ЧАЙКА – СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО
(Скорочено)
…Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував, або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки… Сестро моя, зеленая руто… Уже ж я цілими роками дома не буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон зупинялися, у вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати…
(З листа).
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний…
Очима до нього сидить на полу мати – праву руку на груди поклала, а на ліву – голову схилила. У тій лівій закам’янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові – грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.
Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку…
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімає-ться. Дрімається та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.
Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..
Було у матері їх, синів, троє. Максим – найстарший, Петро – середульший, третій – той Андрійко безталанний. Четверта дочка – Маруся.
Максим у книжках кохався. Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,- швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зростати. Як були маленькі – голова в матері боліла: в того чобіт немає, в другого – свитини, третьому – на книжку немає де взяти… Попідростали – заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати… Хотіли далі учитись, так за що? “Летіть, діти, в світ долі своєї шукати”.
Порозлітались.
Всі троє по наймах… Шлють додому листи – нерадісні. Обкладеться мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на них темними очима, сусіді жаліється: – Оцей пише: “гірко”, а цей пише: “важко”. А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів… Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах…
Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?
Аж ось мов буря:
Воля!..
З’їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата гомону,- сперечаються, співають, та все з тієї книжки вичитують, що привезли з собою.
– Хоч би ж ви мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?
А той Андрійко безталанний – він змалку на серце чуткий,- розгорнув він тую книжку, кличе матір:
– Ось сядьте отут коло мене…
Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?..
Так і облили матір сльози:
– Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте?
– Поїдемо, мамо, учитись.
– І Андрійка берете?
А він скривився, сірома, та ніби в докір:
– А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?
– Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?
Обізвався старший:
– Не журіться, мамо,- іде правда на землю. Всі
Будуть учитися, хто хоче, без плати.
Зітхнула:
– Не-е буде цього, діти, мабуть, поки й вашого віку!
– Буде! – аж очі заблищали.
Повинно буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить!..
Дівер був у вдови – брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана,- ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братові злидні не вийшли у люди.
Раніш у хату було не нагляне,- тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:
– Що це ти надумала, братово! Чи ж з твоїми злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми – хай учаться робити.
– Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.
– А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш!
І почав:
– Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде.
Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму
В острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
– Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.
Почервонів, розсердився:
– Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!
– Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.
Пішов.
Пороз’їздились, як і не було.
А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці,- на стіні малювання.
– Оце вам, мамо, щоб не самі були у хаті. Змалку рідного ми не знали, то нехай буде оцей нам за батька.
Він нас розуму навчає і на стежку ставить.
Осміхнулась мати, розглядає:
– Бач, якого знайшла собі!..
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.
Лежить на холодній печі, стогне. Недужа.
Не дотримав дівер слова – зайшов.
Не розважати чи помогти – суму та жалю нагнати.
– Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала – гроші будуть слати, аж і вісті од них немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів :
– А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвітнє.
Не хотів робити – тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обізвалась:
– Хай висить. Не руш!
– Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за нього! Думаєш, подивляться, що стара?
– Дарма! Мені буде, не тобі! Розсердився.
– Тьху на твій розум! Ну, лежи ж! Пішов.
Поки був у хаті, держалась. Пішов – заплакала:
– Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть…
Минула зима, прийшла весна, літо проходить. Аж так: пішли чутки – почали людей у тюрми брати.
Болить материне серце – віщує щось. До ворожок – а ворожки, старі відьми, теж щось чують – всі в один голос: “Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім”.
А дівер ходить поміж людьми, теж серце матері крає:
– Не інакше, як сидять. Усіх таких беруть – і їх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало рева листя, як грім, прилетіла в село з міста звістка: “Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..”
Один село проти пана поставив – сидить у Києві, другий не пішов цареві служити – посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся, та, пишучи, разом і свою долю проклинає: “Краще втопитись, чим піти бідній за багатого”. Просить-благає – провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала,- на старість довелося…
Їхала до Катеринослава – завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна… Побачила матір, на плече впала, ридає:
– А що, може, б’є?
– Нівечить і б’є мало не щодня!
Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені і ти мені ворог. А це був мені од Максима лист,- хотіла якого рубля послати. Побачив – бив. “Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!”
Грюкнуло в сінях – затремтіла.
– Чого це ти, дочко?
– Він! – Благає:
– Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
– Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,- краще з хати піду.
Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:
– З ким ти тут шепочеш?
Побачив – не поздоровкався.
– Ага! – матір виписала. Думаєш – злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? – старці чортові!
– Не по твої гроші я приїхала – свою нещасну горювальницю провідати.
За сакви, за костур:
– Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
– Ще й двері одчиню!..- Одчинив.
Пішла з двору, не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ – аж чує – за нею стугонить: летить, кричить, плаче:
– Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
– Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
– Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу і наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати:
– Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік на марне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
– Я вже про це, мамо, не раз думала, дітей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.
