Ти мій! – РАДІЙ РАДУТНИЙ

Радій Радутний

Ти мій!

Ніч була темна і довга, й двоє в ліжку виснажили один одного майже до кінця, пробуючи все потроху і все одночасно. Вони ставали то ніжними, як ранковий туман, то перевтілювались на диких звірів і рвали один одного кігтями й зубами, перетворюючи муку в насолоду й біль у кохання. Наче в останній раз.

Власне кажучи, так воно й було.

– Ти мій! – шепотіла дівчина, не розплющуючи очей. – Ти мій… я нікому тебе не віддам!.. Те, що сталося – то пусте, то дурниці, ми їх переживемо…

– Так, моя кохана, – так само гарячково відповідав чоловік. – Так, моя лагідна… Нікому… Й звичайно, переживемо…

Потім настав ранок.

Пройшло багато, багато, багато років.

Напружена тиша висіла над бойовищем. Обидві сторони напружено вдивлялись у перехрестя оптики, ворушили ріжками мікрофонів, востаннє звірялися з картами та супутниковими знімками. Один з ворогів явно збирався наступати, інший – оборонятись, але все було так перекручено в цій війна, що ситуація могла змінитись будь-якої миті, й захисники з переможним ревом могли вихопитись з добре укріплених окопів, а агресори – навпаки, нашвидку заритися в землю й зустріти гостей свинцевим шквалом.

Це була дивна війна.

Напружена тиша зависла над бойовищем, й жодна з сторін не хотіла б порушити її гуркотом пострілу – але… війна є війна. Джонні Вибий-Око, що ще вчора ввечері нахвалявся довести особистий рахунок до двох сотень, намарно роздивлявся близький обрій у свій приціл, потім плюнув, попід кущами переповз до загального окопу й мало не впав на голову Юра Дізфайндера.

– Чи ти, хлопче, бува не здурів? – ліниво пробурчав той. – А якби я вистрелив?

– То я не отримав би гонорару, – зітхнув снайпер. – А ти довіку мучився в совістю.

Останнє було настільки цікавою новиною, що Юр вирячив очі, а з-за бетонної брили, що загороджувала вхід до підвалу, що правив за укриття, висунулась зацікавлена пика.

– Щезни, – не обертаючись, рикнув Вибий-Око.

Пика зникла, але за плитою тривало ворушіння. Дізфайндер теж зітхнув, зняв з ременя невелику ребристу кульку й недбало пожбурив її в бліндаж.

Щось зойкнуло. Через секунду з-за плити вихором вихопився невисокий товстенький чоловічок, наосліп кинувся вздовж окопу, за кілька кроків упав й щільніше насунув на голову каску.

Ще за секунду плита здригнулась – одразу четверо здорованів намагалися вибратись на поверхню. Троє з них було у повному комплекті одягу й тримали в руках автомати, один – напівголий, з намиленим обличчям – чомусь не випускав з рук безпечну бритву, але всі одностайно сопіли й упівголоса лаялись.

Таким чином вони згаяли зо дві секунди, потім напівголий вихопився вперед, за ним вискочили й ще двоє, а потім – секунді на п’ятій – й останній вояк.

– Ти вбитий, – прокоментував Вибий-Око. – В Іноземному Легіоні отримав би додаткові чотири години тренування.

– А в Радянській Армії – два наряди поза чергою, – так само спокійно додав Дізфайндер.

Товстун, що зреагував першим, здивовано підвів голову.

Вибуху не було.

– Ах ви ж… – першим здогадався напівголий, люто позирнув на Вибий-Око та Дізфайндера, потім плюнув, й на ходу зтираючи з обличчя мило, посунув назад. За ним обережно почали підніматись й інші.

– Гранату віддайте! – кинув їм услід Юр.

Граната вилетіла з підвалу й впала просто снайперові під ноги. З ручки її курів легенький димок. Джонні здивовано підняв брови й підбив її ногою – прямо до черева Дізфайндера. Той так само недбало підхопив гранату й жбурнув через бруствер.

