Всім серцем служив Україні – Валер’ян Підмогильний (1901-1937) – Українська література 1920-1930 років
Любов до життя запалила його,
І він носив скрізь з собою світло.
Він забув, що то є темрява,
Бо й ночі освітлював блиском своєї душі.
(Валер’ян Підмогильний)
Валер’яну Підмогильному належить одне з найпомітніших місць у літературі доби національного відродження. Він – творець українських модерних романів “Місто”, “Невеличка драма”, повістей, новел, перекладач творів західноєвропейських класиків. “Підмогильний був яскравою творчою індивідуальністю, цілковито український талант, що надзвичайні події після 1917 року умів спостерігати тверезо, всебічно і критично, – відзначив літературознавець Григорій Костюк. – Але за багатством суспільних подій свого часу він не загубив людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній складності”. В українській прозі XX століття письменник репрезентує інтелектуальну стильову течію.
Всім серцем служив Україні
Валер’ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплі під Катеринославом (тепер Дніпропетровської області) у селянській родині. Формувався майбутній письменник під впливом родинного оточення, волелюбних односельців – нащадків запорожців, величної степової природи краю. Від матері він успадкував любов до милозвучного, добірного та розмаїтого українського слова. Захоплювався літературою та історією України, зокрема під впливом своїх вчителів – відомого історика Дмитра Яворницького та мовознавця, літературного критика, перекладача Петра Єфремова. Батько Валер’яна працював конторщиком в економії графа Воронцова – Дашкова, прагнув дати дітям освіту, навіть запросив додому вчителя французької мови для сина та доньки Насті. Хлопець вчився охоче, закінчив церковно-приходську школу (1910) і Катеринославське реальне училище, профілем якого було вивчення точних наук (1918). Потяг до творчості виник у Валер’яна під впливом пригодницьких творів. Однак незабаром прозаїк-початківець зацікавився внутрішнім світом людини.
1918 року він написав оповідання “Добрий Бог”, “Гайдамака” і “Пророк”, а два наступні – “Ваня” і “Старець” – були опубліковані 1919 року в катеринославському журналі “Січ”. Перша збірка оповідань “Твори. Т. І” (1920) принесла молодому прозаїкові заслужену славу. Назва дещо претензійна, адже тільки твори класиків виходять багатотомними виданнями. Та вона виявилася пророчою: Підмогильному судилося стати класиком новітньої української літератури.
З 1918 року Валер’ян Підмогильний навчався в Катеринославському університеті спочатку на математичному, згодом – правничому факультетах, але через громадянську війну й матеріальні нестатки декілька разів переривав навчання, так і не здобувши вищої освіти. Однак, працюючи вчителем у рідних краях, а з 1921 року у Ворзелі під Києвом, він весь свій вільний час присвячував самоосвіті: досконало опанував французьку, німецьку, англійську мови, студіював західноєвропейські літератури, перекладав, цікавився новітньою філософією та психологією. У цей період він написав повість “Остап Шаптала” (1921), цикл “Повстанці”, що був опублікований в еміграційному журналі “Нова Україна” (1923), який у Берліні видавав Володимир Винниченко, окремою книжкою вийшли оповідання “В епідемічному бараці” (Лейпциг, 1922). Це був виклик більшовицькій владі, яка починала переслідувати незалежне українське слово. Зарубіжна преса високо оцінила твори молодого митця, відзначивши його талант і самобутню манеру письма.
Переїхавши 1924 року з дружиною Катериною Червінською до Києва, Підмогильний активно включається в літературне життя. Він створює об’єднання “Ланка”, члени якого захищали традиції класичної літератури, орієнтувалися на модерні стилі й відкидали політичну, заангажовану літературу. Підмогильний працював редактором у видавництві “Книгоспілка”, виявляв енциклопедичні знання. Друзі жартома називали його “університетом на дому”.
