Елліністична проза. Пізньогрецький роман – АНТИЧНА ПРОЗА

Зразків елліністичної прози збереглося дуже небагато. Зміст більшості прозових творів доби еллінізму відомий за античними повідомленнями й переказами, а також за тими відображеннями, які вони одержали в Римі та в творчості пізніших грецьких письменників. Водночас варто відзначити, що саме у прозових, тобто у вільніших, ніж в обтяжених багатовіковою традицією і певною мірою “застиглих” віршованих формах, знаходило літературне вираження те нове, що народжувалося в елліністичному суспільстві.

Види елліністичної прози:

– ораторська проза;

– історіографія;

– філософська проза (сатирична література);

– власне художня проза (пізньогрецький роман).

Таким чином, не тільки продовжують свій розвиток відомі в класичну добу різновиди прози, а й з’являється принципово новий – художня проза.

Ораторська проза

На відміну від афінської прози IV ст. до н. е., елліністичне красномовство (ораторське мистецтво) втрачає своє значення. Відсутність в елліністичних монархія відкритої політичної боротьби і відносна автономія общин із їхніми дрібними черговими питаннями не обіцяла політичному оратору ні значних успіхів, ні резонансу за межами общини. Судове красномовство також увійшло у вужчі рамки відтоді, як судовий процес втратив роль знаряддя політичної боротьби. Залишалася лише епідиктична (“урочисте”, “парадне” красномовство, промови на публічних зібраннях) ораторська проза. Вона знайшла для себе грунт і в умовах монархії у специфічному жанрі “царської промови”, похвали на честь монарха-бога, на якого переноситься міфологічна схема “рятівника”, що перемагає сили пітьми.

У зв’язку з тим, що для справжнього красномовства в елліністичному суспільстві не було місця, оратори турбувалися не про зміст, а про формальні ефекти. Особливо відзначилися в цьому відношенні оратори Малої Азії, і весь їхній напрям одержав пізніше назву азіанський, характерними ознаками якого були ритмізовані фразові одиниці,

– використання метафори і патетичного стилю,

– орнаментальна перевантаженість мови.

На противагу азіанізму у ІІ ст. до н. е. створюється напрям, що наслідує класиків аттичної прози Лісія і Фукідіда – аттикізм. Але спроби наслідувати ранніх прозаїків аттичної літератури були марними.

Історична проза

Зі зменшенням ролі красномовства важливою галуззю художньої прози стає історіографія. Основна маса історіографічної продукції припадає на ІІІ ст. до н. е. Епоха Александра Македонського з розширенням кордонів відомого грекам світу з одного боку і вчений інтерес до старовини з іншого сприяли розвитку історіографії. Однак в ідеології елліністичного суспільства вже не було передумов для глибокого проникнення в суть історичних подій. Головна тенденція в історіографії того часу – ідеалізація Александра Македонського. Більш об’єктивно його походи відображено в працях Птоломея, Арістобула.

З’являються твори з історії окремих народів чи країн. Їхня специфіка – установка на розважальний ефект: “Історія” Тімея, “Хронографія” Ератосфена, “Хроніка” Аполлодора.

Головний принцип – суб’єктивне прославляння історичної особи.

Один із найвідоміших представників історіографії цього періоду – грецький письменник Плутарх. Послідовник вчення Платона та Піфагора, Плутарх писав не лише на історичні, а й на філософські й етичні теми. Він не був творцем оригінальних концепцій чи нових теорій. Письменник-ерудит, опанувавши досягнення, нагромаджені греками та римлянами упродовж віків, він виступає як популяризатор, педагог, мораліст.

Античний список творів Плутарха нараховує 227 назв, із яких до нас дійшло більше 150. Ця величезна літературна спадщина поділяється на дві категорії:

1) “моральні” трактати (так звані “моралії”);

2) біографії.

Щодо “моральних” трактатів, то їхній зміст виходить за межі назви. Плутарх пише на різні теми – про релігію і філософію, педагогіку і політику, про гігієну і психологію тварин, про музику і

Літературу. Деякі трактати є зведенням цікавого культурно – історичного матеріалу. Переважає все ж етична тематика (наприклад, про цікавість, фальшиву сором’язливість, братерську любов, любов до дітей, подружні настанови тощо).

Значення Плутарха для Нового часу пов’язане передусім із його біографіями “Порівняльних життєписівЦе серія парних біографій (грецького і римського) діячів. Висновками до біографій у багатьох випадках стають “порівняння”, у яких зіставляються обидва діяча. Сама ідея такого принципу порівняльних життєписів, у яких римські видатні особи зіставляються із грецьким, свідчить про значний романофільський нахил Плутарх.