Далеко залетіти вона, звичайно не встигла – гримнув вибух, осколки вибрили траву поруч з бліндажем, й щось відчутно дзенькнуло по касці Вибий-Ока. З протилежного боку щось закричало, заматюкалось й навмання почало поливати позиції з РПК.

– Ось тобі й мішень, – кинув Дізфайндер – та Джонні вже й сам прикипів до гвинтівки. Ще за мить глухо бахнув постріл й кулемет змовк.

– Сто дев’яносто вісім, – задоволено пробурчав Вибий-Око. – З мене пиво.

Юр тільки посміхнувся. Вибий-Око був уже винен йому з десяток ящиків, й стільки ж – або майже стільки ж винен був він сам. Війна є війна.

З боку супротивника почулось глухе бахкання й пронизливе виття.

– Ти б заліг, – порадив Дізфайндер. – Все-таки сто двадцять міліметрів.

Сам він, як і раніше, недбало розвалився, обпираючись на бруствер.

Міна упала майже поруч, хмара пилюки піднялась над окопом, й повільно опустилась на відкритий вхід до підвалу. Звідти закашляли, потім знову почулись лайка – спочатку безадресна, потім більш конкретна.

– Хлопці, та дайте ж доголитись, – мало не плачучи, вийшов з-за плити Француз. Половина обличчя його сяяло білизною, а от другій половині прийшлось гірше – курява вкрила її досить товстим шаром.

Джонні посміхнувся.

– У морзі поголять, – теж посміхнувся Дізфайндер.

– Тьху!

З пагорба, що його посідав супротивник, знову почулась черга. Кулі хльоснули по бетону, зрикошетили, одна провила поруч з вухом Дізфайндера, інша вибила бритву з руки Француза.

– Тьху!!!

– Відню, не судьба, – співчутливо й з підкресленим акцентом протягнув Дізфайндер.

– Іди на… ! – долинуло з бліндажа.

Джонні заіржав, як кінь, потім знову припав до гвинтівки й бахнув.

– Попав? – з надією запитав Кємел, відтираючи сухою травою рештки мила.

– Навряд чи… – ще якусь мить Вибий-Око вдивлявся в приціл, потім з жалем відірвався від окуляру й теж сплюнув. – А ви взагалі наступати збираєтесь, чи ну його?..

– Та вже доведеться.

На лівій щоці Француза чітко вирізнялась виголена смуга, а права аж сяяла. Дізфайндер пирхнув.

– Ти чого?

– Та я подумав, що дивлячись на Франца, їхні шпигуни подумають, що ми почали використовувати нову бойову косметику.

– Та іди ти…

Знову бахнув міномет, в небі завило, залящало й ще один стовп пилюки знявся вгору – але набагато далі.

– Не вміють воювати, сучі діти, – зітхнув Дізфайндер. – Було б коригувальника на вершечку пагорба й серію з чотирьох пострілів.

– Так я ж саме коригувальника й зняв! – засміявся Вибий-Око.

– А чого ж він почав з РПК бити? – здивувався Юр.

– Бо дурний.

– А.

З бліндажу вийшли ще двоє, потім, вже щось жуючи, вискочив Товстун Білл й нарешті неквапом вийшов Сержант Коммі. Але не вірилось, що кілька хвилин тому цей поважний пан у начищених до блиску чоботях товкся у тісному виході, рятуючись від гранати з невисмикнутим кільцем.

– Ну що, – позіхнув він. – Повоюємо?

– А давай, – недбало погодився Отто Ауг. – Щоправда, до початку ще хвилин двадцять.

– Ну почекаємо, – Товстун сів просто на землю й витяг з-за пазухи засмальцьовану колоду карт. – Ставлю вуха.

Вуха сушились на чотирьох окремих низках трохи поодаль від бункеру. Одна пара коштувала десять доларів й низка Вибий-Ока була найменшою.

Втім, йому при розрахунках вірили на слово – собі дорожче.

– Щось не хочеться, – поморщився Отто. – Все одно…

Що було “все одно” – вияснити не пощастило, бо поруч лупнув ще один вибух.

– Краще б поголитись Французові дали, – Айвен Кемел теж сплюнув й рушив до бліндажу по автомат, та перед входом затримався. – Без мене не починайте!