1926 року “ланківці” перейменовують своє об’єднання на МАРС, гуртуються навколо журналу “Життя й революція”, в редакції якого працює Підмогильний. Поява збірок новел “Син” (1923), “Військовий літун” (1924), “Третя революція” (1926), “Проблема хліба” (1927) засвідчила яскравий талант митця як новеліста. Він оприлюднює також романи “Місто” (1928) і “Невеличка драма” (1930). З 1929 року письменник мешкає в Харкові, тодішній столиці УРСР. Однак 1930 року його звільняють з роботи в редакції, не друкують творів. Причина такої опали полягала в тому, що Підмогильний творив літературу елітарну, призначену для високоосвічених людей, яку більшовицька критика відносила до “буржуазної”, “класово ворожої”. Митець поринає у перекладацьку справу і здійснює українську версію багатьох творів Анатоля Франса, Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака, Густава Флобера, Вольтера, Гельвеція, Дені Дідро, Віктора Гюго, Проспера Меріме, Жуля Верна та інших. Літературознавець Юрій Бойко намалював емоційний портрет Підмогильного: “Делікатне, але енергійне обличчя, струнка постать у легенькому пальті, що міцно облягає фігуру, фетровий капелюх, у радянських умовах річ не зовсім звична для початку 30-х років. У всьому вигляді було щось витончене, не радянське, його зовнішність свідчила про внутрішню культуру”.
Після вбивства Кірова почалися масові репресії інтелігенції. 8 грудня 1934 року Підмогильного заарештували органи НКВС. Звинувачення були надумані: участь у контрреволюційній організації, яка прагнула утворити українську буржуазну республіку. Підмогильного разом з Григорієм Епіком, Олександром Ковінькою, Миколою Кулішем, Євгеном Плужником, Валер’яном Поліщуком та іншими було засуджено до десяти років таборів. На сумнозвісні Соловки письменники прибули 9 червня 1935 року. Але сталінський терор тривав: до двадцятиліття жовтневої революції 1917 року відбулося масове знищення політв’язнів. З листопада 1937 року письменника було розстріляно. До 1989 року творчість Підмогильного в Україні була забороненою.
Життя митця було подвижництвом, служінням ідеї національного відродження. Підмогильний продовжив традиції української класичної літератури з її гуманістичним пафосом, пильною увагою до людини, її внутрішнього світу. На думку Валерія Шевчука, свій родовід як митець Підмогильний веде від Володимира Винниченка, в якого навчився найщирішого та найдокладнішого психологічного аналізу. Письменник звернувся до урбаністичної тематики, зокрема до змалювання людей “дна”, проблеми стосунків чоловіка й жінки. Використовував він і мистецькі знахідки Михайла Коцюбинського, Антона Чехова, Леоніда Андреєва. “Уроки майстерності” дали йому французькі класики, чиї твори Підмогильний перекладав. У них він навчився і вміння побудови фрази, і мистецтва моделювання внутрішнього стану героїв, і філософського погляду на дійсність.
Роман “Місто”, опублікований у Харкові 1928 року, викликав значний інтерес у громадськості. Одні критики захоплювались новим твором Підмогильного, в якому відбилася філософія “вітаїзму” епохи, інші примітивно тлумачили роман у дусі вульгарного соціологізму. Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Підмогильний застерігав своїх читачів. Хоча, звичайно, були прототипи деяких героїв: в образі поета Вигорського вгадуються риси Євгена Плужника, в образі маститого критика пізнаємо Миколу Зерова.
Підмогильний створив модерний (франц. modeme – новітній, сучасний) роман, в якому, на відміну від традиційної селянської і соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. “Місто” – перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді. Юрій Шевельов назвав його “однією з вершин української прози і дороговказом для її дальшого розвитку”. Твір не був подібний до традиційної народницької прози XIX століття, бо його автор орієнтувався на романістику Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, Агатангела Кримського, Володимира Винниченка. Це дало Підмогильному змогу створити оригінальне мистецьке полотно, майстерно побудувати сюжет і використати нову для української прози розповідну організацію тексту.
