Давньогрецька проза і її різновиди – АНТИЧНА ПРОЗА

– Давньогрецька проза і її різновиди

– Елліністична проза. Пізньогрецький роман

– Прозові жанри в римській літературі

Давньогрецька проза і її різновиди

Давньогрецька проза зародилася в V – IV ст. до н. е., у час активного розвитку драми, тому погляду історії жанри художньої літератури мали у цей період порівняно менше значення. Та навіть за таких умов давньогрецька проза мала такі різновиди, як:

– історична (Геродот, Фукідід, Ксенофонт).

– ораторська (Демосфен, Лісій);

– філософська (Платон, Аристотель).

Історична проза

Один із найвідоміших представників історичної прози – Геродот – переконаний прихильник афінської демократії, якого ще давні греки назвали “батьком історії”. Людина допитлива, спостережлива, з чудовою пам’яттю, Геродот виніс зі своїх численних мандрів по Єгипту, Месопотамії, Італії, грецьких колоніях на узбережжі Чорного моря величезний запас вражень. Пізніше, коли Геродот жив у Афінах і був близьким другом Перікла, Софокла й Фідія, ці враження лягли в основу його відомої, щоправда, незавершеної праці “Історія” (або “Музи”).

Сам Геродот розглядав свій твір як серйозну і цілком достовірну розповідь про минуле Греції та географічно близькі до неї країни. Але ще Аристотель називав Геродота не тільки істориком, а й “казкарем”: автор “Історії” повністю поділяв міфологічні уявлення про світ, тому вони лежать в основі його концепції про всесвіт, у якому боги “заздрять” смертним, а ті за це “розплачуються”. Геродот прагнув до міфологізації історичного процесу, чим і пояснюється постійне вигадливе поєднання у його праці справді історичного й документального матеріалу з усілякими вигадками казкового й легендарного походження. Правда існує у “батька історії” поряд із вигадками. Разом з тим, “Історія ” Геродота містить безліч найцінніших достовірних відомостей з життя Єгипту, народів

Азії та Європи і багато в чому й понині залишається першоджерелом.

Коментатори розбили “Історію” на дев’ять книг (у відповідності до кількості муз – міфічних покровительок наук і мистецтв; звідси й друга назва твору “Музи”). Центральна проблема книги – історичний конфлікт між Заходом і Сходом, Європою і Азією, волею і деспотизмом, варварством і цивілізацією, що зрештою вилився у греко-перські війни.

У творах “батька історії” велике значення має мистецтво оповіді, втілене в численних розповідях новелістичного характеру. Оповідання Геродота часто побудовані на фольклорному матеріалі (наприклад, легенди про Полікрата, Креза та ін.).

Особливий інтерес для нас становлять ті сторінки “Історії”, де Геродот розповідає про природу, життя і звичаї скіфських племен Північного Причорномор’я. Практично це – єдине джерело знань про найдавнішу історію південних районів сучасної України.

Основоположником європейської історичної критики став молодший сучасник Геродота, афінський полководець і державний діяч Фукідід. Він автор знаменитої “Історії Пелопоннеської війни”. Виходець із царської родини, власник величезної спадщини, Фукідід, проте, був прогресивним мислителем, щиро стурбованим долею афінської держави. На початку Пелопоннеської війни його було обрано стратегом і доручено керувати морським експедиційним загоном, але він зазнав військової поразки, за що був засуджений до вигнання, під час якого й працював над своєю книгою. Формально продовживши працю Геродота, Фукідід принципово змінює його манеру викладу, прагнучи максимальної точності й об’єктивності.

В історичних творах Фукідіда, присвячених історії Пелопоннеської війни, спостерігається поглиблення історичного аналізу описуваних подій, критичне ставлення до джерел. З літературно-художньої точки зору, у його творах великий інтерес становить гостро драматична манера оповіді (опис заворушень на Кіркірі, кн. ІІІ, розд. 70 – 85, розповідь про чуму в Афінах, кн. ІІ, розд. 47 – 54). Особливе місце в творі посідає промова Перікла (кн. ІІ, розд. 35 – 46), у якій дається характеристика афінської демократії та її культури. Отже, на відміну від попередників, інтереси Фукідіда зосереджено в сучасності.