– Ні в якому разі, – запевнив його Сержант Коммі.

Айвен підозріло подивився на нього, зник й за хвилину повернувся – вже з М-16A2.

– Що ти все з пукавкою ходиш, – Кемел презирливо поглянув на тоненький ствол.

– Заткни пельку! – одночасно загорлали майже всі, та ще так, що з пагорба знову вдарив кулемет. Дискусія про переваги тієї чи цієї зброї вже всім набридла.

Вибий-Око знову припав-був до гвинтівки, потім розчаровано відклав її вбік, спустився в бліндаж й повернувся теж з М-16. Товстун зітхнув, сховав карти й відійшов трохи вбік – до маскувальної сітки.

– Допомогти? – Кемел взявся за другий край сітки.

Разом вони розчохлили те, що на перший погляд здавалось безладним нагромадженням металобрухту. Вправними рухами Біллі розвернув ствола вгору, закріпив плиту, розчохлив приціл й через хвилину стодвадцятиміліметровий міномет націлився в небо.

– Позицію знаєш? – запитав Вибий-Око.

– Чию?

– Та чию ж ще? – засміявся Джо.

– Краще покажи.

В Товстуна було погано з очима. Це знали всі, але останній, що спробував посміятись з цього, вже з півроку спочивав на дні брудного болота.

Вибий-Око обережно підняв над бруствером ріжки стереотруби, покрутив ручки й за мить, не відриваючи погляду, поманив Товстуна рукою.

– Осьдечки.

– Скільки? – Біллі припав до прицілу.

– Дев’яносто два… дистанція три-триста.

– Готовий.

Товстун ще раз обвів поглядом позицію, про всяк випадок відкрив ще один ящик з мінами й знову припав до прицілу.

Під пахвою в Сержанта Коммі запищало.

– Ну алло, – сказав він, витримавши дипломатичну паузу.

– Ви готові? – сказала трубка голосом чималого начальника – майора або й підполковника.

– Готові.

– Сигнал до початку пам’ятаєте?

– Пам’ятаємо.

– Ну тоді – з Богом.

– До біса…

Сержант заховав телефон – й майже одночасно в небо з пронизливим виттям зринула червона ракета.

І почалось.

Товстун, здавалось, перетворився на вихор – так вправно залопотіли його руки. Міномет вив, не переставаючи – як турбореактивний двигун, а на схилі далекого пагорба один за одним зринали у небо темні хмари ядучого диму.

– Готово! – зненацька загорлав Вибий-Око. – Позиція… вісімдесят один… дистанція…

Товстун поклав – мало не кинув – міну й гарячково завертів корбу.

– …дві-вісімсот… з половиною!.

Міномет знову заревів. Ще одна серія вибухів переорала схил, потім щось голосно тріснуло – й ціла половина пагорба зникла.

– Готово! – у захваті закричав Француз. Він трохи підвів голову – й одразу без жодного звуку впав навзнак. Проміж очей зачорніла невелика темна дірочка, голену половину обличчя залила кров, а потилиця перетворилась на сірувато-червону потовчену кашу.

– Вибий-Око! – викрикнув Сержант Коммі. – Приблизно сімдесят!

Джоннів закрутив ручки стереотруби, Товстун так само вправно кинувся до корб, Кемел, скориставшись паузою, підтяг ще один ящик мін.

– Позиція… сімдесят два… ах!.. – щось гупнуло просто у бруствер перед стереотрубою Вибий-Ока, він зойкнув, впав на спину й вчепився руками в обличчя.

– Очі… мої очі…

З-під його кулаків текла кров.

– Юр, на бруствер! – загорлав Коммі. – Отто, подивись, що в нього з очима!

Дізфайндер вихопився на бруствер, скочив два кроки вперед, потім відкотився вбік й дав кілька коротких черг у бік супротивника.

Пагорб ожив. Тут і там на ньому заблискотіли вогники автоматів, за секунду обізвалось щось великокаліберне – очевидно, ДШК на станку, просто перед носом Дізфайндера знялась хмарка куряви, але за мить Юр вже схопився на ноги й перебіг на інше місце.

