Валер’ян Підмогильний. Інтелектуальна психологічна проза письменника

В особі Валер’яна Підмогильного наша література могла б мати письменника врівні з Мопассаном чи Франсом, Бальзаком чи Меріме, проте кривава рука більшовицького тоталітаризму обірвала життя талановитого прозаїка на початку сходження до вершин світового мистецтва. Про це свідчать ті твори, які полишив нам В. Підмогильний, написані протягом неповних сімнадцяти літ: “Твори” (1920), “Остап Шаптала” (1922), “Син” (1923), “Військовий літун” (1924), “Третя революція” (1926), “Проблема хліба” (1927). Це збірки оповідань і повістей. Крім того ми маємо і два романи світового рівня – “Місто” (1928) та “Невеличка драма” (1929). За цей час устиг зробити молодий письменник і великий масив блискучих перекладів творів Вольтера, Дідро, Мопассана, Франса, Меріме, Гюго та ін.

Валер’ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у великому степовому селі Чаплі Новомосковського повіту під Катеринославом у пересічній селянській родині.

У 1910 р. після початкової сільської школи Підмогильного віддають до Катеринославського реального училища, де він під псевдонімом Лорд Лістер друкує в шкільному журналі авантюрні оповідання. У 1917р. було написане оповідання “Важке питання”.

Реальне училище В. Підмогильний у 1918 р. закінчує з “відзнакою” і вступає на математичний факультет Катеринославського університету (згодом навчається на правничому). У 1919 р. через скрутне матеріальне становище він залишає навчання, працює вчителем, пише оповідання “Добрий Бог”, “Гайдамака”, “Пророк”, “На селі”, друкує оповідання “Ваня”, “Старець” у катеринославському збірнику “Січ”.

У 1920 р. з’являються “Твори. Том 1”: “Собака”, “Смерть”, “В епідемічному бараці”, “Остап Шаптала”, “Повстанці”, “Комуніст”, “Минуле”, “За день”, “Колисанка”, “Кохання”. Цього ж року письменник вирушає до Києва.

З 1921 р. він працює бібліографом Книжкової палати в Києві, виїжджає до містечка Ворзеля, там одружується з донькою місцевого священика Катериною Червінською, актрисою Театру юного глядача. У 1922 р. виходить книжка оповідань “В епідемічному бараці”. Наступного року в журналі “Нова Україна” (Прага), з’являються новели з циклу “Повстанці”, оповідання “Іван Босий” (цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його контрреволюційної діяльності). Митець повертається до Києва, працює редактором “Книгоспілки”, зближується з “академістами” (неокласиками).

У 1923-1924 pp. гуртується і розпадається АСПИС (Асоціація письменників) до якої входили Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Ткаченко, Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Івченко, Дмитро Загул, Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович та ін.

У 1924 р. виходить книжка “Військовий літун”, за участю Підмогильного (він придумує назву) утворюється група “Ланка”: Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Михайло Івченко, Яків Качура, Марія Галич, Борис Тенета.

24 травня 1925р. В. Підмогильний у великій залі Всенародної бібліотеки виступив перед представниками літературно-громадських організацій, вузівською молоддю, міською інтелігенцією на диспуті “Шляхи розвитку сучасної літератури”: “Коли б який-небудь товариш “спробував” написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто б тієї сонати не слухав… У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний”.

У 1926 р. з’являється окреме видання повісті “Третя революція”. Цього ж року В. Підмогильний бере участь у створенні МАРСу (Майстерні революційного слова).

Разом з Є. Плужником у 1926 – 1927 pp. він підготував два видання словника “Фразеологія ділової мови”, працював над сценарієм фільму “Коломба” (не плутати з серіалом “Коломбо”!) за романом Проспера Меріме.

У 1927 р. виходять збірка оповідань “Проблема хліба” та роман “Таїс” А. Франса у перекладі В. Підмогильного.

У Харкові у 1928р. виходить друком роман “Місто”. Письменник іде до Чехословаччини “для налагодження творчих зв’язків”, редагує журнал “Життя й революція”. Наступного 1929р. В. Підмогильний повертається до Харкова.

У 1930 р. у Москві в перекладі російською мовою виходить його роман “Місто”.

На початку 30-х pp. В. Підмогильний стає визнаним авторитетом перекладацької школи в Україні, консультантом з іноземної літератури при видавництві “Рух”.

Але попри це письменника викидають з редакції журналу “Життя й революція”, а його твори – з журналів і видавництв.

Протягом 1930-1934 рр. В. Підмогильний організовує та редагує видання творів А. Франса (у 25 т.) та О. Бальзака (у 15 т.), перекладає романи Г. Мопасана, твори Д. Дідро та інших.

У 1933 р. у “Літературній газеті” друкується новела “3 життя будинку”, де яскраво звучить трагічне передчуття: “… Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати…”.

8 грудня 1934 р. письменник був безпідставно заарештований у харківському будинку “Слово” у справі вбивства Кірова. Пройшов крізь закритий суд, вирок без оскарження, заслання до концтабору.