В основу своєї праці Фукідід поклав методи відомих йому наук про людину: гіппократівської медицини та софістики. Медицина дала історикові загальну схему для оцінки й аналізу дійсності: Пелопоннеська війна постає у нього як стан хвороби й кризи. Фукідід бачить необхідність у точному діагнозі, у викритті причин хвороб й криз та в прогнозуванні майбутнього. Софістика дозволяла історикові визначити характер цих причин як загальних стимулів людського поводження – природних схильностей, егоїстичних міркувань тощо. Геродотівська концепція заздрощів богів, провини та відплати замінилася тепер новою схемою, де визначним фактором поступу історії стала гра людських пристрастей і бажань.

Каріатиди

З ім’ям письменника Ксенофонта пов’язана поява в грецькій історіографії жанру літературного портрету. Характерна риса його творчого методу – поклоніння особі.

Значну увагу письменник зосереджує на індивідуальній характеристиці окремих історичних персонажів. Так, у історичних спогадах “Анабасіс” (“Похід Кіра”) Ксенофонт характеризує царя та грецьких воєначальникам, які брали участь в експедиції Кіра і “відступі десяти тисяч” (одним із учасників якого був, до речі, і автор). Вони (характеристики) є першими спробами стислого індивідуального портрету, у якому відзначені найважливіші риси особистості.

До особи Кіра Ксенофонт звертався неодноразово. Так, його твір “Кіропедія” (“Виховання Кіра”) став першим зразком жанру політичного (або політико-моралістичного) роману в європейській літературі. Резонерство на політичні та моральні теми одержує тут псевдоісторичне обрамлення у формі повісті про життя і діяння Кіра, засновника перської монархії. Античне розуміння “історії” було настільки широким, що могло включати і цей твір, який із сучасного погляду є радше історико-моральним романом. Ксенофонт досить вільно розпоряджається історичним матеріалом: всупереч історичній дійсності, Кір стає покорителем Єгипту; помирає він своєю смертю серед дітей і друзів, з якими він веде, на манер філософа, прощальну повчальну бесіду. В образі Кіра поєднані риси Агесілая і Сократа. Позитивні риси, які Ксенофонт приписує своєму герою, зображені як результат правильного виховання, у якому спартанська дисципліна сполучена з моральним вченням Сократа.

У праці “Грецька історія”, що стала продовженням праці Фукідіда, Ксенофонт уже не застосовує прямої характеристики і намагається відтворити об’єктивний стиль свого попередника. Основна тенденція “Грецької історії” – прославлення Спарти, і зокрема, царя Агесілая. Пізніше Ксенофонт присвятив спартанському царю хвалебну промову “Агесілай”, орієнтуючись на промови відомого оратора Ісократа. Уславленню устрою Спарти Ксенофонт присвятив окремий трактат “Лакедемонський державний устрій”. Отже, у творчості письменника виразно звучить лаконофільська (проспартанська) тенденція.

Ксенофонта цінували у пізній античності за простоту і природність стилю – якості, невластиві наступним історикам.

Ораторська проза

В античності, особливо в умовах життя демократичних держав, надзвичайно широкий розвиток одержує красномовство – ораторське мистецтво. Ораторська промова була жанром художньої

Літератури, нерідко виконуючи суто художнє завдання, впливаючи на слухача не лише логікою розвитку думки, а й майстерністю викладу (мови, стилю, композиції мовлення, підбором специфічних риторичних ефектів, врешті, майстерністю виконання – читання, жестикуляція, що наближувало мистецтво оратора до мистецтва актора). З часом ораторське мистецтво реалізувалося в таких жанрах, як політична, судова, епідиктична (урочиста), епітафія (надгробна промова).

