З німиці пам’яті – СТЕПАН САПЕЛЯК
/болещі мої побожні й світські із
Панегіриком гетьману Іванові Виговському уголос початому/
Журба моя, що виткана з нуждоти
Торочиться торочкою услід.
Мені дворищами, собі навпроти
Все кружеля в сорочці соляній.
Подряпини на ній – минулі й сущі
Їм несть числа, мов ниток у рядні.
А з нею сумовище невмируще –
Душа моя, що покидьок при ній.
І чути “кру” і болещі спадкові.
У пригорщі невижебраний хліб
Той хліб… Ті п’ять хлібин Христові,
Що винен я… Святий, згубивши слід…
Пощо мені випроба ця потрійна,
Пощо гіркий оцей смоли капіж…
О, творче мук моїх, – сльозо невірна
Встромляй в солоність цю свій ржавий ніж…
І регочи позапліч довкруж мене,
Щоб я на круг, чи навсібіч відстав.
Щоб розчинивсь в судомній круговерті
І щоб журбопищем довік не став.
Бо й так щоніч кричать вже чорні круки
Мою, щоб душу мряччю почорнить.
Насущнице моя – пекуча муко
Тебе не видихать вже з пухирчин.
Ні з пухирчин, ні з віч, ні з пухирчиння
Ти пустка смутку і глибокий карб.
Я кіллям впав на кілля всім грудинням,
І шпилем – відпечаталась рука…
І каменем мовчить… Вже не боляща
Хоч ріж косою, бий хоч об поріг…
Рука ота іще животворяща
Іще священнописча. Ще мов оберіг…
Хоча без слів, без пальців і без кістя
Вся многогрішна і без губ уся…
Та вся якась – одне суцільне вістря
А гук у неї, мов катівний цвях.
Бо гук у неї – пам’ять відгукати.
На сито сіять болещі від ран –
Від Конотопу аж попід Карпати
І від Уралу аж під Джезказган.
Бо цока триб. Ізтерлися вже числа.
І вітер дме босоніж крижаний.
І студить плоть мою нестерпне списся,
І жили тричі довші довжини
Вогніють кров’ю, щоб не замовчати
І плоть не гнуть від тім’ячка до п’ят…
А буть твердотою… Вогнем на чатах,
Орудою во зріст і кожну п’ядь…
Журбо моя, сповитая у болість.
Душе моя – ці болещі зціли
Хрестом і Словом, Псальмом запрестольним,
Щоб я цих мук довік не розмолив.
Не замолив в оцім крутім потоці
Праматірних глибин і берегах.
Бо вирок мій – не біль, не муки Божі.
Мій вирок – воля і її жага
Свята жага – пророча Ним свобода
Де стяті голови зависли мов лоза…
О, світе мій, невольничий мій зводень
Де шріт і дріт, що не поглянь назад.
І смуги ці, і ці рубці, цю пам’ять
Я кличу, вивернувши зір і слух.
І завмираю, викотивши камінь
На горовину де святиться дух
Всіх пам’ятань в осяжистому слові
Життєпис весь і долі валуни.
Де все відбито в тайні вод солоних
Що й хрест невидно навіть здалени.
І, впавши долілиць, на тім узвишші
Чоло своє я терном скільцював.
На ньому хай пропалине колише
Колишня пам’ять і зів’ялий лавр…
А доокруж мовчить стоденна сутінь
Кров піднялась до скронь і до крові.
І я кричу пропалинами всує
Зі згарища де гар не догорів.
Де лик мій у клятьбі і серце в солі,
І пам’ять у ропі, і в оці сіль.
І вже не я – роповище подовкіл
Вола в мені протяжно звідусіль.
Історія вола, чи мо’ спокутник,
А чи поезія з моїх погрудь…
Кривавить ясна мука каламутня
В моїм відбитку із чужих отрут.
І чую кривду я, свою ганебу
Без правди ми, хоча б на крейц чи гріш…
І що той біль, що скапує у жменю,
Що край могили дереном обріс…
Але ж це він сипку тримає пам’ять
В легендах, думах і святім псальмі.
Гірку недолю в славі і неславі.
Хрести дуплаві і хрести ті соляні…
Хай дзвони б’ють, хай світом дзеленкочуть
Іржавим цвяхом чи крихким литвом
Щоб більш ніхто Вкраїну не зурочив
Й в мені її ростерзане єство.
ІІ
Дума хвалебна
Гетьману Іванові Виговському уголос почата
Цією думою
З поміж дум
Лик його славлю
Сяєвоносний
Звитягу велику бо
Німицею звеличено
Але болем сим
Думу сію не Мамаєву
Уголос почато
Притчу далеку во язицех
Не про біблійного юду
Но побідителя не первого
Славлю тричі
І мовлю тричі
Долами й водолуками
Конотопськими
Де ужинок наш
На долоні Оранти
Зорить Хризолітом
Де пам’ять солоніє
Оком кривавим
З крокви звугленої
Увидь доле клята
Стріляна голото
Учуй конотопе
І уся святия
З бійниць громохких
Від шаблі до шаблі
Город сей від землі наш
Стяги з усюди видні
Підковою воля зблисла
Хоругва побідна
На раменах
Прудивуса Виговського
Хрест празнечний
Калиною всипаний
Лицаря
Єдиновустям вітає
Із врат царських
Свободу
На хоругвах золототканних
Вічністю вітає
Українною
Змилуйтесь шаблі й мушкети
Думи і кобзи
Пам’ять йому незнищимую
Не німицею а славою
Згукаймо
З вежі офірної
Конотопської
Звитягу його побідну
Єдиновустям ізречім
Ім’ям його живодайним
Виговський Іван
Волею тричі
Наречім
І слово моє многодумне
З поміж дум моїх всолонених
Хай думою вічною в піднебессі
Множиться
Амінь
Харків
P! r i | 0cm; margin-left:2.0cm;margin-bottom:.0001pt’>Крутих доріг, терпких молитв…
Та ось межа, а вздовж границі
Півколом знак від підошов.
Підкова колом і зигзиця
Мене питають: “Хто прийшов…?”
І я вхопивсь очима в крокву
Сідало сонце за Серет
І ні душі. Лиш за півкроку
Лежав мій зліпок навпростець.
А всі зазубрини згоріли
Лиш дим видмухують вітри.
Подалі дивить блудне тіло
Гукаючи: “Із них котрийсь!?”
“Котрийсь…” – це я. І тихо знову,
Трухка колиска. І поріг.
І замість звуків пожалобу
Десь джміль гудів на слух в траві.
ІІ
З порогу вороття
Хатино рідна. Рідний доме…
Мої це входини… Воздай…
Хоча б цим соняхом в поклоні
Святу скорботну благодать.
Благослови в благословенні
Мої ті зашпори нагі….
Оті Слова, що поіменно
Тобі сказати був не зміг…
Мої ті зашморги дротяні –
І вицвілий життєпис мій.
Благослови у покаянні
Ці письмена… Цей карб німий…
Бо ще живу. Хоча і прийшлий
Ось скриня тут – ще родова
І голос давній тут з узвишшя
Мені минуще поверта.
Оте минуще – прісносуще.
Те невмируще доки світ.
Оте. Оте, що серце сушить
Й легені рве в дрібнющу дріб…
То шлях. Шляхи мої додому.
Невольничі й наозирці.
І все… І зір мій знепритомнів
Й сплива безлико по щоці…
……………………………..
Вернув я дому. Дім не чує
По праву руч – іще Серет.
А от ліворуч хтось лічбує
І заговорює мій хрест…
28.04.2008
М. Харків
(2 votes, average: 3.00 out of 5)