 1843 р., Федір Михайлович став офіцером і отримав призначення в інженерний корпус Санкт-Петербурзької інженерної команди. Однак служба його мало цікавила. Увесь вільний час Достоєвський обмірковував літературні сюжети й перекладав з французької. У 1844 р. в журналі “Репертуар і Пантеон” було надруковано його переклад бальзаківської “Євгенії Гранде”. Це була перша публікація молодого літератора.

“Його охопило те дивне і ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давалися взнаки”1. Саме двадцять три роки було Достоєвському, коли він “уперше побачив себе надрукованим”, але в наведеній цитаті йдеться про почуття Раскольникова, які він переживає на фініші свого “літературного проекту”. Єдину оригінальну (та й то у “співавторстві” з Наполеоном) ідею цей герой сформулював у своїй першій статті. А чи було її опубліковано, він не знав доти, доки в інший спосіб не привернув до себе увагу. Тоді й пригадалося, ніби “щось таке вже читали”. І лише тоді до “ідеї” студента, підозрюваного у вбивстві, почали ставитися серйозно.

Отримавши перший гонорар, Достоєвський переконався, що письменництво може прогодувати, і покинув службу. Однак важливість перекладу “Євгенії Гранде” для його подальшої літературної біографії полягала не тільки в цьому. Спроба “співавторства” з Бальзаком допомогла письменнику-початківцю знайти своє місце в європейській літературі.

1Тут і далі цитати з роману “Злочин і кара” наведено в перекладі І. Сергеєва.

Коли через кілька років доба літературного учнівства Достоєвського завершилася, він передав свій перший оригінальний твір колишньому однокурснику Дмитру Григоровичу, який уже друкувався і мав знайомих літераторів. Увечері того дня Григорович і його друг, поет Микола Некрасов, заходилися читати рукопис, що називався “Бідні люди”. Захопившись, друзі просиділи майже до світанку, а відтак вирушили на квартиру Бєлінського і розбудили його криком: “Віссаріоне Григоровичу, новий Гоголь народився!”. “У вас Гоголі немов гриби родяться”, – роздратовано відповів Бєлінський, але тут-таки почав читати. Того дня батько “натуральної школи” привітав молодого автора з вдалим літературним дебютом.

Прізвисько “новий Гоголь” так приросло до літературної репутації Достоєвського, що майже ціле століття заважало критикам і читацькому загалу зрозуміти: геній Достоєвського – абсолютно інший, здебільшого протилежний генію Гоголя.

Український погляд

1922 р. у харківському журналі “Наука на Украине” з’‎явилася стаття О. Білецького “Достоєвський і натуральна школа, 1846 рік”, у якій були такі рядки: “Я стверджую, що ані учнем, ані прямим послідовником Гоголя Достоєвський у першій своїй повісті не є”. Літературознавець указував на “глибокі зовнішні та внутрішні відмінності… між лірико – епічним стилем Гоголя і лірико-драматичним стилем Достоєвського”.

Сам Достоєвський наполягав на тому, що його перший твір драматичний за формою, і вважав це своїм відкриттям. Письменник скористався цією літературною знахідкою для розробки нового типу прози й нового за формою роману, який літературознавець Михайло Бахтін назвав поліфонічним1. “Бідні люди” – повість у листах, де поки що звучать тільки два голоси – дрібного чиновника Макара Дєвушкіна та дівчини Вареньки, до якої Макар відчуває чисте кохання чи радше батьківську любов. “Обидва кореспонденти, – зауважує О. Білецький, – повсякчас говорять про свої почуття та відчуття, говорять з такою гостротою й з таким напруженням, які ми в Гоголя якщо й зустрічаємо, то напевно не в безсловесного Акакія Акакійовича”.

Отже, “маленька людина” у творі Достоєвського отримала власний голос. Це було так незвично, що читачі не розрізняли голосів героя і автора. Думки Дєвушкіна вони приписували Достоєвському. “У всьому вони звикли бачити пику письменника; я ж моєї не показував. А вони й не второпали, що це говорить Дєвушкін, а не я, і що Дєвушкін інакше говорити й не може”, – скаржився письменник.