– Позиція сімдесят два дистанція дві-сто! – рикнув Коммі.

Товстун зреагував миттю – й ще одне місце на пагорбі вкрилось вибухами. Попав він, чи просто налякав ворожого кулеметника – але той більше не стріляв.

Дізфайндер тим часом перекотився ще раз – на цей раз до запасного окопу, упав в нього й здалеку показав великого пальця – все окей.

Під пахвою Сержанта знов запищало.

– Алло! – на цей раз було не до дипломатичних пауз.

– Як у вас? – захрипіло в телефоні.

– Нормально! – рикнув Коммі. – Що треба?

– З східного боку великий дзот. Я знаю, що без коригувальника попасти важко, але…

– А де в чорта Йохансон з своєю командою? – розлючено загарчав Сержант. – Чого це я повинен…

Трубка щось буркнула, Коммі замовк, сплюнув й вирік:

– Він завжди був ідіотом. Гаразд.

Епітафія була коротка, й не зовсім правильна. Товстун скривився й знову закрутив корбу. Якщо раніше ствол міномету ходив ледь-ледь, то тепер він розвертався мало не на дев’яносто градусів.

– Позиція… – Сержант замислився. – Двадцять, дистанція… ну, скажімо чотири п’ятсот.. Серія чотири.

– Спробуємо, – буркнув він у відповідь на запитальний погляд Отто. – До речі, що з Вибий-Оком?

Джонні вже затих й лише стогнав.

– Погано з Вибий-Оком, – буркнув Ауг. – Навряд чи бачитиме.

– Чорт.

Отак Джонні Вибий-Око вдостоївся ще коротшої епітафії, ніж Нахаба Йохансон.

Міномет рикнув чотири рази, за пагорбом теж щось глухо забахкало, й метрів за чотириста від позиції повиростали дими.

– Отак, певно й ми попали! – Коммі вилаявся. – Серія чотири на два ліворуч, потім чотири на два праворуч!

Товстун знову заходився біля міномету, Кемел ледь встигав підносити міни й відкидати порожні ящики.

– Коммі!

Сержант підвів голову – Дізфайндер розпачливо вимахував автоматом – перевів погляд праворуч й вилаявся. З залишків невеличкого парку, де, здавалось би й зайця заховати ніде було, вибігло вже чоловік з півсотні й щодуху рвонули до позиції. Бійці з них було ніякі – всі нормальні люди бігли б перебіжками, по черзі, прикриваючи один одного, але все ж таки півсотні є півсотні.

– Праворуч сто! – загорлав Сержант Коммі. – Позиція сто двадцять дистанція триста!

Міномет знову заревів. Серія чорних вибухів змела лівий фланг шеренги нападників, Коммі зареготав – та в цей час за пагорбом знову забахкало й за мить перша міна вибухнула просто поряд з позицією. Всіх кинуло на землю. Сержантові запорошило очі, й поки він лаявся, Отто й Дізфайндер піднялись й припали до автоматів. Обидва стріляли куцими, влучними чергами, і якби їх підтримував міномет, все б минулося легко й практично безболісно.

Та міномет мовчав.

Нарешті він вдарив знову – міна прохурчала зовсім низько – Дізфайндер аж пригнувся – й вибухнула десь за парком.

– Товстун, ти що здурів! – розпачливо загорлав Отто, й лише потім оглянувся. Міномет стояв якось не так. Очевидно, осколок вдарив у стійку й чи то зігнув, а чи й зовсім перебив її – й ствол дивився чорт зна куди. Кемел й Товстун гарячково підкопували опорну плиту.

– Погані справи, Юр! – вигукнув Отто на короткий запитальний погляд товариша. – Стріляймо далі.

Знову захурчали ворожі міни – на цей раз всі вже були напоготові, й вчасно пригнувся. Осколок дзенькнув по касці Сержанта, той сторопіло випростався – й тут-таки спіймав кулю, охнув і впав.

Напасники порозумнішали – залягли й лише пострілювали, залишивши здобич мінометникам.

– Юре, ось подивись! – зненацька вигукнув Отто. – Он там, на лівому фланзі! Ота погань з телефоном!