Побудова роману. Європейський роман кінця XIX – початку XX століть мав два основні варіанти побудови оповіді. Автор міг не втручатися в події, а розповідати про них нейтрально, немов спостерігаючи збоку, як Еміль Золя у своїх натуралістичних романах. Друга стратегія передбачала авторське втручання у розповідь, коли всезнаючий автор вів за собою читача, коментуючи події, не приховуючи своєї оцінки. Майстерності в цьому досягнув Оноре де Бальзак. Однак Підмогильному був ближчий досвід Гі де Мопассана. У романі “Місто” використана персонажна розповідна стратегія, яка полягає в тому, що читач орієнтується на судження та оцінки героя. Розповідь у романі “Місто” ведеться від третьої особи, але читач сприймає світ очима Степана Радченка. Розповідач ідентифікується з внутрішнім життям персонажа, відтворює його думки і почуття: “Тепер він спізнав безглуздя своїх намірів. Письменник! Хто, підступний, йому це слово підказав?” Така розповідна стратегія є послідовною протягом усієї дії роману. Читач не знайде в романі оцінки вчинків головного героя іншими персонажами, бо всі події переломлюються через свідомість Радченка. Ця викладова форма роману зумовлена намаганням автора, з одного боку, дистанціюватись від поглядів героя, подати їх неупереджено, а тому з цією метою використана третьоособова форма розповіді, з другого – представити внутрішній світ героя цілісно й вичерпно. Як і Мопассан, Підмогильний ніде не схвалює і не осуджує свого героя. Нова розповідна форма давала змогу відійти від народницької традиції у змалюванні подій, яскравіше відтворити внутрішній світ героя.
Сюжетна структура роману. Роман “Місто” побудований на основі поширеної у світовій літературі фабульної моделі: молодий хлопець з провінції приїжджає у велике місто, щоб тут реалізувати себе. Як Париж притягує честолюбних Растіньяка й Жоржа Дюруа, так і Київ стає для Радченка місцем, де має змінитися його доля. Спільним для цих персонажів є те, що вони зазнають впливу міста, підкорюючи його собі. У цих змаганнях з містом їхні погляди й характери змінюються, деформуються, що залежить не так від впливу суспільства, скільки від власного вибору героєм життєвого шляху. Сюжетними мотивами твір Підмогильного нагадує західноєвропейський “роман кар’єри”: у цьому жанровому різновиді роману герой з нижчих верств пробивається у вищі. Однак зростання й еволюція Радченка змальовуються у трьох сюжетних вимірах: соціальній площині, внутрішній сфері, творчій царині.
Радченко приїхав до міста вчитися, щоб потім повернутися в село, несучи йому освіту і прогрес. На початку твору герой споглядає місто як селянин, а тому в його уяві місто постає чужим, а то й ворожим: його жителі – це “крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах”, тобто ледарі, до яких він відчуває зневагу. Вступивши до університету, Степан швидко розчаровується в навчанні й завдяки наполегливості знаходить роботу. Як і герої Бальзака й Мопассана, які шукали успіху в галузі журналістики чи літератури, Радченко так само йде цим шляхом: влаштовується працювати на курси українізації, потім у редакцію; прагнучи утвердити себе, видає першу збірку оповідань. Якщо Мопассан проникає за куліси паризької преси, то Підмогильний змальовує українське літературне життя 20-х років XX століття, забарвлюючи розповідь іронією: “Література складається з творчості, життя літературне – з розмов літераторів. І на їх устах кожен факт з життя письменника чудесно стає літературним фактом, анекдот про нього – літературним анекдотом, галоші його – літературними гало – шами, як ніби члени їхнього тіла мають чарівну властивість надавати речам своїм дотиком літературної вартості…” Мистецьке життя триває у різних формах: це і літературні вечори, на яких поети декламують свої вірші, і дискусії, в яких відбувається змагання між різними літературними угрупованнями, навіть розмови літераторів у редакції творять мистецьку атмосферу, в якій обертається Степан Радченко. Літературна діяльність приносить Степану суспільне визнання й матеріальне благополуччя. Отже, в такий спосіб герой реалізує себе в соціальному плані.
