У НАШОМУ САДКУ – ВАЛЕНТИН БИЧКО – Українська література – Література для дітей
На великому пустирі, що за парканом дитсадка, раптом стало людно і гомінливо. Звідкись приїхали юнаки і дівчата: покопали ямки, а потім почали садити в них молоді деревця. А навколо походжав високий сухорлявий чоловік, щось наказував, обмацував гілочки і гладив стовбурці дерев, наче то були не рослини, а живі діти.
Скоро юнаки і дівчата поїхали і більш не вертались, а високий чоловік приходив щодня до дерев. Біля кожного деревця він порався цілими годинами. Через деякий час вихованці дитсадка уже були знайомі з цим чоловіком. Це був садівник, і звали його Іван Васильович.
Іван Васильович виявився неговіркою і похмурою людиною. На всі запитання дітей він відповідав: – “А ви як думаєте?”
Правда, він сказав, що тут посаджено яблуні і що скоро на них виростуть великі червонобокі яблука. Проте час минав, а яблук щось не видно було. Не подобалось дітям також і те, що садівник часто гострим ножем обрізав гілки на деревах.
– Їм же боляче! – вигукувала гостроноса Маринка.
– Зараз кров потече, нащо ви ріжете? – втручався задерикуватий Васько, хоч і добре знав, що у дерев не буває крові.
Але Іван Васильович не слухався дітлахів і робив своє діло.
Так минули весна, літо і осінь. Пройшла і зима. По весні до де рев знову завітав Іван Васильович, знову обкопував стовбурці, знову обрізав гілки, посипав їх якимсь порошком і обприскував якоюсь рідиною. А яблук усе не було. Ні влітку, ні восени.
Надійшла ще одна весна. Частина вихованців дитсадка уже ходила до школи. А ті, що були тепер у старшій групі, говорили молодшим:
– Іван Васильович знову ріже деревця. Це, певне, тому на них так довго і яблук нема.
І справді. Прийшло знову літо і знову осінь, а яблук усе не було.
Тепер уже діти насмішкувато запитували Івана Васильовича:
– Ну, де ж ваші яблука?
– Почекайте, скоро будуть! – відповідав садівник. Та ніхто вже не вірив цим обіцянкам.
Наступної весни Іван Васильович до саду не повернувся. Говорили, що він пішов на пенсію і поїхав до своєї родини в Крим.
Замість Івана Васильовича садівником став Микола Семенович, ще зовсім не старий, веселий і завзятий чоловік.
У дитсадку із тих, хто пам’ятав першу весну, коли садили ці дерева, лишилось уже небагато. Маринка і Васько уже добре підросли і теж збирались наступної осені до школи. Але про нездійснені обіцянки Івана Васильовича, про його “операції” знали усі вихованці, звичайно, від старших.
З приходом Миколи Семеновича дерева рясно зацвіли, а трохи пізніше на гілочках уже можна було вздріти невеличкі зелені кульки. Ті кульки все більшали і на кінець літа стали справді красивими червонобокими яблуками.
Коли Микола Семенович частував дітей тими яблуками, Маринка не втерпіла і сказала:
– От бачите, Іван Васильович тільки обіцяв кожне літо, а Микола Семенович як прийшов – одразу і яблука з’явилися.
А Васько додав:
– Іван Васильович тільки псував дерева, все різав їх та обливав. Як добре, що його тут більш немає. Спасибі Миколі Семеновичу!
Але Миколу Семенович заперечив ці слова:
– Нічого у світі не відбувається швидко. Для того щоб вродилися яблука, треба довго доглядати і викохувати дерева. Ви даремно мене хвалите. Я тільки зірвав готові плоди з гілок. А виростив їх Іван Васильович. Йому ви й повинні дякувати. Обрізав він гілки для того, щоб швидше росли інші, на яких і зав’язались оці ось яблука.
І дітям стало шкода Івана Васильовича. Вони зрозуміли, що сердились на нього і ображали його даремно.
Того ж дня вони довідались про адресу старого садівника і надіслали йому доброго зворушливого листа, а сад почали називати “нашим”.