Лізе! – РАДІЙ РАДУТНИЙ
Радій Радутний.
Лізе!
– Щось не хочетьcя мені на роботу йти, – сказав раптом Вовка.
– А кому хочеться, – філософськи підтримав його Сергій.
Я лише зітхнув. Стояла чудова рання осінь – улюблена моя пора. Час, коли вже не жарко, але ще і не холодно. Коли комарів вже нема, а птахи ще не полетіли. Коли купатись ще можна, але вода вже прозора. Коли листя ще не опало, але вже горить різнокольоровими спалахами, й від того вогню тепліє в душі.
Кому о цій порі схочеться на роботу?
До роботи було далеко – метрів зо тридцять. Невідомий архітектор чи планувальник, чи хто там розмістив тут лавочку та посадив три дерева так, щоб вони утворили альтанку, був молодець. А може, просто сама собою утворилася тут затишна місцина, куди по обіді можна було вийти, посидіти, спалити цигарку, потеревенити з одним-двома товаришами. Більше чомусь ніколи у цей закуток не набивалося.
Якби ще до контори було не тридцять кроків, а хоча б двадцять п’ять. Ну хай двадцять шість. Ну біс із ним, двадцять сім. Ну чорт з вами, двадцять вісім. Ну все – останнє слово. Двадцять дев’ять.
Але ж не тридцять!
А потім ще й сходинками на другий поверх. Не могли ліфт поставити, абощо.
Ліфт, правда, був, але у дальньому кінці коридору. У дуже дальньому – кроків з півсотні.
Щоправда, вранці ми пролітали тими сходинками й коридорами так, що стіни двигтіли.
Аякже! Там же компи, інтернет, робота, лист від коханки, що зараз в Криму, від колеги, що зараз у бундесі, новини з конференції за нашим фахом, та з чемпіонату світу по чомусь-там.
Шкода лише, що інтститут бідний, і на кожного виставлено ліміт – 0 мегів на місяць. Отак. Й крутись, як собі знаєш.
Один мій знайомий заощаджував так, що навіть на порносайти ходив з вимкненими малюнками.
До обіду голова працювала, після обіду – ні. Тому “інтелектуальну працю” – паяти, хімічити, заміряти параметри тощо ми старалися планувати на післяобід, а вранці – думали. Й час від часу задумували самі себе у такі тупики… як ось сьогодні.
– Не лізе, – скрушно сказав Вовка. – Я його й так, і сяк – а не лізе.
Він не сказав, що саме не лізе – але будь-хто із працівників інституту й сам здогадався би. Може, навіть зітхнув би співчутливо на знак повної солідарності.
Аякже. Коли в когось “не лізе” – то замовлення не отримає вся контора. А нема замовлення – нема й премії, й заміть “Мальборо” смалимо “Приму”.
Я допалив бичка майже до фільтру й злостиво пожбурив його до урни. В мене сьогодні зранку теж “не лізло”. Звечора здавалося що можна зробити так та так, а можливо, навіть отак – і все. А ні! Не схоттіло! От зараза. А я мчав зранку, як навіжений, через дві сходинки підстрибував… мало головбуха нашого з ніг не збив. Буде мені тепер премія.
– Лізе, – раптом сказав Вовчик.
– Як? – я негайно розвернувся до колеги. – Ану, ану…
Вовчик дивився просто перед собою й на мене демонстративно уваги не звертав. Я не образився. Що таке “лізе” – всі знали, й один одному старались не заважати. Щоправда, якщо “лізло” в їдальні, й людина завмирала з ложкою перед ротом – то вигляд це мало досить кумедний.
– Їй-богу, лізе! – повторив Вовчик.
Ні, на звичйний транс відкриття його вигляд геть не скидався. Й дивився колега не просто перед собою – а чомусь під ноги. Мені.
– Ти глянь – лізе!
Я глянув. Під ногами, якраз біля черевика валявся напівскручений у трубку листочок, й не просто валявся.
Повз.
Повільно-повільно, ледве помітно – але вперто і наполегливо долав міліметр за міліметром, націляючись на край асфальтової стежки.
Вітер його ворушив, чи що?
Взагалі-то Володька знайшов собі чим перейматися! Листочками. Опалим листям! Ще би снігом торішнім почав цікавитися.
Я замахнувся ногою, але Вовчик негайно схопив мене за рукав:
– Не руш! Ти подивись – воно ж рухаєтся!
Ну – рухається. Ну то й що? Вітер його суне, от воно й рухається. Вітерець і справді війнув, ще кілька листочків заворушилися, й слухняно посунули… у протилежний бік.
– Гм, – сказав я й традиційно почухав потилицю.
Володя зітнхув і поліз до кишені.
Кишеня – це чортова вигадка. Народжуючись геть порожніми, вони поступово нагромаджують у собі такі звалища, що страшно й руку засовувати. У мене, наприклад, у лівій жив чек з магазину. Торішньої давнини. На купівлю ароматичної свічки з пахощами лаванди.
Ніколи в житті не купляв ароматичної свічки!
Володя витяг з кишені сталеву кульку з підшипника.
Я був певен – підшипники лежали геть поза його інтересами, й за останні двадцять років свого життя жодного підшипника від у руках не тримав.
Але Вовчик зітхнув й поклав кульку поруч з листочком. Листочок завмер, натомість кулька негайно почала рухатись.