Однак Підмогильний не обмежився зображенням зростання Степана Радченка на шляху кар’єри. Роман насичений подіями внутрішнього життя, які виникають навколо любовних перипетій героя. Степан спочатку зустрічається з односельчанкою Надійною, далі – з немолодою міщанкою Мусінькою, потім – з міською дівчиною Зоською, а наприкінці роману знайомиться з балериною Ритою. Герой спілкується з жінками різного соціального статусу, а тому його любовні пригоди так само рухають сюжетну дію, і крізь ці перипетії розкривається внутрішнє життя Степана. На початку знайомства кожна з жінок зацікавлює Степана якоюсь новою гранню, його почуття свіжі, й він перебуває в гармонії з коханими. Але з часом настає розрив, який лише у випадку з жінкою купця був спровокований ззовні. Степан – не безпринципний і спритний негідник, як Жорж Дюруа, що змінював жінок з кар’єрних міркувань і жив за рахунок коханок. Герой Підмогильного поступово зростає як особистість і розчаровується у своїх подругах. Він пізнає їх глибше, і виявлені вади перешкоджають йому підтримувати далі стосунки. Зокрема, Надійна перетворюється на “сільську дівку”, чий образ не відповідає його ідеалу. Стосунки з Зоською розриваються, коли йдеться про одруження, і гордий та незалежний Степан побоюється, що у шлюбі він втратить особисту свободу, загрузне в міщанському побуті, навіть поставить хрест на творчості. Але такі мотиви не виправдовують егоїзму Радченка, чий необдуманий вчинок призводить до самогубства Зоськи. Якщо в романах Бальзака персонаж зустрічається з жорстокістю міста, то у романі Підмогильного сам герой несвідомо чинить зло.
Степан Радченко не стає негативним героєм, як дійові особи “роману кар’єри”. Навпаки, відбувається його зростання як людини й митця. Саме у місті розширюється його світогляд, він уже не мислить пропагандистськими лозунгами, як на початку твору. Перед ним відкривається широка панорама літератури, звідси – усвідомлення своєї недосвідченості як митця, потреба у самовдосконаленні. Знайомство Степана з поетом Вигорським, самоаналіз прискорюють зростання творчої особистості. Дискусії героїв у романі відбуваються навколо ідеї людини. Епіграф, взятий з роману Анатоля Франса “Таїс”: “Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?” – висуває тезу про двоякий характер людини. Тілесне начало не раз керуватиме Степановими вчинками, водночас герой усвідомлюватиме важливість духовного начала людини. Коли Радченка спитали, про що він пише, юнак відбувся простою фразою: “Пишу оповідання про… людей”. Пізніше, в розмові з Вигорським, Степан, уже як прозаїк, заявляє: “Людей знати не можна” – і чує заперечення. Відкриттям для нього стає усвідомлення неповторності людської особи. Саме людина, зі своїми інтересами, прагненнями, турботами й радощами, варта того, щоб про неї писати художні твори.
Фінальна сцена роману перегукується з подібними творами світової літератури. У романі Бальзака “Батько Горіо” герой після кульмінаційного моменту кидає виклик місту. У Мопассана Жорж Дюруа відчуває тріумф через свою перемогу над містом. Степан Радченко також звертає свій погляд на місто. Він усвідомлює силу та велич мегаполіса, але перемога його лежить у іншій сфері. Розв’язка проблеми людини підказана епіграфом з Талмуда – людина подібна до тварини, але й до янгола, бо “священною мовою розмовляє”. Літературна творчість дає змогу реалізуватись Степанові як особистості, духовне начало стає домінуючим і гармонізує внутрішній світ героя. Відомий критик Юрій Шевельов підкреслив, що в романі Підмогильний “з нещадною правдивістю показує народження людини й письменника Радченка”. Автор змальовує “один із шляхів до волі. Цей шлях веде через правду, знання людини й себе – до творчості. Ціною попереднього життя, ціною спустошення духовного, ціною самоти герой Підмогильного купив собі право і можливість бути людиною. Людиною серед людей”.