З листопада 1937 р. В. Підмогильного розстріляно на Соловках. Є відомості, що в ув’язненні він написав кілька оповідань і роман про колективізацію “Осінь, 1929”, але ці твори очевидно, втрачені.

Посмертно реабілітований В. Підмогильний у 1956 р.

Герої оповідань і повістей В. Підмогильного – живі люди, заглиблені в життя, мислячі, в постійних пошуках відповідей на злободенні питання життя – чи це скалічений робітник (“Старець”), чи це гімназисти (“Гайдамаки”), чи студенти (“На селі”), підлітки (“Важке питання”, “Добрий Бог”). Коли вони стикаються з дійсністю, а їхніх душах виникає сум’яття, поряд з впевненістю – розчарування в тих ідеалах, які так гучно проголошувалися творцями нового суспільного ладу.

Підмогильний один із перших підняв і проблему голоду, показав причини цієї трагедії (“Проблема хліба”, “Собака”, “Син”), всебічно розкрив тяжкі роки боротьби українського народу з найрізноманітнішими ворогами (власними і зайдами) за свою незалежність, державність (“Остап Шаптала”, “Третя революція” тощо).

Справедливо писав ще в 50-х роках Г. Костюк у діаспорі: “Підмогильний був яскравою творчою індивідуальністю, цілковито український талант, що надзвичайні події і явища після 1917 року умів спостерігати і оцінювати тверезо, всебічно і практично. Але що головне, так це те, що за багатством подій свого часу він не загубив людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній складності. Він не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас і тварина. Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але також усвідомлював усі її слабості. В цьому – европеїзм Підмогильного”.

І цей европеїзм особливо яскраво виражений в його романі “Місто”. Проблема міста і села не нова в мистецтві світовому і, зокрема, з українській літературі. По-різному вона розроблялася нашими класиками в XIX ст. Вона гостро постала перед суспільством і на початку XX ст., особливо в післяреволюційний період. Це насамперед проблема нових кадрів, які могли б змінити лице зрусифікованого міста. До міста потягнулася молодь, аби посісти там власне місце: одні мріяли заглибитися в науку, осягнути її, набути певного фаху, набратися розуму, щоб повернутися на село і будувати нове життя, інші просто мріяли “вийти в люди”, зайняти престижне місце, бути на щабель вище простого “селюка”. Степан Радченко, головний персонаж роману “Місто”, виїжджає з села з єдиною метою – здобути новий фах і повернутися до рідного села з новими знаннями. Настроєний трохи скептично, а то й вороже проти міста, проти тих “безглуздих крамарів учителів, безжурних з дурощів ляльок у пишних уборах”. Згодом він змінює свою думку: “Не ненавидіти треба місто, а здобути”. Степан розуміє, що сільська молодь може влити в місто свіжу кров, яка “змінить його вигляд і істоту, і він один із цієї зміни, що її від долі призначено перемогти”.

Потрапивши в нове середовище, Степан Радченко поступово втягується в нього, стає виразником і захисником того, проти чого ще так недавно виступав. Згодом Радченко навчається в технічному вузі, захоплюється літературним життям, стає відомим письменником, входить в коло критиків. Підмогильний подає життя багатьох прошарків киян, в тому числі і літературні угруповання, зокрема через образ критика Світозара та поета Вигорського.

Поступово помічаємо, як змінюється і душа Степана. Неоднозначне виступає він у романі. В його душі постійно борються Добро і Зло. І в дечому він вагається, але все частіше може переступити через власне сумління, моральні принципи заради поставленої мети. Може, навіть принести в жертву людину і від цього не буде страждати. Отже, це неординарна особистість, не позбавлена волі, розуму. Дивиться на світ і на людські стосунки тверезо, часом виражає своє ставлення до всього скептично, з легкою іронією, з розумінням довкілля: “чарівного, привабливого і огидного, брутального”, здерсва і гниле, моральне й аморальне в житті нашої славної, тоді ще “позаштатної” столиці” (Костюк).

Пройшовши через усі зваби і брудні кола міста, Степан Радченко, селянський хлопець, переміг, підкорив його. Він мав і силу волі, і твердий характер, тепер він відчуває, що перед ним, хоч і на якусь мить, можливо лише в уяві, лежить, колись йому вороже, а тепер покірне місто, “позначене вогняними крапками, і простягало з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від славного споглядання цієї величі нової стихії…”

Героєві Підмогильного вірилося, що а місто вливається нова сила, яка здатна оновити не лише його, місто, а й усе життя молодої української держави. На оптимістичній ноті завершує свій роман В. Підмогильний.

Проте сам письменник бачив, відчував і знав, що все скінчиться досить трагічно не лише для таких, як Степан Радченко, а для всіх, хто тверезо дивиться на життя, хто міг спостерігати, співставляти, мислити.

Джерела таланту В. Підмогильного – в рідному краї.