Кожна з біографій – самостійне ціле, тоді як “порівняння” є лише додатком. До нас дійшло 23 пари, тобто 46 біографій. Плутарх виходив із античного розуміння індивідуальної особистості, яка сприймалася, насамперед, статично, як певний завершений у собі “характер”. Антична традиція не зображувала процесу становлення особистості. Вся увага була прикута до зрілого періоду в житті людини, коли “характер” виявляє себе в сформованому вигляді. Особистість, трактована незалежно від свого становлення, опиняється поза зв’язком з соціальним середовищем, і з історичними обставинами.

До Плутарха в античності вже сформувалися два основних види біографії: 1) учена біографія довідково-антикварного типу, перелік важливих подій і дат з життя описуваної особи і 2) біографія-характеристика, що відтворювала образ діяча. Для біографії такого типу зовнішні події визначальні тією мірою, наскільки вони висвітлюють “характер”. У специфічній установці на факти, які характеризують особистість, вбачали відмінність біографії від історії. Так розумів своє завдання і Плутарх.

Характерна особливість творчого методу Плутарха – створення цілісного й виразного образу за допомогою мозаїки дрібних штрихів, “проявів душі”. При цьому він не нехтує анекдотами, навіть плітками, але подає цікаве й захоплююче оповідання, часом досягаючи справжнього драматизму. Разом із тим Плутарх і в “Паралельних життєписах” залишається моралістом. Біографії у більшості випадків мають повчальну мету – показати гідні зразки наслідування, і автор нерідко свідомо ідеалізує своїх героїв. Однак Плутарх не обмежується галереєю

Позитивних персонажів. Так, одним із найсильніших фрагментів його серії є парна біографія Деметрія Поліоркета і Марка Антонія, якій передує зауваження, що “великим натурам властиві не тільки великі доблесті, а й великі вади”.

Мораліст і майстер художньої характеристики, Плутарх не прагнув бути істориком. Але саме його твори користувалися величезною популярністю у пізніші часи.

Філософська проза

Різножанровою була і філософська проза. Уже в школі Аристотеля культивувався філософський діалог. Традиції старої “дидактичної” прози зберігаються у посланнях; кініки створюють діатрибу (“бесіду”) – популярну лекцію на філософські, головним чином, моральні теми. Жанр діатриби ліг пізніше в основу християнської проповіді. Моралісти-кініки зверталися і до власне художніх форм для осміяння того, що, на їхню думку, було вадою чи хибною думкою. Їхня творчість мала яскраво виражений сатиричний нахил. Всю сукупність філософських жанрів,

Створених кініками, антична художня теорія зараховувала до розряду серйозно-смішного. Ця галузь літератури одержала подальший розвиток у римських сатириків і пізньогрецьких письменників доби римських завоювань.

Сатирична література представлена творчістю Лукіана, якого називають “Вольтером класичної давнини”. Сирієць за походженням, письменник уже в дорослому віці вивчив грецьку мову, та писав не гірше від греків, більше того, прославився як ритор (учитель красномовства) і як визначний грецький стиліст. Жанровий діапазон творів Лукіана надзвичайно широкий. Це і ораторські промови: фіктивно-судові (“Позбавлений спадщини”) або похвальні (“Похвала мусі”); комічний діалог (“Розмови богів”), що переходить часом в мімічний діалог (“Бенкет”) чи навіть у сценку драматичного характеру (“Раби-втікачі”); опис (“Про сирійську богиню”), розмірковування (“Як писати історію”), мемуарне оповідання (“Життя Демонакта”), фантастичне оповідання (“Правдива історія”), епістолярний жанр (“Листування з Кроносом”), пародійно-трагедійний жанр (“Трагоподагра”, “Прудко-ногий”). Але слава Лукіана грунтувалася насамперед на його сатиричних творах (недивно, що одним із традиційних персонажів творів Лукіана став Мом – бог насмішки, глуму).

Об’єктом сатири та пародій Лукіан зробив трактати філософів-софістів, промови риторів, пригодницькі романи. Так, “Похвала мусі” – пародійний панегірик на честь комахи, буцімто вищої від царів, бо вона ласує їхніми стравами перша. Письменник сміявся з догматиків, лицемірів, дурисвітів. Вустами бога Мома він говорив про ненависть до здирників, презирство до філософів – ошуканців.

