Рим – Ніна Цебрик
Просто біжи. Не обертайся. Біжи! БІЖИ! БІЖИ!!!!!!!!!!!!!
Аня упала, але вони надто близько, це кінець для неї, та ми ще живі. Які ми, тут можуть бути? Я ще живий і мушу вижити. О, Боже! НЕЗУПИНЯТИСЬ…Я, я просто хочу жити, як я хочу жити. Я готовий на усе, лише, щоб вижити. Допоможи мені.
Дорога ішла з під ніг, які стікали кровю, біль, який тут може бути біль, лише страх, шалене дихання, запах крові та поту і чужої смерті. А якщо хочеш жити, втрачаєш розум від страху, якаб сила в тобі не була. Усюди смерть, одна смерть. Його обличчя було чорне від пилюки, та крові, що виступалка з потом від надлюдських зусиль, він небачив інших, що бігли з ним, і незнав чи біжать вони, і не думав про це, йому було всеодно. Його, біле, довге волосся запуталось, і стало чорнішим від бруду. Він уже не біг, хоча йому здавалось, що у нього неймовірна швидкість, та він повільно перебирав ногами, неможливо було вгадати його вік. Він просто хотів жити. Любити цей світ і те чого він ніколи не цінував, власне життя. Чи був це кінець його історії він не знав. Страх очистив йому память, думки і те що він був людиною. Він вбив би кожного, хто б підійшов до нього, усе було уже не важливо.
Інколи хочеш сказати…
Ніколи нехочеш спати.
Ніколи не будеш жити.
А значить і помирати.
Він впав, його накрила ця чорна хмара-пелена. Сад був сірий та похмурий і літо було як осінь. Дощ…
Смерть… Смерть, невже у ній є щось незвичайне, буденне, хоча іноді важко змиритись, когось ніколи більше не бачити, любити.
Тут смерть не є актуальна, тут потрібно боротись, боротись за……………за що зазвичай боряться, важко сказати, за життя? Усі ж жити хочуть. За територію? А яка територія без життя? Ні, ці не такі, тут іде інша боротьба…….боротьба за МИР, протилежне їм РИМ. І тут МИР та РИМ протистоять один одному.
А у усе це втягнуто молоду людину ( звісно неодну), але одного героя показати легше. Одного трупа, на полі бою за щось.
Так, він упав, та це ще не кінець його історії, не настільки БОГ милосердний як ви думали. І ВІНхоче, щоб він жив.
– Тиша, так рідко тут буває тиша – сказав капітан загону Римців, після того, як вони розгромили групку з Миру, тут справді стало тихо.
– Ми не будемо збирати частини тіл?
– Ні, небудемо, ми близько біля Миру, це їх робота.
Це була битва ангелів, остання битва, не лише для маленької, нічого незначучої уже багато років планети Земля, а остання для всесвіту. ВСЕСВІТУ такого безкінечного і неймовірно великого, яким він є.
І уже тут немало великого значення за кого ти…потрібно було просто вижити, бо невижив ніхто з живих істот. Залишились лише вищі сили : дерева, рослини, та вони – ангели. Ангели добра і арбод. Чому вони, частини одної і тої ж великої сили опинились по різні сторони, звідки ця ворожнеча, і що її причина, сумніваюсь що хтось памятає, може потрібно Біблію почитати, якщо у ній є відповіть звісно?
Хто переміг?…………….тиша
– Хто переміг, я вас запитую!!! – прокричав командир Риму.
– Мабуть ми, але це ще невідомо. Свята земля так і не пустила нас.
– Ви, що боїтесь ступити у сад? – нерви у нього здавали.
– Так! Це останній сад на Землі і взагалі останній, ні одна нога не змогла його осквернити за усю історію, там знайшли притулок їх поранені і ті хто вижив. Нам недано туди ступити.
– І через цю дрібницю ви будете чекати коли вони поновлять сили? Я правельно вас зрозумів.
– Ні………але ми незнаємо, що нам робити.
– Піти туди і усіх їх ДОБИТИ!!! УБИТИ!!! СТЕРТИ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ!!! Цей світ буде наш, і наш повністю.
– А їх світ?
– А, оце уже свята земля на яку нам поки що ступити недано, та їх садів на нашій НЕБУДЕ!!!
– І кого ви пошлете туди?
– Я пошлю Вірбелстурм.
– Але вона людина!
Вірбелстурм була останньою людиною на Землі. Її, коли римці винищували людей, на опіку взяв капітан РИМу. І з того дня вона стала фактично йому дочкою, яка ніколи не знала про справжню долю своїх батьків, яких він убив.
