СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ТРАГІЧНА ДРАМА “УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ”
Серед усіх п’єс Франка найвидатнішою є соціально-психологічна трагічна драма з сільського життя. У ній показано глибоку правду про гірку долю людей галицького села 70-х pp. ХІХст.,поставлено питання про суспільно-політичні причини страждання народу. Ідея протесту проти соціальної несправедливості становить громадянський пафос драми. Для художнього втілення проблематики драматург скористався невичерпним джерелом українських народних пісень.
У “Пісні про шандаря” Франко відчув велику людську драму, породжену ненормальними умовами суспільного життя. Вона й стала для нього одним із творчих стимулів до написання “Украденого щастя”.
Насправді ж пісня – не основа драми. Вона лише підказала драматургові тему, тобто те, про що слід написати твір. Пісня й зацікавила Франка предметом художнього зображення і постановкою певних ідейно-естетичних проблем. Вона стала одним із джерел до творчих шукань письменника – хто ж винен у людському горі.
Сюжет пісні не був для Франка-драматурга самоціллю, а художнім засобом, щоб розкрити вже осмислений митцем клубок взаємозв’язків і суперечностей в суспільстві.
…В образі Миколи Задорожного Франко змалював галицького селянина-трудівника у типових побутових і суспільно-правових обставинах тодішньої дійсності. З розвитком подій Задорожний закономірно виходить на передній план, набуває глибокого соціального узагальнення. Усвідомлюючи свою правоту, Задорожний кінець кінцем вступає у нерівну боротьбу зі своїм мучителем-жандармом. В усіх перипетіях драми, особливо в четвертій дії, показано складний психологічний процес, зміну в настроях, психології Миколи Задорожного. Франко підкреслив у своєму герої зростання свідомості й людської гідності.
Ідейно-естетична суть образу бідняка Миколи Задорожного виявляється в тому, що він одважився підняти караючу руку на жандарма-напасника, який розбив його родинне життя. Образ Задорожного уособлює потенціальні можливості народу, здатного на протест проти соціальної несправедливості. Вчинок Миколи набуває політичного значення. На жаль, у деяких оцінках критиками літературного образу Миколи трапляються і неправильні думки.
Інший, не менш складний образ у драмі – Анна. Прямодушна і чесна, людина твердих моральних принципів, Анна лише після тяжкої внутрішньої боротьби насмілилась самій собі признатись, що жандарм Михайло для неї все. Обстоюючи право на щастя й любов, вона своєю поведінкою кинула виклик суспільству. Але, засліплена спалахом дівочих почуттів, Анна не зважила, що Михайло – це вже не той прямодушний сільський парубок, яким він був колись. У цьому її трагічна помилка, життєва безвихідь. Доля Анни уособлює безталання українського дореволюційного жіноцтва, його прагнення вирватися з соціальної і родинної неволі.
Драматичний образ Анни – один із найяскравіших образів жінок-селянок в українській класичній літературі. Він втілює чарівні риси національного українського жіночого характеру: душевне багатство, розум, вольовитість, чесність, щирість, глибоку поетичність. Споріднений з прогресивною традицією в українській літературі, самобутній художній тип Анни Задорожної певною мірою виражає естетичний ідеал письменника.
Складний також і суперечливий образ жандарма. Сумна досценічна історія змальовує селянського сина Михайла Гурмана жертвою шахрайських дій багачів і сільської адміністрації. Кривда, заподіяна йому в минулому, а особливо деморалізуючий вплив військової казарми та безкарної жандармської служби, зробили з нього жорстоку і немилосердну людину. Гурман став не тільки пропащою силою для свого народу, а жандармом, знаряддям гнобительського ладу. А це – ще жахливіше. Озлоблений, він поставив собі за мету будь-що-будь “відкрасти” колись у нього украдене щастя. Нечесним способом він усуває з дороги Миколу, весь час знущається з нього, зневажливо і брутально ставиться до всіх людей, часто немилосердний навіть у відносинах з Анною. Він топче в болото її жіночу честь. Його аморальні, насильницькі вчинки викликають у селян страх і обурення. Тільки помираючи, він виявляє людські почуття – бере на себе вину за свою смерть.
Складна психологічна суперечність образу жандарма, підкреслюємо – жандарма, а не Михайла Гурмана, зумовила у театральній критиці й протилежні погляди. Деякі критики, наголошуючи на досценічній біографії жандарма, теж припускають помилку, коли тлумачать постать жандарма як жертву обставин, чорних задумів злих людей; що, мовляв, і в жандарма було украдене щастя. Але ж Михайло виступає у драмі не як жертва “злих людей”. Це ж читач (і глядач) знає, бо бачить, що не жандарма переслідують, а жандарм переслідує невинного Миколу. Пафос драматичної дії “Украденого щастя” полягає в гострому зіткненні протилежних характерів, з якого й народжується ідея твору. Образи драми “Украдене щастя” діють за логікою своїх характерів і обставин, чого кінець кінцем не заперечують і автори статей, в яких пишуть про жандарма як про “жертву”.
Ми вважаємо, що текст твору всіх трьох списків драми не дає підстав виправдовувати брутальних дій жандарма. Спостерігаючи тогочасну дійсність, Франко й розповів у творі про негативний вплив цісарсько-королівської влади, як і всього капіталістичного ладу, на селянського хлопця. Головне, що драматург показує його в різних ситуаціях соціальним покручем, перевертнем, лихі вчинки й мораль якого згубні для народу.
“Украдене щастя” стоїть в одному ряду з драматичними творами М. Кропивницького “Титарівна” (за Т. Шевченком, 1890-1902 pp.) і “Замулені джерела” (1895 p.), твором І. Карпенка-Карого “Сава Чалий” (1899 p.), що викривали антинародну суть вчинків морально ницих людей, навіть коли вони були вихідцями із середовища народу.
Ніхто з героїв драми не вийшов із боротьби щасливим. Але трагедія, що відбулася в хаті Задорожних, зумовила глибоку зміну характерів героїв. Вона вразила всіх селян, змусила їх замислитись над питанням: “Хто тому винен?”
Мотив про здобуття щастя звучить в усій п’єсі. Втративши надію на нього, Анна у фіналі розпачливо запитує: “Михайле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на світі робитиму?” Микола знайшов у собі силу й мужність не тільки заспокоїти Анну, а й звернутися до неї з запитанням: “Анно, …хіба ти не маєш для кого жити?” Оптимістичний фінал з глибоким філософським підтекстом вказував на необхідність шукати надійних засобів у боротьбі за щастя для всіх. “Метою моїх творів,- писав Франко,- зовсім не буває саме розкриття ненормальностей життя, але поперед усього віднаходження поезії та краси в тім ненормальнім життю, яке складається у людей різних верств, і віднаходження поривів та змагань до поправи того життя”. На фольклорно-побутовому матеріалі Франко створив психологічну соціальну драму трагічного змісту.
1967 р.
Білоштан Яків. Іван Франка і театр. – К., 1967.- С. 70-73.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)