ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ – ЛІТЕРАТУРА початку – середини XX століття
Письменник, перекладач.
Представник “розстріляного відродження”.
Роман “Місто” (1927)
Ключові слова:
– епос;
– урбаністичний роман;
– дві частини;
– два епіграфи;
– підкорення людиною міста;
– розкриття характеру людини, яка підкорює місто.
Цитатник
Про В. Підмогильного та роман “Місто”:
– Серед свого покоління Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю й тверезістю бачення. Менше за всіх інших він упадав у лірику. Він був одним, може, єдиним справді великим українським прозаїком, – не в тому сенсі, що не писав віршів, а в тому сенсі, що його проза була справді прозою.
(Ю. Шевельов)
– …Коли мені частина критики закидає “хуторянську ворожість” до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх.
(В. Підмогильний про роман “Місто”)
– Дикція Підмогильного завжди лишається мужньою, карбованою, іронічною й тверезою, він ніколи не збивається в “Місті” на поезію в прозі – вічна біда нашої прози… він уміє загнуздувати свої почуття розумом… Це – тріумф урбанізму у творчій методі. Уже самого цього було б досить, щоб “Місто” було однією з вершин української прози й дороговказом для її дальшого розвитку.
(Ю. Шевельов)
З роману “Місто”:
– Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина – людина їсть і п’є: як тварина – вона множиться і як тварина – викидає; як янгол – вона має розум, як янгол – ходить просто і як янгол – священною мовою розмовляє. Талмуд. Трактат Авот (Перший епіграф до роману “Місто”).
– Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло? А. Франс (Другий епіграф до роману “Місто”).
– За свої двадцять п’ять років він був підпасичем1-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу (Опис Степана на початку твору).
– “Культурних сил треба нам, от що”, – міркував Степан, і йому приємно було, що він тільки тимчасово, на три роки, покинув свої стріхи, щоб вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади (Позиція Степана на початку твору).
– На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки, не голені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто із селюків і дехто тепер з поетів (Опис Степана на початку твору).
– Левко, студент-сільськогосподарник… він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер – зразковий агроном… Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над усе любив полювання. За два роки голодного перебивання в місті цілком виробив і оформив закон людського існування. З поширеного за революції гасла: “хто не робить, той не їсть” він вивів собі категоричну тезу: “хто не їсть, той не робить” і прикладав її до всякого випадку й нагоди (Опис Левка).
– …зненацька згадав про фізкультуру. Йому конче захотілось розпочати день нормально, по-міському, так, ніби він уже зовсім у нових обставинах освоївся. Важливо ж відразу поставити себе в норму, бо норма й розпорядок – перша запорука досягнень! (Степан першого ранку в місті).
Ось вони – горожами! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на їх місце прийдуть інші (ставлення Степана до міста на початку твору). Справді, Надійна здавалася йому кращою від усіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у раз з-під спідниці. В ній вабила його нештучність, рідна його душі. До тих інших жінок він ставився трохи погордо, трохи боязко (Опис Надійки).
Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром. Його кохання виявилось фальшивим папірцем, втрученим серед метушні, і він викинув геть цей непотріб, лютуючи і себе маючи за обдуреного. Вона ж була від села, що зблякло в ньому, була дрібним епізодом того зруху, що його охопив, хоч болючим, тяжким, мало виправдним (Спогад Степана про Надійну після розриву з нею).
Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади, але цю канву мав вишити блискучими нитками, прибрати в тіло й рух, щоб надати життя своїй ідеї (Про перший твір Степана).
У неї була товста, округла спина – роздобріла на довільних харчах! В її умінні любити не було нічого штучного, хоч слово “любов” було її найулюбленішим жартом… Мусінька ніколи ні про що серйозно не казала, ніколи не турбувала його своєю душею, і він мусив би вельми вдячним їй за цю пільгу бути, бо знати чужу душу надто важкий тягар для власної душі (стосунки Степана й мусіньки). Ніколи ще так прикро не впадала йому в очі щуплість її щік, помережених дрібними зморшками, недокрівність уст та розлеглість грудей, що невблаганно розпливались. Радісний дівочий усміх був гримасою на її пристаркуватім обличчі, і він не міг побороти в собі зухвалу думку, що коли вона гідна була першокурсного студента, то ніяк не варта першорозрядного лектора (Думки Степана про мусіньку, коли він перебрався в новий одЯг).
