Поезія – Мусліхіддін Сааді
Переклад Василя Мисика
Про добрі діла
Багато сказано про добрії діла,
Але не кожному належить похвала.
Візьми в гнобителя і хату, і подвір’я,
В шуліки вискуби весь пух його і пір’я!
Все терня викорчуй і в огнище склади,
Вирощуй дерево, багате на плоди!
Нехай пробачення не буде для тирана!
Йому пробачення – для всього людства рана.
З рук вибий полум’я у злого палія!
Хай краще сам згорить, аніж уся земля!
Хто любить лити кров, карай того криваво:
Убити вбійника – твоє священне право!
Лист до правителя Шіраза
Правителю! Від брата я свого
Узнав таке, що й беку слід би знати:
До того оголився неборак,
Що вже не має в чому вийти з хати.
Йому хурму на продаж віддають –
Чи можна гірш людину покарати?
Як від дітей доглянути її,
Від жебраків голодних заховати?
Ти присилаєш турка-збирача,
Щоб і послідню крихітку забрати.
I так батожать бідного, що він
Не здужає ні сісти, ані встати.
О беку! В справедливість одягнись!
Вона для владаря – найкращі шати.
* * *
Всі люди – тіла одного частини,
Бо створені із однієї глини.
Коли від болю корчиться одна,
Тоді все тіло спокою не зна.
О ти, що досі не жалів нікого!
Ти недостойний імені людського!
Безбатченко
Безбатченку відкрий свої обійми,
Введи в свій сад, з ноги колючку вийми.
I не цілуй дітей своїх, як близько
Стоїть він, голову спустивши низько.
Коли він плаче, хто його розрає?
Коли він сердиться, хто потурає?
Поклич його, перехопи сльозину,
Змий куряву з лиця йому, як сину.
Як палить сонце голову малому,
Дай тінь йому, візьми його додому.
Я гордий був, не знався я з бідою,
Коли мій батько добрий був зі мною.
Було, побачать коло мене муху –
I вже з усіх боків біжать без духу.
Тепер хоч би мене взяли ординці,
Я б залишився з горем наодинці.
З сирітським лихом добре я спізнався,
Бо рано й сам без захисту зостався.
Шіблі і мурашка
Якщо душа у тебе не байдужа
До добрих діл, послухай річ про мужа
Великого Шіблі, як на плечі
Він зерно ніс – і потім уночі
Міх розв’язав і спостеріг комаху,
Що бігала сюди-туди від страху.
Збентежений, він цілу ніч не спав,
Одніс назад її – і так сказав:
“Несправедливо, щоб мале створіння
Утратило житло своє й коріння!”
Полегшуй же недолю біднякам –
I проживеш тоді незгірше й сам.
Ще Фірдовсі сказав, високий духом
(Нехай земля йому довіку пухом):
“Мурашечку, що з зерням поспіша,
Не руш, не кривдь, бо й то жива душа!”
* * *
Без сну ворочавшись, якось одної нічки
Почув я бесіду метелика та свічки:
“Люблю, аж крилечка обпалюю, а ти
Чом плачеш, свічечко? Скажи, оповісти!”
I та відказує: “Тяжка у мене туга:
Від мене віск біжить, я зостаюсь без друга!
Він був утіхою найкращою мені,
Без нього, як Фархад, я тану на вогні!”
I поки мовила, гарячих сліз потоки
Весь час мережили її пожовклі щоки.
“Згаси, о хвастику, свою любовну хіть,
Коли не вивчився змагатися й терпіть!
Ти ухиляєшся від полум’я, гультяю,
А я стою й горю… і до кінця згоряю.
Опікся трішечки – і вже тебе лови!
А я у полум’ї від ніг до голови.
Ти не вважай на блиск, не задивляйсь на вроду.
Глянь, як я мучуся і сльози ллю, як воду!”
Ще невеликий шлях пройшла по небу ніч,
А мила дунула й палку спинила річ.
Та свічка й поночі тихенько шепче-плаче:
“Отак кінчається кохання в нас, юначе.
Як забажається збагнуть його колись,
Зустріти смерть свою із радістю навчись!”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли закоханий, живи в труді, в біді!
Від криводушності звільняйсь, як Сааді.
Так просто, зопалу, у море не пускайся!
А пустишся, увесь його вітрам віддайся!
Три коханки
Є три любки, три коханки є:
Ця за хліб свою любов дає,
Та красою звабить, чарівниця,
Третя в душу ввійде й залишиться.
Першій хліба дай і одвернись.
З другою натішся й розлучись.
Третю стрінеш, не роздумуй двічі:
Душу всю віддай їй, чоловіче.
Багато їздив я
Багато їздив я, далеко мандрував,
Із різними людьми я дні свої збував.
Поживи доброї напитував я скрізь,
З гарману кожного я по зерну привіз.
Хазяїн і вівця
Вівцю однявши у вовків,
Хазяїн нищечком хотів
Сердешній горло перетнути.
Заплакала: “Так от чому ти
Не попустив мене вовкам:
Ти із тії породи й сам!”
Караван
Ей, проводир, не поспішай, з тобою йде мій сон, мій рай!
Попало серце в злий полон – і йде від мене в дальній край.
Дарма прошу, дарма молю зорю мою, любов мою –
I стогін мій, як дим з огню, з душі встає: не покидай!
За те, що знадила мене, за те, що зрадила мене,
Тепер ім’я твоє одне мені підказує одчай.
Вернися, світ моїх очей, щоб чула й ти, як стогін цей
З моїх поранених грудей встає під самий небокрай.
Мені розказував мулла, як душі кидають тіла.
Я ж бачив сам, як відійшла моя від мене в дальній край.
Хоч Сааді не до лиця і сльози ці, і туга ця,
Та, їм не бачачи кінця, кажу я розуму: прощай!
(2 votes, average: 3.00 out of 5)