Справді, на лівому фланзі серед простих автоматників промайнула постать з якоюсь легкою зброєю, та з ящиком на спині натомість.

– Думаєш, коригувальник? – Дізфайндер старанно прицілився, вистрелив. Ворожа куля збила порох поруч із його скронею. Знову загримів ДШК.

– Попав? – з надією спитав Отто.

– А біс його зна… Зараз будемо знати.

Наступна серія лягла досить далеко за бруствером.

– Мабуть, попав, – задоволено пробурчав стрілець.

Напасники знову заворушились й таким же безладним натовпом кинулась уперед. Автомати Отто й Дізфайндера запрацювали знову, й знову бахнув міномет. Міна пішла мало не вертикально, Кемел голосно вилаявся, задер голову – й раптом м’яко звалився просто на порожній ящик. По спині його швидко розпливалась кривава пляма.

– Погані справи, хлопці! – Товстун кинувся до бруствера. – З міномета…

Поруч гримнув вибух – своя ж міна впала метрів за сорок, завили осколки.

– …користі вже не буде. Дайте автомат.

– Он, біля Сержанта.

Біллі схопив Коммівський АКМ, та скористатися ним вже не встиг – черга втрапила йому в обличчя, голова луснула й каска, наповнена уламками черепа й збитим на драглі мозком, упала поруч.

В наступну мить куля розірвала шию Отто, він захрипів й впустив голову на автомат. Пальці в останньому зусилля стиснули спусковий гачок, довжелезна – на весь магазин – черга пішла в небо й зчудовані напасники залягли.

Дізфайндер охнув, оглянувся, схопив за комір Джонні, кинув йому на груди автомат Француза й потяг до входу в підвал.

– Клятий мотлох, – гарчав він через секунду. – Ну що б було відтягти трохи вбік…

Мотлох – покручене залізяччя, уламки дерева, бетону, якесь ганчір’я – вперто потрапляв саме під ноги. Очевидно, на самому початку війни, ще до того, як над містом пройшли бомбардувальники, тут ховалися місцеві жителі й перетворили підвал спочатку у сховище, а потім у справжній свинюшник.

Оселя ця мала трохи дивне планування – майже одразу за входом коридор повертав ліворуч, потім праворуч й лише після цього починався власне підвал – з клітинками комірчин, оберемками труб та кабелів та вентиляційною шахтою. Власне, таке хитре його розташування й стало одним з фактором розміщення позиції саме тут. “Кожна нора повинна мати щонайменне два виходи” – сміявся тоді Коммі… аж бач, згодилося. Хоча й не йому.

Напасники тим часом ще трохи пополивали кулями облишену вже позицію, спостерегли, що ніхто їм не відповідає й знахабніли. Вже повертаючи праворуч, Юр чув їхню голоси, якісь нерозбірливі команди, лайку. Потім під бетонним склепінням прогриміла черга, друга… Дізфайндер прикипів до стіни – але далі пострілів у прохід справа поки що не пішла.

Два повороти надійно захищали його від гранат, однак пастка від того кращою не ставала.

Нападники порадились ще – їхні голоси, трохи спотворені підвальною луною, долинали голосно, але нерозбірливо, потім таки кинули гранату – гримнув вибух, зі стелі посипались крихти, а знадвору почувся розпачливий крик й цілий потік лайки – очевидно, когось зачепило осколком. Юр зловтішно посміхнувся.

Потім настала тиша.

Дізфайндер насторожився. Що б воно не готували вороги – навряд чи це було б приємним сюрпризом. Він посидів ще трохи, потім знову вхопив Джонні-Вибий-Око за комір й потяг далі, сподіваючись дістатися вентиляційною шахти.

Але не дістався.

Гримнув вибух – значно потужніший за гранатний. Ціла брила бетону накрила обох втікачів й Юр втратив свідомість.

Надовго, надовго, надовго

Він не знав, скільки часу пролежав без пам’яті. Розплющивши очі – побачив лише темряву. Намацавши годинника – порізав пальця об розбите скло. Нашорошивши вуха – почув лише хрипке дихання – власне й Вибий-Ока.