Він глянув на неї, вражений її задерикуватим тоном. Мале на зріст – йому якраз під пахви, худеньке, в плескатому капелюшкові… Вона зиркнула спідлоба на юнака, руку свою прибрала й ішла далі своїм чітким, майже військовим кроком (опис Зоськи під час знайомства із Степаном). Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують (Степан про роль Зоськи у його сходженні до вершин).
Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина (Обурення Степана з приводу одруження Бориса з Надітою і її ролі в шлюбі).
Він снив. І раптом у цій примарній мандрівці по ясній країні кохання йому назустріч вийшла маленька бліда постать, похила й скорботна, як придорожня жебрачка… Зоська! Страшний жаль згнітив його на спогад про дівчину, що була вже вичерпана його чуттям, яку вже покинула його душа у своєму простуванні. Образ її викликав тугу, а не порив, біль за безглуздий лад життя… (Сприйняття Степаном Зоськи, коли він став успішним письменником і його статки збільшилися).
Вона складена була з двох тонів, без жодних переходів між ними – чорного: волосся, очі, сукня й лаковані черевики, та смуглого: обличчя, тіло рук і плеча та панчохи, і це просте поєднання надавало її постаті гордого чару; жодних кучерів чи гребінців у рівній зачісці, жодних прикрас чи гаптування в рівній сукні, що від стану трохи ширшала й немов підрізана була внизу, як і пасмо над чолом. Все чорне мінилось на ній від жвавих очей, а смугле застигло, життя було в убранні, а в тілі сон (Опис Рити).
Розумів тепер, що вона завжди присутня була в його душі, як кличний дзвін із далечини, що породжувала в ньому своїм подихом тривогу, з’явилась йому в мріях, і він не пізнавав її аж досі; що і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь неспізнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбів свідомості. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч. Вертаючись до неї, він знаходив себе. Вертаючись до неї, він ніби відживляв те, що загинуло, те, що зникло від його хибності, що сам у засліпленні зруйнував (Усвідомлення Степаном ролі й місця Надіти в житті після того, як став успішним письменником і його статки збільшилися).
– Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок (Підкорене місто у фіналі роману).
Літературний диктант
1. На якому транспортному засобі Степан дістався із села до Києва?
2. Хто одружився з Надійкою?
3. Про що Радченко написав своє перше оповідання?
4. Скільки років було Степанові, коли він приїхав до Києва?
5. Що викладав Степан на курсах для держслужбовців?
6. У якому районі Києва спочатку мешкав Степан?
7. Яке літературне ім’я для себе вибрав Радченко?
8. Кому належить вислів “Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?”
9. Хто була складена “З двох тонів, без жодних переходів між ними” – чорного й смуглого?
10. Хто з жінок Степана “Ніколи ні про що серйозно не казала, ніколи не турбувала його своєю душею”?
11. Долею якої жінки Радченко переймався, уявляючи її “Куховаркою, прибиральницею” й “охоронцем пісного добробуту молодого міщанина”?
12. З ким познайомився Степан на вечірці, коли сказав Зосьці, що вона йому більше не потрібна?
13. Що у фінальній частині роману попросила Рита в Степана принести в оперу?
14. На якому поверсі добротного будинку в кінці роману оселився Радченко?
15. Що Зоська виграла в лотерею?
16. Як звати сина мусіньки?
17. Хто не захотів прочитати рукопис першого оповідання Радченка?
18. Хто з жінок в уяві Степана з часом постала як “Маленька бліда постать, похила й скорботна, як придорожня жебрачка”?
19. Із скількох частин складається роман “Місто”?
20. Хто жив за перегородкою в першому київському помешканні Радченка?
21. 3 ким жорстоко повівся Степан після відмови критика прочитати його оповідання?
22. Про кого в кінці твору Радченко писав повість?
23. У якому місті Рита опановувала балетне мистецтво?
24. Доберіть український відповідник до прикметника урбаністичний.
1 Підпасич – помічник пастуха.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)