– Саме, миряни думають, що люди повимирали, а її пошлемо так наче вона одна із них, вижила з загону, а крил ще незаслужила. Приймуть радо, їх дуже мало залишилось. І тільки вона туди потрапить і обійде сади, ми зможемо ввійти туди.
– Я нерозумію, чому вона?
– Лише зла людина може осквернити сад, і може безкарно вступити туди, а я її з самого малку ростив, як дочку серед нас, вона воювала за нас, по моєму цього достатньо.
Армія риму повернулась у свій пустельний табір, усі їхні землі суцільні пустелі, гарячі з потрісканою землею.
– Покличте Астата. – сказав командир повалившись у крісло, похід виснажив і його.
У кімнату увійшов юнак, високий, похмурий як сама смерть, з чорним довгим волоссям. Це був Астат, жах ворогів і своїх. Хоча у нього небуло своїх, він був самотній і неймовірно жорстокий та холоднокровний. Він ніколи нікого не любив і не був любимим, хоча був красивим, але його байдужість до усіх, холод і та темрява, лякали і римок. Коли він увійшов у кімнаті стало похмуро, його бліде тонке обличчя сильно виділяло чорні очі-безодню. Усі присутні опустили очі, його погляд тривожив, проходив наскрізь, лякав і убивав своєю нещадністю. Він був найкращий, найкращий у війні.
– Я закінчив очистку Лореона, там живих немає.
– молодець, але я маю для тебе дуже важливе завдання, що вирішить хід війни. Супроводи у безпеці мою дочку до садів, подальші події вирішимо по ходу справи. Я надіюсь у тебе немає невідкладних справ?
– А, що йому втрачати? Крім незайманості – розсміялась Скада, одна із тих хто безуспішно намагався привернути увагу Астата.
Він промовчав, виніс з кімнати свою похмуру темряву, попрямував у свої покої.
Його знайшли, намагався кричати, і бігти далі, та уже не міг. Що це? Світло… СЛАВА БОГУ свої. Хлопця помітив і підібрав на кордоні між садом та пустелею Латан, командир мирян.
– Ти вдома хлопче, нехвилюйся, усе буде гаразд.
Він був тут найкращим воїном, як Астат у римців, але з почуттями, з світлом у душі, наповнений ніжністю любовю і невинністю.
Берклій був єдиним кого поважав Астат серед мирян, він був єдиний рівня йому. І Астат дуже гордився своїм ворогом, його перемогами і радів кожному бою з ним. Вони хотіли убити один одного, але сили були рівні, і виходили з бою у ранах та живі, бо ніодин нехотів помирати сам. Так було і цього разу, хоча……. хоча сьогодні Астат майже переміг Берклія. І це була трагедія для мирян, вони програвали, і останнє, що у них залишилось – це свята земля – сади.
– Ти, як? – запитав Латан, коли хлопця положили під високим розлогим деревом, деревом життя.
– Думаю, жити буду. – сумно посміхнувся Берклій. Він озирнувся навкруги, раніше навіть ангели сюди не заходили. Це був рай на землі.
Великий сад, наповнений красивими зеленими та салатовими деревами, соковиті кольори, і красиві квіти та рослини. Після 20 років війни у пустелях римців, це було якось неймовірно бачити йому.
– Твоє волосся обгоріло, тепер до плечей, ми підрівняємо його, а і ще твої крила………ти залітаєш, ще не скоро.
– Я майже не поранив його…
– Що?
– Я Здув! ПРОГРАВ!!!! Цей раз, я неможу більше битись з ним, я просто неможу.
Його білосніжне волосся та крила, справді трошки вкоротили та підрізали.
Латан сильно хвилювався за юнака, він вирішив дати йому відпочинок та спокій.
Але ніхто з мирян і нездогадувався, яке лихо у образі дикої, красивої, злої та звабливої Вірбелстурм насувається на їх сади, а особливо на Берклія.
Осна, молодша сестра Берклія, дуже хвилювалась за брата, усе своє життя вона жила у садах, і ніразу небачила війни та римців, але розуміла, що це жахливо.
Осна була добрим фехтувальником, любила легкі сорочки-плаття, біло – прозорі, та співати своїм чудовим голосом. А ще любила слухати розповіді про Астата, і одна не розуміла, що цього краще у брата не запитувати сьогодні.
– Як, як ви бились, який він? – питала вона, знову і знову у Берклія.