Навпомацки Юр намацав його кишеню. На щастя, запальничка вціліла… а втім, не так вже й на щастя, – подумав він, похмуро оглядаючи невеличку бетонну порожнину, в якій опинився. Виходу не було. Не було й входу. Й що найпаскудніше, не було навіть малесенької шпарини, й не коливався тремтливий вогник запальнички. Й означало це не що інше, як близьку загибель від нестачі повітря.

Юр поспіхом загасив вогника – конкурента в плані кисню; навпомацки знайшов кілька примітних брил й спробував розхитати. Звичайно, вони сиділи мертво. Він підняв автомат й обережно постукав у стелю – відлуння було глухе й майже напевне означало, що зверху бетону насипалось ще багато цегли, каміння або просто землі, що в даному випадку означало одне й теж.

Зітхнувши, Юр клацнув запальничкою ще раз й уважно оглянув завал, шукаючи щось металеве. В ідеалі це могла б бути труба, яка виходила на поверхню, й по якій можна було б стукати… на жаль, єдина металева дротина, яку він знайшов, від ідеалу була дуже далеко.

– Оце влип, – пробурмотів Дізфайндер й безсило відкинувся на каміння.

Настала тиша.

Джонні дихав уривчасто й до свідомості не приходив.

Десь за півгодини Дізфайндер ворухнувся, впевнено простяг руку по аптечку й так само впевнено, хоч і наосліп, витяг з нею ампулку з нашатирем. Розламав. Сунув під ніс Вибий-Окові. Той застогнав, ворухнувся й щось прохрипів – Дізфайндер поспіхом прибрав ампулку подалі.

– Де… я… – більш осмислено прохрипів Джонні.

– В підвалі біля нашої колишньої позиції, – неголосно відповів Юр.

– А ти… хто…

– Дізфайндер.

– А… інші…

– Загинули.

– Клятий… майор… ідіот…

– Та ще й який, – посміхнувся Юр. – Втім, Нахаба Йогонсон не кращий.

– Сподіваюсь… його… теж… – з голосу Джонні було ясно, що він теж посміхається.

– А чому… тут… темно…

Посмішка повільно сповзла з обличчя Дізфайндера.

– А тому, що нас завалило, – безбарвним голосом відповів він.

– Запальничка… в мене… в кишені…

– Уже, – так само безбарвно відповів Юр. – Але до того ж в тебе…

Він затнувся.

– Ну… що…

– В тебе вибито очі, – сказав Дізфайндер.

Запала тиша.

– Зовсім? – по тривалій паузі перепитав Вибий-Око.

– Не знаю, – одразу відгукнувся Юр. – Але хай то тебе не турбує. Бо я не бачу виходу з цієї пастки.

Він помовчав.

– Власне кажучи, – додав він трохи згодом. – Я для того тебе й розбудив. Може, щось придумаєш?

Знову стало тихо.

– Пошукай… протяг…

– Уже.

Тиша.

– Пошукай… метал…

– Шукав.

Тиша.

– Граната…

– Замалий обсяг. Нас же й виверне навиворіт вибуховою хвилею.

– Тобі видніше, – Джонні Вибий-Око чомусь гранат не любив й розбирався в них слабкувато.

– Тоді?…

– Тоді грець.

– Тоді пробач, що я тебе розбудив.

Й знову запала мовчанка.

Пройшло ще півгодини.

– Що, – зненацька почув Дізфайндер. – Нудно?

– Нудно, – не погодитись було б дивно.

– То давай побалакаємо…

– Давай, – погодився він так само байдуже. – А про що?

Запала пауза.

– А про жінок, – зненацька досить бадьоро відгукнувся поранений.

– Давай про жінок, – погодився Дізфайндер.

Знову стало тихо.

– Ну… – вимогливо почулось з того кутка, де лежав Вибий-Око.

– Що – ну? – не зрозумів Юр.

– Ну, давай той… про дівок.

– А… – Дізфайндер знизав плечима. – Починай тоді ти.

– Я?.. Ну добре… – Вибий-Око захихотів. – Пам’ятаєш, минулого тижня ми влаштували шведський стіл?

