Характеристика покарання у романі Достоєвського “Злочин і кара”
1866 в журналі “Російський вісник” розділ за розділом публікується роман Федора Михайловича Достоєвського “Злочин і кара”. Роман багатошаровий, неоднозначний, багатосюжетний і геніальний.
У центрі оповідання доля жебрака студента Родіона Раскольникова, який задавлений бідністю, коштів йому ледь вистачає на підтримку ледь жевріючої життя в своєму тілі. Але характерна ще одна риса головного героя: він розумний, і розум його озлоблений і підступно винахідливий. Раскольников ростить у своїй голові парадоксальну ідею, по якій ділить все людство на “гідних” і “тварюк тремтячих”. “Гідні” – це люди високого розуму, розвиненою сили волі і холодної совісті, такий собі “людина над суспільством”, який в ім’я майбутніх великих звершень може піти навіть на злочин. “Воша”, на думку Раскольникова, аналогічних привілеїв не має. Герой задається питанням, до якої ж з двох категорій відноситься він. Тоді, доведений до краю, головний герой вирішуватися на вбивство старої лихварки. Це і виступає зав’язкою твору. Решта і основна частина книги посвещена темі покарання.
Критики визнають роман Достоєвського “Злочин і кара” – психологічним бестселером і з цим важко не погодитися. Темі покарання автор приділяє особливу увагу, це покарання через переосмиленіе і переоцінку своїх цінностей і пріоритетів. Достоєвський ефектно заплутує свідомість свого героя в нерозв’язний клубок протиріч і метань. Раскольников терзає себе, шукає і не може знайти собі місце. Незабаром герой розуміє, що позбавлення людини життя і самосуд не підносяться і його над іншими і не роблять надлюдиною. Причому, спочатку Раскольникова розчаровує він сам: він убив і не зміг впоратися з емоціями, муками совісті, він виявився слабким, безвольним, він виявився “вошью”, “твариною”, він, творець своєї безперечної і геніальною ідеєю, виявився її негідним.
Достоєвський зіштовхує Раскольникова з іншими героями, докладно малюючи їх долі. Примітно, що всі герої – вони такі ж прості люди, як і сам розкольників, найчастіше, вона знаходяться навіть в гірших умовах, але продовжують залишатися людьми: це і сім’я Мармеладова, і університетський вони один Раскольникова і слідчий, вміло подтолкнвшій головного героя до каяття. Для більш детального прикладу візьмемо образ Соні Мармеладової тому що він максимально близький портрету самого Раскольникова. Соня теж злочинниця, як і Родіон, вона у своїх вчинках йде поперек суспільної моралі і продає свою честь, але різні в них мотиви зловмисно. Соня це звершує, щоб прогодувати мачуху і молодших дітей у сім’ї і тому після повернення додому Катерина Іванівна “весь вечір в ногах у неї на колінах простояла, ноги їй цілувала”, коли Соня повернулася додому з грошима. Вона злочинниця і жертва обставин одночасно. Але що робить Раскольников? Його сестра збирається заміж за нелюба, щоб хоч трішки поправити фінансово-майновий стан своєї сім’ї, що, власне, і підштовхує, виступає приводом досконалого Раскольниковим злочину. Основним же мотивом вбивства старої лихварки раніше залишається овладевшая Родіоном ідея “гідних” і непотрібних відкиданих членів суспільства. Корисливості в досконалим Раскольниковим злочині не було зовсім: досить згадати фрагмент, де він несвідомо кладе руку в кишеню при вигляді жебрака хлопчика і, не вагаючись, віддає дитині останні монети.
У романі Достоєвський чітко показує, що, вбивши, людина протиставляє себе суспільству, відрізає себе від нього, прирікає себе на нерозуміння та відчуженість, що ми бачимо в наступних розділах роману “Злочин і кара”. Причому, соціум, хоча і засуджує Раскольникова, він все ж поблажливо намагається протягнути йому рятівну руку допомоги. Але совість не дає йому прийняти цей жест – йому елементарно соромно. Виходить, що розкол всередині героя, який по своїй теорії “достойних” тепер не може бути ні з ними, бо слабий виявився він по натурі, ні з “приниженими і ображеними”, бо відчуває себе винним. Достоєвський реалістично показує всі драматичні психологічні метання особистості героя. Автор вважає таке самобичування і прихоже у фіналі роману каяття героя навіть більшим покаранням, ніж суд над героєм.
Звичайно ж, в кінці книги Федір Достоєвський відправляє Родіона Раскольникова на каторгу, але питання того, чи зрозуміє головний герой, що не тільки він вступив протиправно і нелюдяно, убивши стару лихварки і випадкового свідка її племінницю, але і чи зможе усвідомити абсурдність, дикість своєї теорії суспільного поділу на “гідних” і “тварюк тремтячих”, письменник залишає відкритим. Але важливо зауважити, що автор дає своєму герою Раскольникову для цього всі шанси: фізична праця каторги, який безпосередньо сприяє згортанню розумової діяльності, очікування його повернення матір’ю і сестрою, а так само, безумовна і всепрощаюча любов Соні Мармеладової.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)