У творі “Паразит, або Про те, що жити за чужий рахунок є мистецтво” Лукіан показує огидну потвору, яка пишається професією паразита й навіть обгрунтовує філософію паразитизму.

Одна з основних тем творчості Лукіана – критика релігії язичницької і християнської. У “Розмовах богів”, “Зевсі Трагічному” та інших творах висміюються боги грецької міфології.

Безпосереднім приводом до написання твору “Про смерть Перегріна” стало публічне самогубство мандрівного проповідника нового віровчення Перегріна, який спалив себе на вогнищі під час олімпійських свят. У памфлеті Лукіан не лише переповідає подію, свідком якої він був, але й переконливо розкриває багатомірність людини. Аскет і епікуреєць, злочинець і гордш, істота розбещена і знервована – таким змальовано батьковбивцю і самовбивцю Перегріна. У памфлеті Лукіан висміює діячів християнства. Нищівній критиці піддаються у нього ідеологи імператорського Риму: історики й філософи, ритори, яких він називає “блазнями на службі у багачів”.

Лукіан широко використовує засоби сатири й іронії. Так, у повісті “Правдиві історії” іронічна вже сама назва. За законами комедійного жанру назва натякає про те, що йтиметься про брехню. Гра “хто кого перебреше” відома в різних народів – і на Заході, і на Сході. Користуючись фольклорними джерелами, Лукіан створює фантастичну повість, яка зачаровує феєрверком казкових образів і лукавою посмішкою. У передмові автор твердить, що його літературним батьком був Одіссей, який розповідав про свої пригоди неймовірні речі і йому вірили. Сюжет “Правдивих історій”

– подорож і пригоди в дивовижні місця. Автор разом із супутниками потрапляє на острів, де тече річка, замість води в якій

– вино, а на її берегах ростуть чудернацькі істоти напівжінки-напівдерева. Потім сильний вітер піднімає корабель в повітря і сім днів Лукіан і його супутники літають понад хмарами, аж поки не опиняються на Місяці. Там вони зустрічають напівконей-напівшулік, блощиць завбільшки з дванадцять слонів кожна, павуків, що тчуть павутиння від Місяця до зірок… Потрапляють мандрівники до міста, де живуть лампи, а також у черево кита, який проковтнув їхній корабель. Розповідь Лукіана часто має іронічний підтекст. Сатирик показує, як пройдисвіти обманюють легковажних і експлуатують неуцтво.

За критичну позицію Лукіана щодо релігії його не цінували середньовічні богослови й навіть поширювали чутки про те, що його спіткала кара небесна: він був розшматований собаками (за іншою версією – філософами-кініками, тобто “собаками”). Але проблеми, сюжети й прийоми, які розробляв Лукіан, привертали увагу письменників Нових часів: його традиції знайшли продовження у творчості Еразма Роттердамського, Ф. Рабле, Дж. Свіфта, С. де Бержерака, Р. Распе, И. В. Гете та ін. Лукіанова манера викладу думок породила традицію широко використовувати в художніх творах систему фігур якими оперує логіка, зокрема силогізми (пізніше до них звертатиметься Шекспір, як, скажімо, у “Гамлеті”, де головний герой розмірковує про “шлях” Александра Македонського до замазки для діжки). Одним із перших Лукіан почав застосовувати прийом, запозичений із психології, що згодом набув назву відсторонення: про те, до чого всі звикли, розповідає стороння людина. Наприклад, у діалозі “Про фізичні вправи” очима чужинця-скіфа сприймаються порядки Спарти: те, що здавалося ідеалом, обертається на нікому непотрібну жорстокість. Цей прийом використовуватимуть пізніше Дж. Свіфт у “Мандрах Гуллівера”, Монтеск’є у “Перських листах”, Вольтер у “Кандіді” та ін. І врешті, відомий нам вислів “Робити з мухи слона”, тобто “перебільшувати”, відомий з ІІ ст. до н. е. саме з творів Лукіана.

Художня проза вперше отримала літературний розвиток на історичному й напівісторичному матеріалі (родовід, мандри, новели про історичних осіб), і все це складало “історію”. Псевдоісторія ставала оболонкою для нових жанрів прози, таких, як:

– утопії (картини ідеального суспільства);

– історіозованої міфологічної хроніки, у якій казкові мотиви і дива замінювалися раціональним ходом подій;

– ареталогії (оповідання про “мощі” і чудесні діяння якого-небудь бога-“цілителя” і його пророків);

– парадоксографії (збірки “описів незвичного”);

– новели, яка задовольняла підвищений інтерес до інтимних переживань особистого життя, до любовної тематики і до картин побуту.