Звичайно, таке Дизвайндер запам’ятав. Дівчині було років сімнадцять, жити їй дуже хотілось, вона вже не була дівкою, але навчитись ще нічому не навчилась й після того, як вибагливий Француз провів з нею ніч, він лише розчаровано плюнув й кивнув іншим найманцям – забирайте, мовляв.

Дівча спочатку верещало, як шалене, особливо, коли її прив’язували до великого обіднього столу, потім стихло й лише зойкало, коли попадався хтось з особливо великим, потім вже й не зойкало, а потім Мохаммед Стінгер її перевернув й почалось друге коло…

Дізфайндер посміхнувся.

Потім, кажуть, приперся Джон Напалм й розважився із здобиччю на свій екзотичний манер – Дізфайндера пересмикнуло, хоч він того вже й не бачив. Чорт, якби Напалм був з ними, то з п’ятдесяти метрів він зі своєю цяцькою змів би напасників безпосередньо в пекло, без пересадки…

Очевидно, Вибий-Око думав так само й тема якось сама по собі вичерпалась.

– А чому тебе називають Дізфайндер? – раптом поцікавився Джонні.

– Тю, – здивувався Юр. – А чому тебе – Вибий-Оком, а Джона, скажімо, – Напалмом?

– Бо я і є Вибий-Око, – цілком логічно відповів Джонні. – Приціл на моїй гвинтівці так настроєно. Було. А Джон – вогнеметник.

– Справді, – Юр знову посміхнувся. – А Дізфайндер – це… ну, щось, на зразок… ну, начебто той, хто не знайшов.

– Цікаве прізвисько, – заохочувально кинув поранений.

– Справді, цікаве, – знову посміхнувся Юр. – Напочатку було Дезфайндер – тобто той, що знайшов смерть. Шукач Смерті. Але відшукати її ніяк не вдавалось й хтось переінакшив на Дізфайндера.

– Цікаве прізвисько, – повторив Вибий-Око. – А чи виправдане?

Шукач Смерті поморщився.

– А біс його зна… Колись було саме так… а зараз – не знаю. Та бач, здається ми з нею знайшли один одного.

– З ким це – з нею?

– Ну з ким же ще… – Юр пирхнув. – З леді в білому.

Джонні здригнувся – це було знати з легкого шереху.

– А раніше чому ти її шукав?

Взагалі-то, серед найманців така цікавість вважалась поганим тоном. Ну живе собі чоловік – то й добре, а що він там творив раніше – то його справа. Але тут, за чисницю до смерті… мабуть, зберігати традиції не було сенсу.

– Через нещасне кохання, – іронічно буркнув Дізфайндер.

– А серйозно?

– Та я серйозно…

Запала тиша – втім, дуже ненадовго. Її розігнав дивний звук – суміш кахикання й шарудіння – Джонні сміявся.

– Ти чого? – спохмурнів Шукач.

– Через тебе… дурню… – не міг зупинитися Вибий-Око. – Юр Дізфайндер, Юр Розпусник, Юр Червонорукий – хотів застрелитись через нещасне кохання… Розповісти кому… так здохнуть же від сміху…

Дізфайндер напружився – потім згадав, що розповісти ніхто нікому й нічого не зможе – й собі посміхнувся.

– А вона ж що?

– Нічого… Вийшла заміж й ростить дитину.

– То що ж у вас сталося?

– Дурниці, – відвертість найманця явно мала межі. – Кінець кінцем просто розійшлись.

– А чому… – а от цікавість Джонні явно кордонів не мала. – А чому ж не застрелився?

Юр знову пирхнув.

– Бо не зміг.

– Злякався?

Шукач скривився, потім вилаявся й пробурчав :

– Не зміг.

– А що там могти… – все хихотів Вибий-Око. – Береш цяцьку й натискаєш…

– Та невже? – Юр завівся. – Ну дивись… тобто…

Він згадав порожні зіниці Вибий-Окоа.

– Пробач.

– Та ладно. То що ти хотів показати? Може хоч розкажеш?

– Та ні.

– Чому ж?