Під прямим кутом до напрямку попереднього учасника руху.
Ага. Це, значить, був тест на похилість поверхні. Результат – негативний. Листок рухається не під гору.
– Привіт, хлопці, а що ви тут робите?
Юрко працював у сусідньому відділі. Ким саме – ми точно не знали, але ранками віталися, а ввечері іноді пиво пили.
– Привіт, Юрчику. А в тебе часом нема з собою лінійки?
Юрко абсолютно не здивувився, й витяг з нагрудної кишені малий штангенциркуль.
Що я там казав про кишені?
А от магнітометра ні в кого з собою не виявилось, тож бігти мені, як наймолодшому. Я помстився, притягнувши не лише прилад, але й двох добровільних помічників. У них теж після обіду “не лізло”.
З магнітним полем усе виявилось гаразд, локальної дивіргенції не було, й довелося втрьох бігти по електрометр. Повернулись вп’ятьох, разом з завлабом.
Поклали поруч контрольний листочок – майже такий самий, кілька штук забракували, поки знайшли.
Лізло!
Вітер екранували загородкою з органічного скла – повзло; поміняли загородно на жерстяну – водночас й непрозора, й екранує магнітне поле – повло; дірку зверху прикрила уламком заліза з даху… замислились, а як же тепер дивитись?.. зняли кришку, зробили штангеном позначку на асфальті, прикрили, спалили по сигареті кожен, відкрили…
Повзло.
– Гм… – сказав завлаб й почухав потилицю. – Гравітометр прилад стаціонарний, сюди не притягнеш.
– Гм… – сказали всі одночасно й також потяглися руками за голови. В принципі, якщо покликати ще двох-трьох добровольців… а кабель? Тягнути з отого вікна? Чиє то вікно, директорське?
– Та й від асфальту відривати не можна, – бовкнув хтось занадто розумний. – А раптом вся справа в асфальті?
А чого, ж може й в асфальті. Так… у кого найближча болгарка?
А може, справа навіть не у асфальті, а у землі під ним?
Я ляпнув й зрозумів, що зараз отримаю стусана. Від кого-небудь, хто найближче опиниться. Бо одна справа вирізати й перенести метр на метр, й зовсім інша – метр на метр на метр, й бажано неушкодженим.
Як колись нас загнали в колгосп й наглядач загадав викопати яму під буряки – три на три на три.
– А може, ми краще три ями вириємо? – знайшовся розумник. – Три ями метр на метр на метр? Га?
– Ну давайте, – милостиво погодився аграрій й потім, кажуть, довго чухав потилицю – десь обдурили кляті ледарі інститутські, але де? Біс його зна!
До речі, а що там, під асфальтом?
Притягнули металошукач. Виявилось – нічого. Хтось згадав, що у третьому корпусі є хлопчина, що вихвалявся, ніби вміє з лозою ходити. Покликали.
Прийшов, звісно, увесь третій корпус. Хлопчина знайшов загублену кимось у траві запальничку, але під асфальтом не набачив нічого.
– А газету! – нарешті допетрав хтось. – Підстелити шматок газети! Якщо по ній полізе – значить справа не у асфальті. А якщо ні… ну, можна спробувати з газети струсити!
Полізло.
Вже непогано.
– А якщо газету підняти?
Не полізло. Газета прогиналася. Негайно знайшлося ще два добровольці з шматком тоненького оргскла – бо не руйнувати ж противітровий екран? А раптом війне й понесе наше відкриття бозна куди?
Перед склом листочок чомусь зупинився, й ми аж подихи зачаїли… але ні. Набрався сил і наповз.
Підняли.
Вище. Вище. Вище.
Завлаб негайно пхнув свою пику зпіднизу – як кіт під машину… й вилаявся. Махнув рукою й, не обертаючись, рушив до прохідної.
Листок перекинули. Під ним причаїлась невеличка волохата гусениця. Водночас тобі двигун, рушій та систему управління. Нам би таку.
– Тьху, – першим сказав хлопчина, що тримав скло, недбало струсив все на землю й теж рушив геть. За ним потяглися й всі інші.
Гусениця полетіла в один бік, листочок – в інший.
Слава богу, питання про те, хто здійняв паніку першим, не виникло. Бо декому з нас було б соромно.
Вовчик сидів на улюбленій нашій лавочці й мав такий вигляд, наче сидів тут давно й просто так, а купу здорових ідіотів з жерстю, оргсклом, приладами та інструментами не помітив.
Я теж сплюнув й рушив до робочого місця.
– Гей, – долинуло ззаду.
Вовчик вже стояв поруч з місцем події й знову вдивлявся в землю. Про всяк випадок я теж підійшов.
На асфальті лежав той саиий листочок. Так само скручений.
И так само.
Повільно.
По прямій.
Не відхиляючись від свого напрямку ані на міліметр.
Рухався!
– Тьху, – сказав я.
І ще багато чого сказав. І оце сиджу зараз й думаю – самому писати заяву на звільнення, чи дочекатися, поки новоспечений директор інституту, лауреат нобелівської премії в галузі фізики за відкриття квантових флуктуацій броунівського руху, які рухали той клятий листочок, колишній Вовка, а тепер Володимир Семенович мене вижене?
03.07.05
(1 votes, average: 5.00 out of 5)