Отже, така сюжетно-композиційна структура зумовлює жанрову природу твору. “Місто” є відцентровим романом, оскільки його дія розвивається довкола персонажа, водночас із кожною сторінкою оповіді в ньому змальовується широка панорама духовного буття суспільства.
Образ міста. Літературознавці перебільшували значення образу міста у творі Підмогильного, зокрема звинувачували автора у “ворожому ставленні до міста” (Андрій Музичка), викривленому його змалюванні. Київ у романі, мовляв, зображується як місто міщан, непманів, “розкладеної декадентської інтелігенції” (Леонід Новиченко). Літературознавець Григорій Костюк вважав, що твір Підмогильного – роман про Київ: “Описи знайомих колись і вже, можливо, призабутих вулиць, завулків, парків, Дніпра, пляжів, університету, академії, багатьох історичних та архітектурних пам’ятників промовисто свідчать про це”. Однак твір Підмогильного не є тільки романом про Київ, адже й “Батько Горіо” Бальзака чи “Любий друг” Мопассана не є творами про Париж. Письменники змальовують життя героїв у певних місцевостях не для того, щоб запропонувати топографічні дослідження, а щоб освітити тло буття героїв, запропонувати своє бачення дійсності. Київ не став головним персонажем роману Підмогильного. Його образ відтінює духовну еволюцію головного героя – Степана Радченка. Образ міста репрезентується через сприймання героя і так само зазнає еволюції. Справді, Степан, приїхавши в місто, вибухає ненавистю до міщан, але й
Сухер Бер Рибак. Місто. 1917
Доходить думки про те, що “не ненавидіти треба місто, а здобути… Йому виднілися безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, непомітно підточують його гнилі підвалини, щоб покласти нові і непохитні”. Такі, як Степан, мають “завоювати і зробити своїм зрусифіковане українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом” (Григорій Костюк). Радченко осягає велич і значимість столиці, у “безконечно строкатом у шумі” чує її голос, дуже биття могутнього серця міста, пізнає “його потайну істоту”, прагне підкорити.
У другій частині роману (розділ IV) герой бачить місто “як могутній центр тяжіння, що круг нього крихітними планетами обертаються села, вічні супутники його руху, і часточки їх, потрапивши в розпечену атмосферу цього сонця, мусять пристосовуватись до нових умов тиску і підсоння”. Радченко навіть відчуває, що “місто своїм розгоном і шумом зворушує людину без міри гостріше, ніж лоно природи ніжністю краєвидів”.
Фінал роману Підмогильного перегукується з “Батьком Горіо” Бальзака та “Любим другом” Мопассана: “Хлопець розчинив вікна у темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу хвилястими брилями скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від власного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок. Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей”.
Образ Степана Радченка. Новаторство письменника виявилось і в створенні образу головного героя. Тогочасна радянська література рясніла шаблонними постатями, які чітко розподілялися на позитивних та негативних. Персонажі не зображувались у розвитку, навіть герой з більшим спектром почувань і думок поставав перед читачем уже сформованим, статичним. Це явище було характерним і для класичної української літератури XIX століття. Натомість світова література знала іншого героя, який немов “створювався” під час розгортання романної дії, історія еволюції якого була частиною сюжету. Такий прийом покладено в основу багатьох французьких романів. Підмогильний теж змальовує Степана Радченка в розвитку, що надає образові динаміки, пластичності. Головний герой не є ані позитивним, ані негативним. “Диявольське” й “ангельське” примхливо поєднуються в натурі Степана. За допомогою контрасту автор зіставляє епізоди, іронізує над своїм героєм.