З часом наприкінці ІІ або на початку І ст. до н. е. оформився такий жанр давньогрецької прози, як роман. Проте термін “роман” виник набагато пізніше – у середні віки. Давні греки називали свої романи оповідями (logoi) або книгами (biblio).

Створюючись в умовах занепаду античного суспільства, давньогрецький роман відбив риси свого часу:

– у ньому зображувалося не подвиги міфологічних героїв, а життя звичайних людей, часто з низів суспільства;

– герої почувають себе іграшками долі чи якоїсь верховної істоти, вони здебільшого пасивні, страждають, а страждання вважають долею людського життя;

– головні герої наділені позитивними характеристиками: вони доброчинні, цнотливі, вірні в коханні, гуманні у своєму поводженні з людьми;

– у романах використовувалися традиції і техніка жанрів, що склалися раніше, – оповідання, еротичної елегії, етнографічних описів тощо.

Повністю до нас дійшли такі давньогрецькі романи: “Херей і Калліроя” Харітона (І – ІІ ст. н. е.), “Дафніс і Хлоя” Лонга (ІІ – ІІІ ст. до н. е.), “Ефіопіка” Геліодора (ІІІ ст. н. е), “Левкіппа і Клітофонт” Ахілла Татія (ІІ – ІІІ ст. н. е.), “Ефеські оповідання” Ксенофонта Ефеського (ІІ ст. н. е.).

У сюжетах більшості античних романів спостерігається деяка спільність, тобто можна вести мову про схематичність роману, що дивовижно нагадує новоаттичну комедію: у серцях двох молодих людей народжується ніжне почуття, але на заваді стають сімейні обставини, чи розбійники, які викрадають когось із закоханих, чи тирани. Проте і в розлуці молоді люди зберігають вірність своїм почуттям, вони страждають морально, а нерідко й фізично. Зрештою знаходять одне одного і з’єднуються шлюбним союзом.

Особливе місце серед давньогрецьких романів належить “Дафнісові і Хлої”Лонга. Це про нього свого часу Й.-В. Гете писав, що “твір корисно читати щороку, щоб учитися в нього і щоразу заново відчувати його красу”.

У науковій літературі за твором Лонга давно закріпилося визначення буколічний, або пастуший роман. І дійсно, він дуже близький до пасторалі в стилі Феокріта. Головні герої – пастух Дафніс і пастушка Хлоя, яких свого часу знайшли і виховали пастухи. Автор ретельно зобразив щоденну працю і побут селян, їхні щирі стосунки, простежив всі етапи зародження симпатії і дружби Дафніса і Хлої, що з часом переростають у кохання. На шляху до їхнього шлюбу опиняться пірати, вояки-загарбники, соціальні перешкоди (Хлоя – вільна, а Дафніс – раб), закохані суперники. Все пройшовши і навіть віднайшовши своїх знатних і багатих батьків, Дафніс і Хлоя одружуються і віддають перевагу сільському життю перед міським. Таким чином, мав рацію М. Бахтін, стверджуючи, що “більшість авантюр грецького роману організована саме як випробування героя і героїні… Молот подій нічого не кришить. Він тільки випробовує міцність уже готового продукту. І продукт витримує випробування. У цьому – художньо – ідеологічний сенс грецького роману”.

Проте буколічний роман Лонга містить не лише ідилічні, а й реалістичні моменти. Соціальні мотиви роману:

– протиставлення добрих, чесних, скромних сільських трудівників міським багатим неробам;

– зображення безправного становища рабів і безмежної влади господаря над ними.

Стиль роману відзначається сентиментальним зображенням головних героїв, тенденцією до прикрашення дійсності, численними пейзажними описами, ритмічною мовою; казка й реалії життя поєднуються в творі Лонга. Давньогрецькі романи, і зокрема твір Лонга, захоплювали західноєвропейських читачів, про що свідчать чисельні переклади давньогрецького тексту. До теми пастушої ідилії зверталися пізніше В. Шекспір, М. де Сервантес, а особливо мистецтво рококо і сентименталізму.

Балет Равеля “Дафніс і Хлоя”, ілюстрації А. Майоля, М. Шагала, використання мотивів твору в романі Місіми “Шум води” – далеко неповний перелік звертань до роману Лонга в ХХ столітті.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)