У 1847 р. група петербурзької інтелектуальної молоді почала щоп’‎ятниці збиратися на квартирі співробітника міністерства закордонних справ М. Буташевича-Петрашевського. Обговорювали нові філософські й політичні ідеї, державний устрій Росії та можливості його поліпшення. Після лютневих подій 1848 р. у Франції, відгомін яких прокотився всією Європою, розмови петрашевців набули революційного характеру. Протягом року інформатори не раз повідомляли про це відповідні державні органи, тож 23 квітня 1849-го постійних учасників “п’‎ятниць” було заарештовано і на сім місяців слідства ув’‎язнено в Петропавлівській фортеці. Петрашевського, Достоєвського та інших найактивніших гуртківців було засуджено до страти.

1Полі фонічний – від поліфонія – у музиці: багатоголосся, засноване на одночасному сполученні й розвитку низки рівноправних мелодій.

“Усе життя подумки промайнуло, як у калейдоскопі, – швидко, як блискавка”, – писав Достоєвський, згадуючи, як очікував неминучої смерті на Семенівському плацу. Раптом прибув ад’‎ютант царя й оголосив, що замість смертної кари на бунтівників чекають чотири роки каторги, а після цього – служба рядовими солдатами. З петербурзькими петрашевцями миколаївський уряд розправився приблизно так само, як перед тим із групою української інтелектуальної молоді – членами київського Кирило-Мефодіївського товариства. Так спільна доля майже в однаковому віці поєднала Достоєвського й Шевченка.

Шістнадцять діб у сорокаградусний мороз у відкритих санях везли Достоєвського та його товаришів до Тобольська. Там до молодих каторжан завітали дружини декабристів Наталя Фонвізіна й Прасков’‎я Анненкова. Двадцять років тому вони добровільно приїхали до Сибіру розділити важкий тягар своїх чоловіків і залишилися тут назавжди. Залишилися, аби підтримувати каторжан і нести їм Слово Боже. Євангеліє, подароване дружинами декабристів, Достоєвський беріг до самої смерті. Зовнішній вигляд тієї книги до найменших дрібниць відтворено в описі Євангелія, з якого Соня Мармеладова читає Раскольникову про воскресіння Лазаря.

Отже, “Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; у місті фортеця, у фортеці тюрма”.

Караульне приміщення в Омській фортеці

Г. Коржев. Достоєвський на каторзі. 1986-1990 рр.

Те, що стало епілогом “Злочину і кари”, було прологом нового життя – людського і письменницького – Федора Достоєвського. На це є натяк в останніх рядках роману: “Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім не відомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді…”.

Умови життя й праці в тобольській, а потім омській каторжній в’‎язниці були жахливі. Достоєвський спав на спільних нарах з убивцями, злодіями, гвалтівниками, а вдень, стоячи по коліна в холодній річці, розбирав старі іржаві човни. Тягати цеглу з берега на будівництво казарми в’‎язні вважали порівняно непоганою роботою. Відтак на письменника чекала солдатська служба в Семипалатинську, що часто була не ліпшою за каторгу. Там, у Семипалатинську, він уперше в житті покохав і одружився.

Тим часом Микола І помер і новий цар, реформатор Олександр II, ще раз “помилував” петрашевців (так само, як і Шевченка). У 1859 р. Достоєвському дозволили повернутися до столиці. Невдовзі він розпочинає роботу над “Записками з Мертвого дому” – спогадами про каторгу.

Знаючи з власного каторжанського досвіду, що “кожен, хто робить лихе, ненавидить світло і не приходить до світла”, Достоєвський сильніше за своїх сучасників відчував катастрофічне зміцнення сил зла у світі. Тому у відносно спокійному XIX ст. його вважали жорстоким, темним, лихим – така вже доля пророків. І тільки коли критичне накопичення зла стало очевидним, Достоєвського почали перекладати мовами світу, наслідувати не лише в Європі, а й у США, Японії та інших країнах. Водночас митцеві закидали надмірний оптимізм і наївність: мовляв, він вірить, що краса врятує світ і що кожен злочинець зазнає кари насамперед від власної совісті.