На початку твору Степан – один з багатьох сільських парубків, які прибувають до Києва. Перше знайомство з містом, як уже зазначалося, викликає у його душі гострий біль, почуття відчуженості. Звідси – нелюбов його до міста і села, яке не озброїло його, не навчило, як боротися з цим чужим і жорстоким світом. Однак його вирізняють риси характеру, притаманні майбутньому завойовнику міста. Він рішучий, наполегливий, вміє зосередитись на поставленій меті. Не бракує йому й здібностей до навчання, а пізніше – до літературної творчості. Завдяки своїй спостережливості та вмінню аналізувати Степан позбувається нав’язаних ззовні тодішньою ідеологією плакатних гасел і стереотипів. Герой, утверджуючись у житті, швидко відкидає завдання, яке було спочатку перед ним поставлене: здобути освіту, щоб потім повернутися до села. Поступово його захоплює велич міста. Подальший вибір він чинить, виходячи з власних уподобань та меркантильних інтересів. Для автора новели “Бритва” літературна творчість – не лише спосіб здобути славу, утвердитись у місті, а ще й можливість заробити гроші. Таким чином виявляється індивідуалізм героя.
Стосунки його з жінками так само демонструють цю характерну рису персонажа. Біологічне начало переважає над духовним; інстинкти, з одного боку, висвітлюють нерозсудливість вчинків героя, з другого – дають йому життєву енергію. Як і поет Вигорський, Степан прагне насолоджуватися життям, але, на відміну від поета-скептика, який нудиться і презирливо ставиться до суспільства, Радченко цікавиться людьми, їхнім внутрішнім світом. Саме це рятує його від міщанського животіння, дає поштовх до розвитку особистості. Таким чином, еволюція героя змальовується як боротьба різних начал у його душі: інтелектуальне начало здобуває перемогу, що дає поштовх для зростання Степана як людини і письменника. Однак невідомо, чи цей баланс остаточний, бо хоч автор завершує роман на оптимістичній ноті, сама логіка розвитку характеру підказує, що попереду – нові випробування.
На складних шляхах свого життя й розвитку Степан в одному був певним і послідовним: “Він не брехав перед собою ні в думках, ні в учинках, і життя не переставало бути пахучим, хоч і гірким мигдалем”. До нього приходить почуття відповідальності й обов’язку, а разом з ним відкриття: “Люди – різні! Божевільно відмінні попри разючу зовнішню схожість!., кожне обличчя зберігало свою загадку – загадку людини”. Він збагнув, що у житті знайшов найбільшу нагороду – творчість. Нежиттєвими бачаться йому тепер його старі оповідання, в яких “людина зникла під тиском речей та ідей”. Людина має стати головним предметом його творів.
Роман “Місто”, як стверджував Григорій Костюк, імпонував молоді 20-х років. Вона в його “ідеях, образах, ситуаціях і конфліктах знаходила себе, свої почуття, свої ідеї й прагнення. Ідеї роману… промовляли до її душі, накреслювали перспективу й окрилювали мету… У цьому історичному поході новітніх аргонавтів воскреслої “Степової Еллади” по золоте руно далекої і недосяжної колись Колхіди була велич нової місії покоління української молоді 20-х років”.
Отже, Валер’ян Підмогильний модернізував українську прозу в новому річищі, збагачуючи її актуальною проблематикою, героями, філософськими ідеями, жанровими формами. Художній світ письменника відзначається багатством типажів та ідей. Але головне в ньому – психологізм, світ людської душі, яку митець розглядав немов під мікроскопом, помічаючи найтонші реагування її на добро і зло, зауважуючи небачене, але “великим планом” освітлював її болі, страждання, захоплення, розчарування, радощі й перемоги. Водночас проза митця характеризується інтелектуалізмом, що було домінантою модернізму перших десятиліть XX століття.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)