Початок спеціальному навчанню ораторського мистецтва поклав афінський оратор Ісократ, який очолював створену ним в Афінах школу риторики. Через хворобу горла Ісократ був змушений відмовитися від публічних промов, виступав як педагог і автор численних статей, кожна з яких була зразком промови на певну тему. Більшість його політичних промов присвячена проблемам зовнішньої і внутрішньої політики Афін (“Панегірик”, “Ареопагітик” та ін.), а педагогічні та літературні огляди викладено в промовах, написаних для слухачів його ж школи (“Гелена”, “Бусіріс”, “Проти софістів”, “Про взаємообмін майном”).

Великим оратором античності, що отримав світову славу, був Демосфен (384 – 322 р. до н. е.). Його ораторське мистецтво нерозривно пов’язане з його політичною діяльністю, спрямованою на захист державної самостійності й незалежності Афін в умовах найбільшої загрози – завоювання з боку Македонської держави. Демосфен одним із перших відчув загрозу свободі Афін і усієї Греції з боку Македонії, тому вже з 351 р. до н. е. (спочатку як політичний оратор, а потім як керівник афінської держави) постійно боровся проти воєнної експансії царя Філіппа, намагаючись створити міцну коаліцію грецьких общин, здатну протистояти зазіханням Македонії. У 340 р. Демосфен стає чільником афінської держави, але йому так і не вдалося перемогти опортунізм і протидію антидемократичного угрупування, і внаслідок битви 338 року Хероні. Афіни назавжди втратили політичну незалежність. Демосфен змушений був залишити політичну діяльність, піти у вигнання. У дні повстання проти македонців, що завершилося поразкою, Демосфен покінчив життя самогубством.

До нас дійшло близько 60 промов Демосфена (судові, епідиктичні, епітафії і, головним чином, – політичні), хоча не у всіх випадках його авторство незаперечне. Найвідоміші його політичні промови проти македонського царя Філіппа та судова промова “Про вінок” (“Промова за Ктесіфона про вінок”). Саме у своїх знаменитих “Філіппіках” (промовах проти царя Філіппа), виголошених у 350 – 341 рр., Демосфен досягає вершин ораторського мистецтва. У пристрасному заклику до боротьби за волю демократичних Афін проти тиранії та деспотизму Філіпа звучить голос патріота, який хоче відвернути загибель держави.

Велику увагу Демосфен приділяв мові й стилю своїх промов. Високий патріотичний пафос його промов і сила переконання поєднується у нього з ретельною обробкою. А праця Демосфена над собою давно вже стала легендарною: долаючи свої природні вади мови, він проробляв вправи, щоб чітко вимовляти слова, – говорив під шум морського прибою, набравши в рота камінців.

Античні критики (Діонісій Галікарнаський) зазначали, що промовам Демосфена властиві стислість і пафос, сила характеристики, вмілий розподіл на частини. У залежності від змісту й спрямування промови оратор вдавався до різних стилів. Чи не вирішального значення він надавав доборові слова, широко використовував так звані “фігури думки” (риторичні запитання, повтори тощо). Стиль Демосфена антична риторика назвала “могутнім”, а римський оратор Ціцерон ставив його над усіма давньогрецькими красномовцями.

Філософська проза

У цей час у Греції формуються провідні філософські школи та течії, творять найвизначніші представники давньогрецького ідеалізму (Платон) і матеріалізму (Аристотель).

Платон (справжнє ім’я Арістокл, а Платон – “широкий” – прізвисько) (427 – 347 р. до н. е.) – один із найвидатніших філософів давнини. Залишивши Афіни після трагічної смерті свого учителя Сократа, Платон довго подорожував (Єгипет, Сицилія, Південна Італія). Повернувшись додому, організував на околиці Афін власну школу, що стала зватися Академією.