Його внутрішній світ і світовідчуття формувалися під впливом матері – сільської жінки, яка усе життя працювала на землі. Від перших юнацьких спроб він поволі, але неухильно виходив на шлях психологічного реалізму (через символістські та імпресіоністичні уподобання), який розвивали в передреволюційній українській прозі М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Винниченко. Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В. Підмогильний сприймав її по-іншому: людина і революція, наголошуючи саме на першому слові. А відповіді на запитання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, пов’язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, у контексті життя всього народу.

Проблема взаємин міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Про те, як прагнула селянська молодь сама “вийти в люди”, здобуваючи колись недосяжну науку, і як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, письменник розповів у своєму найвидатнішому творі – романі “Місто”. Розповідь подана через історію душі Степана Радченка – енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Вперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу і пуп землі. Роман починається реченням: “Здавалось, далі пливти нема куди”. Під Степановими ногами – ще жодного грунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді. Відповідно до перебігу часу розгортається й просторова експансія: зійшовши на берег. Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим: відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фінал і твору нарешті споглядає місто “згори” поглядом, володаря: “Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці”. Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною “Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію”. Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька і відразна. Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: “От вони, ці горожані. Все це – старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний”. Проте… Саме тут місто йде в наступ: “Він озирнувся – і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі… на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч”. Одне слово імпресіонізм – із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, в міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття. Місто-бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі – все ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування у пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями На печатку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити: одяг: “Bсі лиха українців в тім, що вони кепська одягаються”. Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання у що варто йому лише змінити свій вигляд – і він; зможе створити” щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання і викидає на смітник чоботи. Протягом, твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає “завойовувати” місто, що місту потрібна “свіжа кров села”, яка змінить “його вигляд і істоту. А він – один із цієї зміни, якій за долею: призначено перемогти”. Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають. Підмогильний не ставить собі, за ціль зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його, успіхи і невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми – театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує “засідателів” видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача у ще один світ – помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання). Наприкінці роману Підмогильний “змушує” Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степа
нове втручання. Але, відбувши такі “оглядини”, Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко – складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця людина напише книгу, Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання “Бритва”, про піднесення і занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор – і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя. Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: “Тоді, в тиші лампи над столам, писав свою повість про людей”. Зрозуміло, що цей роман передусім – психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро зі злом, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на злочин, не страждатиме й від людських жертв, і разом – це неординарна особистість із виразною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У цьому романі В. Підмогильний постає як найкращий продовжувач традицій європейської літератури, зокрема творів “Батько Горіо” Бальзака, “Любий друг” Мопассана, “Кандід” Вольтера, які він саме тоді й перекладав.

Роман “Місто” переконав критику в тому, що письменник “цікавиться не людством, а людиною”. Ця, на сьогодні цілком прийнятна характеристика, звучала далеко не позитивне в той час, коли в літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як традиція “дрібнобуржуазна”, як вияв ворожої ідеології.

“Місто”, хоча й широко читалося, зокрема молоддю, упереджено викривалося й паплюжилося в пресі. Починалося з того, що автор “дивиться на світ крізь вузькі щілинки рафінованого інтелігентського світогляду”, а доходило до висновків, що “книжка антирадянська”, бо в ній не показано “змички робітників і селян”, а головний герой – “безмежний індивідуаліст, обиватель-міщанин з куркульською ідеологією”. Та все було навпаки: індивідуалізм, конформізм, взагалі, міщанство з’являлися у творах В. Підмогильного не від авторської “інтелігентщини” чи “дрібнобуржуазного естетства”, а від того, що письменник, доскіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них незміцнілий суспільний організм.

Отже, роман Валер’яна Підмогильного “Місто” став не тільки помітним, але й надзвичайно важливим явищем в українському мистецтві. Насамперед – це перший справді урбаністичний роман в українській літературі. Не менш важливим у його творчій спадщині був роман “Невеличка драма”, закінчений у 1929 р. Цей твір органічно доповнив бібліотеку українського інтелектуального роману, на той час уже репрезентованого “Вальдшнепами” М. Хвильового, “Майстром корабля” І. О. Яновського, “Робітними силами” М. Івченка. Та боротьба з “попутниками” набрала таких масштабів і форм, що новий роман В. Підмогильного встиг з’явитися лише в журнальній публікації (“Життя і революція”.- 1930.- № 3-6) і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню. Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Примусова колективізація, голод 1932-1933 pp. впали чорним крилом не лише на українське село, а й на весь народ. Починалися масові репресії, політичні процеси, розправа над інтелігенцією, передусім письменниками. Не в багатьох письменників вистачало мужності йти раніше обраним шляхом. Проте В. Підмогильний сповідував свої принципи до кінця.

Список використаних джерел:

1. Усе для школи: Українська література. 10 клас. випуск 11.

2. Історія української літератури XX ст.: Кн. перша/ за ред. В. Дон – чика.-К.: Либідь,1998.

3. Шерех Ю. Людина і люди (“Місто” Валеріана Підмогильного) // Ю. Шерех. Не для дітей.-Нью-Йорк, 1964.

4. Мовчан Р. Проза Валер’яна Підмогильного. Доля. Людина. Стиль. // Дивослово.-2000.-№1.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)