Гуртом добре й батька бити – Радій Радутний
Вся ця iсторiя скiнчилась ( сподiваюсь – скiнчилась ) досить давно, й згадати зараз деталi практично неможливо, та й не дуже хочеться менi це робити. Бiс його зна, навiщо я взагалi це згадую. Нiколи не вiдчував себе мазохiстом, аж ось – пiдкидаю сам собi неприємнi спогади. Навiщо? Гм… Ту дiвку я зняв в барi, в центрi мiста й признатися, влас-не й не сподiваючись на успiх – занадто вже гарна була цяцька, висока, струнка, ноги – хоч телевежi будуй за такими проектами, а груди взагалi… М-да… Але пика така вже горда, зманiжена, одразу видно – цiну собi знаэ, й менш нiж на “мерседесi” не пiдкотишся. Але – хм… Вдалося. Я аж здивувався. Посмiхалась, дивилася зацiкавлено, на каву погодилась i на коньяк теж. Хм… Ну, ляси точити я завжди вмiв, видав спочатку щось на найнижчому рiвнi, анекдоти тобто, потiм спробував трохи вище, кiнець кiнцем вона видала цитату з Джойса – я аж оч-манiв. ну хто зараз Джойса читае?! Та ще й дiвка?! Та ще й гарна?! Хм… а скiнчилось тим, що погодилась на коньяк i каву в мене. Дурень я, дурень! Як казав один мiй знайомий – не тiєю головою думав. Ну та ладно. Приїхали, значить, включив я музику, лазер, випили кави з коньяком, видав я iй сеанс хiромантiї й з долонь перебрався потроху вище. Хай йому чорт!!! Коротше кажучи, через пару годин я вiдчув, що мої уявлення про секс значно змiнилися. Чорт забирай, я навiть не думав, що так можна! А вже коли й сил не залишилось, вона щось таке зро-била – там доторкнулась, десь поцiлувала, ще десь язичком провела – й поiхали… на друге коло. Яке там друге… Тут калькулятор потрiбен, щоб порахувати.
Й водночас я вiдчував, що повією вона не була. Не знаю, як це пояснити. Це вiдчувалось. Я чув ii всю, вважав ii найближчим другом, не хотiлося мати й найменшої таэмницi вiд неї, й це бу-ло прекрасно, i я б з задоволенням залишив ii з собою назавжди, але… Але зась. Перекрити собi шлях, втратити ego… нi. Я повинен бути вiльним. Ну й добре. Дякувати боговi, це вже не проблема. Хе-хе, боговi, аякже… Досi б дякував, якби власноi кеби на плечах не було. Й пiстолета в кишенi. Але це все нюанси. Той дядько сам винен. Навiщо отак-от викобенюватись з своєю технiкою? Так от, копирсаючись у його спадку, знайшов я й цю штуку.
Дiвка прилад побачила – аж засвiтилась. Як це я не помiтив – бiс його зна, досi не розумiю. Та ще й взяв, дурень такий, й виклав їй все, як на тарiлочцi. Так i так, кажу, робить ця штучка копiї з мене. Копiї з варiантами. Наприклад, мер мiста – ну, майже я тобто, – мае де-що кращi органiзацiйнi якостi. Ще один “братчик” – так я їх називаю – той, що в Пiвденнiй Африцi чорних пострiлює – так справжнiй Рембо. Це менi романтики колись захотiлось. Й до-лярiв. Так от, розповiв я iй про прилад, пояснив, де дiстав, як розбирався, дещо прибрехав, звичайно, щоб показати, який я ро-зумний. Взагалi-то там i розбиратись не було з чим – технiка розумна, береш в руки – сама пiдказує, що робити й як. Дещо подiбне на наших комп’ютерах вже є – контекстний хелп зветься. Дiвка слухала – аж горiла, а коли я про замiжжя сказав – соромливо так зашарiлася, обняла, притислась – я мало не зомлiв, так це в неї гарно вийшло – й якось так хитро опинився мiй копiювальник в неi. Ну в неi – то й в неi. Хай побавиться. А я ж, значить, тим часом плани будую, в якому мiстi квартиру купимо, коли пе-реiжджаемо – бо чотирнадцятий я в такому мiстечку – це занадто. Коли дивлюсь – занадто вже впевенено вона той прилад крутить. Я сам так не вмiю! Рипнувся забрати – а нi. Ворухнутися не можу. Аж зойкнув з переляку. – Ну звичайно, – каже вона тим часом. – Наш варiатор. Варiатор, а не копiювальник. А з хазяїном що ти зробив? I я проти волi, проти самого себе спокiйно так i виклав – – як убив, де закопав… Ну й взагалi все, навiть де тепер мої копiї працюють, i яку ми капость наготували, виклав. Ось так. Пiдсипала щось у каву, курва. Коли розповiдав, як трупа того на шматки рiзав – в неi аж сльози виступили – знала, мабуть того дядька, а може й любила.
Тьху! Влип.
А вона все дивиться в копiюваль… тьху, варiатор тобто, щось робить й бурмоче: – Нiхто й не думав про таке використання, це ж вiдкриття, але ж буде тепер мороки з чисткою перiоду, або й взагалi пере-писувати доведеться… А їй хтось – чи щось – явно звiдти вiдповiдає, але я не чую. або не розумiю. Й тут вона помилилась. Розвернулась до мене спиною. “Братчик” з Африки &;ndash я ж-бо їх всiх одразу вiдчуваю – одразу ж i допомiг, все-таки практика в нього чудова, пiдказав. I я, ледве ворушачись, спромiгся все-таки на цю курву впасти. Ну, дiвка не дуже сильна, та й не чекала, впала, прилад випустила, я тут-таки вiд полону звiльнився, довбонув її пiд ребра, в сплетiння, збив, а потiм копняка п’ятою в потилицю – аж захрустiло. Дякувати знову ж таки тому “братчику” – вбивати вiн вмiє. А тут i ще один вилiз. Той, що в безпецi працюе… начальничок. Тiкати, каже, треба. Судячи з усього, вийшли на тебе зав-дяки роботi приладу, отже роби швиденько ще одну копiю, якщо зможеш, то одразу мертву, кидай поруч з цiєю сучкою – теж менi, Мата Харi! – вiдкривай газ, пiдпалюй свiчку й тiкай. Знайдуть “нашi” – ще один братчик справу замне, знайдуть “їхнi” – подумають, що вона завдання виконала, прилад знищила й загинула.
Окей.
Я так i зробив. Але копiя вийшла чомусь жива й з пiстолетом.
Оце питання мене й мучить з того часу, та й мучитиме, ма-буть, до смертi. Хто?
Хто з нас вистрiлив першим?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)