Видатний філософ давнини Платон був і талановитим письменником. Він створив літературний жанр філософського діалогу, у формі якого написані майже всі його твори. У “Діалогах”, а їх збереглося 36, Платон викладав свої думки й теорії:

– в основі його вчення лежить твердження про первісність ідей; філософ вважав, що не ідеї є відбиттям матерії, а навпаки, – матерія є відбиттям ідей і ними ж породжується;

– Платон вірив у безсмертя душі (духу);

– філософ засуджував мистецтво, і насамперед поезію, яка, на його думку, справляє на людину негативний, такий, що “розслабляє” вплив. Платон відкидав пізнавальне значення мистецтва та його соціально – виховну спрямованість. Поезія, за Платоном, заважає пізнанню істини, збагнути яку здатна лише філософія, а трагедія й комедія погано впливають на моральний стан громадян. Тому в своїй майбутній ”ідеальній державі” (“Держава”) Платон не відводить місця для будь-якого виду мистецтва, крім гімнів на честь богів.

До найбільших творів філософа належать діалоги “Протагор” (про можливість навчати порядності), “Горгій” (про риторику й моральність), “Бенкет” (про ідеальне кохання), “Федон” (про душу), “Держава” (про довершену ідеальну державу майбутнього), “Теетет” (про пізнання), “Парменід” (про ідеї), “Філеб” (про насолоду), “Тімей” (про Всесвіт).

Платон виявляє себе чудовим стилістом, майстром літературного портрета, який глибоко й тонко розумів і змальовував людський характер.

Зі школи Платона вийшов найбільший античний вчений – енциклопедист Аристотель (382 – 322 р. до н. е.). Він народився у місті Стагіри, у сім’ї придворного лікаря македонського царя Амінти ІІ. Упродовж двадцяти років він був учнем Платона, а потім відкрив власну школу на Лесбосі. Довгий час був вихователем і радником Александра Македонського. На околиці Афін відкрив свою школу “Лікей” (“Ліцей”). Після смерті Александра Македонського виїхав з Афін на о. Евбею, де й помер.

Вплив Аристотеля на європейську науку величезний. Він був політиком, природознавцем, істориком, філологом. Незважаючи на певні хитання між матеріалізмом та ідеалізмом, Аристотель вніс вагомий внесок у розуміння суттєвих сторін діалектичного мислення:

– Аристотель відмовляється від платонівської теорії ідей, від позбавлення окремої речі загальної якості самої речі, і єдиним засобом пізнання сутності речей визнає виявлення цієї сутності у самих конкретних речах;

– він відкидає платонівську умоглядну дедукцію і вводить індуктивну класифікацію за родами й видами;

– філософ узагальнює величезний фактичний матеріал із життя природи й людського суспільства, систематизує його й кладе в основу своїх теоретичних положень. Як на природу в цілому, так і на розгляд окремих явищ він переносить біологічну схему цілеспрямованого розвитку живого організму (матерія – енергія – форма) й робить цю схему методом науки.

Твори Аристотеля збереглися лише частково. Серед них особливо варто відзначити “Афінську політію”, “Евдем”, “Протрептик”, “Риторику”, “Нікомахову етику”.

Трактат “Поетика” – найважливіше дослідження Аристотеля в галузі естетики. Твір дійшов неповністю, а, радше, у вигляді конспекту лекцій, записаних одним із учнів Аристотеля. У “Поетиці”, що стала теоретичним осмисленням величезного практичного досвіду, накопиченого грецькою літературою упродовж всього попереднього періоду її розвитку, найповніше виражені естетичні погляди ученого.

У своїй основі естетика Аристотеля є матеріалістичною. У “Поетиці” учений стверджує основні принципи реалізму: визначає мистецтво як творче відтворення дійсності (розділ І) і відводить йому роль особливої форми пізнання світу. Учений підкреслює, що справжнє мистецтво не є простим копіюванням дійсності, а базується на художньому узагальненні й типізації життєвих явищ. Розглядаючи мистецтво як науку про людину, Аристотель досліджує засоби та специфіку зображення людини в різних видах і жанрах художньої літератури й вважає правомірним застосування будь-яких зображувальних засобів, якщо вони не порушують правди життя.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Давньогрецька проза і її різновиди – АНТИЧНА ПРОЗА