Зрештою, з’‎явилося поняття “достоевщина”. Ішлося про особливості психологічного аналізу Достоєвського, про його душевно неврівноважених, суперечливих героїв і негативний вплив, який усе це буцімто справляє на психіку та світосприйняття читачів. Так, Микола Хвильовий у статті “Апологети писаризму” (1926) обурено відкидає думку свого опонента про те, що, не читаючи творів Достоєвського, українська молодь не матиме європейської освіти. Хвильовий переконаний: не можна “в ім’‎я російської літератури… штовхати нашу молодь в достоевщину”. До речі, Ленін і Сталін також ненавиділи Достоєвського, тому заборонили перевидання його творів, а вивчення їх у школі й поготів.

Захоплення Європи романами Достоєвського, принаймні в 1910- 1920-х роках, пояснити досить просто. XX століття від самого початку породило поняття “світова війна”. Майже кожний дорослий європеєць, узявши до рук рушницю, мало не щодня порушував біблійну заповідь “Не вбивай!”. Однак у літературі початку XX ст. (і насамперед російській) водночас зі зростанням впливу творчості Достоєвського зростав і опір “достоєвщині”.

У розпал Першої світової війни Іван Бунін написав оповідання “Пет-листі вуха”. Головний герой твору Адам (!) – грішник і адвокат власної гріховної природи, страшний символ людства, що від праотця Адама успадкувало лише гріх. Перед тим як скоїти злочин, герой-убивця заявляє: “Досить вигадувати романи про злочини з карами, час уже написати про злочин без жодної кари… У війнах беруть участь тепер уже десятки мільйонів. Незабаром Європа стане суцільним царством убивць”. Тут він згадує і Раскольникова – героя Достоєвського: мовляв, усе це вигадки письменника, ніби кожна людина, яка вбиває, потім не може спокійно жити.

Однак чи справді роман “Злочин і кара” утверджував таку думку? І невже ненависники Достоєвського мали рацію щодо шкідливого впливу його творчості на молодих читачів? Можливо, письменник нікуди не “штовхав” молодь, а лише помітив у ній щось таке, на що раніше не звертали уваги, – те, що згодом назвуть “достоевщиною”? Спосіб мислення й життя, може, навіть вікову потребу, про які йдеться, уперше й найяскравіше митець виявив і з’‎ясував саме в романі “Злочин і кара”.

Про місце цього роману у творчій спадщині Достоєвського влучно написав Д. Мережковський: “У Гете – “Фауст”, у Шекспіра – “Гамлет”, у Данте – “Пекло”, – у кожного великого письменника є твір, є одна книга, у яку він вклав усю душу. Він з’‎явиться з нею на “страшний суд” нащадків. Така книга в Достоєвського – “Злочин і кара”. Говорячи про неї, ми говоритимемо водночас про найбільші вершини творчості, яких будь-коли сягав його геній”.

У 1864 р. Федір Михайлович утратив дружину й брата. Похорони, необхідність утримувати братову родину, численні борги морально й фізично виснажили письменника. Через тяжкі матеріальні обставини він мусив погодитися на кабальну угоду з видавцем Ф. Стелловським. За три тисячі карбованців Достоєвський продав Стелловському право на друк повного зібрання своїх творів у трьох томах, а також зобов’‎язався написати новий роман до 1 листопада 1866 р.

Сплативши термінові борги, наприкінці липня 1865 р. Достоєвський виїхав за кордон і у Вісбадені програв у рулетку все, що мав, аж до кишенькового годинника. Виселений до найменшої і найтемнішої кімнати готелю, без грошей і їжі, Достоєвський на власному досвіді відчув усе те, що переживатиме герой його нового роману Раскольников у своїй “кімнаті-труні”.

Так минув серпень, минав вересень. Роман просувався досить швидко: іншого вибору в автора не було. Не було й грошей. Відтак Достоєвський вирішує перепродати замовлений Стелловським твір і наважується на лист видавцеві журналу “Русский вестник” М. Каткову. Федір Михайлович пропонує видавцеві нібито щойно задуманий роман і переказує його сюжет, що вже цілком нагадує відомий нам сюжет “Злочину і кари”.

Перевірте себе

1. Що ви дізналися про життя Ф. Достоєвського? Розкажіть про “український слід” у біографії письменника.

2. За яких обставин з’‎явився крилатий вислів “Новий Гоголь народився”?

3. Що споріднює ранні твори Достоєвського з гоголівськими? Чим вони відрізняються?

4. Які факти біографії та особисті переживання Достоєвського відобразилися в романі “Злочин і кара”?

(2 votes, average: 3.00 out of 5)