– На те не вважай,- бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить.
Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері.
– Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
– Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати, обійдуться мої сини і без його грошей.
– 0, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб… – Не доказала.
Заридала гірко, гірко:
– Я ж і так, мамо, нещасна, нащо ж оде й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода стало: взяла. Іде – печуть її ті три карбованці огнем. Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті три карбованці.- Нехай знайдуть, може, чиїсь діти…
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про СИНІР про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і лро Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення,- голова забита. Розкаже раз, другий – знову починає про те ж:
– Приїхала в Катеринослав до Петра,- там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його й там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим…
– То так і не бачили?
– Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась, та оце їду до Андрійка… До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до нього ж треба, бо й тому горе…
– А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?
– А Максимка посадили в Києві.
– Теж у тюрму?
– В тюрму ж – не куди.
Збоку сидить панок – перснями грається. Чмихає носом, вертиться на місці, не всидить… Далі не втерпів:
– Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?
Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась так, ніби він тими словами колючку загородив їй у груди…
Добре й тут нагодила: із станції прямо на кладовище…
Скільки золота, золота того сумного, осіннього… Скрізь поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах… На кладовищі од його аж сяє… Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге – і серце заниє: нема сонця,- то золота печаль. Сум…
Над свіжою могилою – молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим часом подих юності. Блиск молодих очей, запальні промови, гомін…
Жінка… сакви на плечах. Марна…
Плаче.
Оступили:
– Що таке? Хто ви, бабусю?
– Ох, діточки мої,- та це ж Мого Андрійка ви тут поховали!
Зашуміли:
– Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.
– А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?
Зводить на них заплакані, зацікавлені очі:
– Як се, діти, талант?
Пояснили.
– Маляр був би з нього людям на диво та на радість.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
– Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо. Затурбувалась:
– Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.
Не домагались… Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.
Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:
– Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?
А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається:
– Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Київ… По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків – курява, як димок,- всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах – сакви, в руках – костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати – очі засвітять щирістю, та й знову погаснуть. – Боїться.
Помітили. Привітно:
– А що вам, бабусю?
Губи ворушаться – щось каже – не чути.
– Голосніше, бабусю, не чуємо!
Підійшла ближче:
– Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?
– Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними. Одвідувать когось ідете?
– Максимка, сина… Іду, та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що може й не пустять.
– Під слідством?
– Егеж, еге, – під слідством.
– То, мабуть, таки й не пустять.
– Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.
– А звідкіля ж ви, бабусю?
– Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.
Сіла на лавочку.
– Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село…
А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Максима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала й те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.
– Дуже любив їх він змалку. Скривився: “Так оце б я, мамо, кавунця з’їв, так з’їв…”
А в неї лежав у скрині срібний карбованець,- збиралася восени хату крити,- пожаліла – не купила. Зітхнула, похитала гірко головою:
– Кажуть: талант… Гіркий, сину, був твій талант.
Витирає очі полою:
– Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недоспала та тії людям мітки пряла…
Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.
Хтось зітхає з глибини:
– Погостювала бабуся в дітей.
– Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут… Ох!..
Задумалась.
Кинулась – бере сакви на плечі:
– Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку…
Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти: найнялась хату мазати… У місті, у євреїв…
На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:
– Отам іще щастя! Тії бідні діти як бур’ян ростуть, та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. “Дивись, кажу, Хайко”,- це до матері: – “щоб ти мені отак і отак робила!” А то народить народила, та й покидала, як щенята…
– Прощавайте, діти… Спасибі за раду.
Грати…
Повно їх нагнали, повно – сісти нема де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи – ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:
Куди вони йдуть.
Там бори гудуть…
А один молоденький безусий – зовсім дитина, з “Кобзарем” у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі, і чиясь коза…
Кличе:
– Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить та все на вікна позирає.
Один по одному – стовпились коло вікна, крадькома виглядають за грати, гомонять:
– Бідна бабуся – певно, десь до сина примандрувала!
– Та, видко, й не зблизька – одіж якась незнакома.
Почали вгадувати: один каже – так ходять на Волині, другий – понад Десною.
– Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,- жаліє жвавий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому сю ніч хата під ясенами, і півники в городчику, і брат Андрій – вже не хворий, веселий-веселий, радісний, як тільки малим бував… Цілий день як обмарений ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах…
Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у грати… Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу: одного в один бік, другого в другий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до грат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу – далі лицем до холодного гратища як прикипів.
Крикнув на всі груди:
– Мамо!..
Всі аж кинулись од нього.
– Мамо Ковалихо!
Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підійма, як крила, мов до грат летіть зривається… Щось говорить – не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
– Мамо! Тікайте од нього, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок…
Із-за грат, як грім:
– Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!
Тремтять грати.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)