– Не повіриш. Втім… я здається, знайшов спосіб показати.

Він дістав з кабуру величенький “люгер”, сунув його до рук Вибий-Окоа.

– Перевір, чи заряджений.

Почулось сухе коротке клацання.

– Заряджений.

– Тоді пильнуй.

Юр взяв пістолет, й не відпускаючи руки Джонні, підніс собі до скроні.

– Егей, хлопче, ти що замислив? – стривожився той.

Сухо клацнув курок.

Вибий-Око випустив пістолет, наче його було розпечено до червоного.

– Дурниці, – невпевнено сказав він по паузі. – Учбовий патрон.

Він намацав серед цегельної мішанини зброю, відвів вбік й знову натис спуск – самостійно. Гримнув постріл. У замкнутому приміщенні він здався гучнішим за постріл за самохідної гаубиці.

– Осічка, – вперто прошепотів Джонні.

– Давай ще раз, – знизав плечима Дізфайндер.

Він так само приклав його руку до своєї голови – й так само курок лише сухо клацнув.

– Дві осічки підряд? – з голосу Джонні можна було вгадати вираз на його фізіономії. – Не вірю.

– Як собі хочеш, – знову стенув плечима Шукач.

– А якщо… в серце? – а ще Вибий-Око славився казковою впертістю.

– Не варто, – зупинив його Дізфайндер. – Добре, якщо осічка, а скоріш просто розірве. Убити не вб’є, але шкіру посіче. А тобі може й пальця відірвати.

– А здалеку?

– Не влучиш.

– Нічого собі! – Вибий-Око явно був ошелешений. Останній раз Юр бачив Джонні таким після того, як його конкурент з того боку лінії фронту кулею розірвав йому кашкета з відстані півтора кілометри. – Перевіряв?

– Кілька років.

Дізфайндер пирхнув. Він міг би розказати про багато таких перевірок, а й не менше могли б розповісти ті, що бачили його в деяких боях. Хтось із них, власне, й приліпив йому те дурне прізвисько.

Джонні мовчав. Лише за кілька хвилин він, зібравшись на силі, озвався знову.

– Але… як… чому…

– А біс його зна! – зрозумів його Шукач. – Не знаю.

Аж на останньому слові він постеріг, що голоси їхні стали хрипкі, а дихання – уривчастим й водночас глибоким. Ще через півгодини Джонні не витримав, попросив в напарника гранату, підняв її в себе над обличчям й висмикнув кільце.

Запал глухо стрельнув… і згас. Юр засміявся й всунув до рук товаришеві “люгер”.

Сам він почав корчитись хвилин через десять.

Смерть від нестачі повітря ніколи не була легкою й приємною…

За тисячі кілометрів від поля невдалого наступу, у великому місті, у звичайній, нічим не примітній квартирі, на так само звичайному ліжку лежали двоє – чоловік і жінка. Дитина мирно спала в сусідній кімнаті. Годинник тихо цокав, показуючи глупу ніч, з вулиці час від часу долинало неголосне, але пронизливе виття тролейбусу або притишений гуркіт трамваю.

Ще звечора жінка відчувала себе неспокійно, й, щоб заснути, прийняли дві таблетки снодійного. Але незважаючи на це, сон її був неміцний, снилось щось страшне, вона намагалась когось захистити – але не знала кого і як.

Чоловік її вже давно звик до того.

Приблизно о четвертій ночі жінці наснилось щось особливо моторошне, вона застогнала, закричала й зненацька прокинулась.

Чоловік теж підскочив й схилився над нею.

– Що з тобою? – він був явно щиро стурбований.

– Нічого… здається… – жінку все ще трусило, вона жадібно хапала ротом повітря, наче тільки-но задихалась. – Нічого, любий. Все нормально.

– Те саме?

– Те саме… Жінка в білому, яка щось намагається в мене забрати…

– Ці твої нічні жахи, – все ще стурбовано правив своє чоловік. – Може, тобі варто-таки звернутись до лікаря?

– Ні-ні, не треба, – жінка зітхнула. – Я чомусь думаю… що все воно скоро скінчиться.

(2 votes, average: 4.00 out of 5)