– Він, це ангел пустоти, і мені не до вподоби твої запитання.
– Ну будьласка, і я відстану!
– Розумієш, коли він дивиться на тебе, це викликає злість, яка знищує. Неможливо визначити куди він ударить, він дивиться у простір, у пустоту. Його очі – це безодня, я безсилий проти них, я програв цей бій. Майже фатально програв…
Осні стало жалко брата, вона зрозуміла, яку дурницю зробила. Але їй так було важко стримати, якесь неприроднє захоплення Астатом. І страх, страх бо вона знала, що коли він її зустріне, то вона невстигне побачити його очі, а зразу помре.
Це було пророкування перед її народженням, померти від темної сили, а самим темним був він.
Вірбелстурм ліниво потягнулась у ліжку, вона ще хотіла спати, ангели не сплять і тому будять рано, але вона не ангел.
– Що трапилось тату?
– Називай мене командиром перед воїнами!
– Слухаюсь! – сказала вона засміявшись. – Ну, і що таке, що будять так рано.
– Для тебе нарешті є завдання, але це дуже важливе завдання…
Біля воріт, зроблених із срібної павутини, зупинилась особа, що зразу зацікавила своєю появою усіх жителів саду.
Це була невисока, дівчина у мирянській брудній та порваній одежі в плямах від крові, вона була поранена.
– Чиїх будете? – запитав охоронець саду, впустивши дівчину у ворота.
– Я з учнів, нас побили усіх, здається я уже сама. – промовила з слізьми дівчинка.
– Ти не сама дитино.
Вона повернулась і побачила командира мирян, про якого стільки говорив батько, Латана, втомленого довгою вічністю командира.
– Я так рада, що дойшла…
– А де твої крила?
– Я учень, мені невстигли видати. – дівчина схвилювалась.
Це помітив Латан, але вона стоїть спокійно на святій землі, пора на відпочинок, а то уже усіх підозрюю, подумав він.
– Я бачу ти ледь на ногах тримаєшся. Сікла, Дайра, де ж ви?
– Ми тут. – промовили юні безкрилі ангелята
– Проведіть нашу гостю на лікування та відпочинок.
– А, як тебе звати? – запитали дві малі та нарвані сестрички, справжні янголята по 8 років.
Дівчина засміялась.
– О, моє ім’я вам не вимовити.
– Чого? Ну скажи, от наші ж ти знаєш. – благально промовила Дайра.
– Ну готуйтесь, моє ім’я Вірбелстурм.
– Ого!
Цього, тобто її імені, а ще приємної зовнішності їй вистачило, щоб усім сподобатись.
Але була ще одна ціль, крім пропуску своєї армії на ці землі, це Білосніжний Берклій, адже вороги незнали, що він знесилений, і морально убитий, а тому планували його захопити у полон, щоб обрізати крила, забрати силу світла, яка була йому дарована вищою силою, садами.
Він єдиний міг повернути сади, убити його неможна, бо кров його відновить їх буйний ріст, але про це знали лише троє римців, які небажали садів на цьому світі.
Увечері Вірбелстурм вийшла прогулятись по садку, там біля розлогого дерева спокою ховався Астат, він чекав лише вигідної миті, щоб покликати свою армію. Він уже міг ходити цією частиною саду, а це означало, що усе ішло по плану.
– Вірбелстурм, ти знайшла його?
– Заспокойся Астате, а то я повірю у те, що говорять у нас у таборі…..що ти просто закоханий у хлопчину. – вона необережно голосно засміялась, за що і получила від Астата по губах.
– Ау! Боляче, тупий беземоційний кретин!
– Так ти знайшла його?!
– Ні, тиб портрет його намалював, чи що? Я запитувала у симпатичних малиих про нього, сказали, що зараз він трохи не всобі………………мабуть мріє про тебе. – вона посміхнулась і побігла. – Тільки не бий мене!
– І це моя сестра.
У Астата не було емоцій і він спокійно сприймав вихватки своєї сестри, хоча і названої, але єдиної рідної для нього особи у всесвіті.
– Пане Латан! Хух, ледь вас догнала.
– А, що таке?
– Та не усі ж з крилами! – обурилась Вірбелстурм
– Я про те, що тобі потрібно?
– Я чула, що тут живе самий великий воїн у мирян. Мій батько багато розказував про нього, чи могла б я з ним познайомитись?
– Ти про Берклія?
– Так! Здається про нього.
– Зараз не найкращий час, ти можеш розчаруватись у ньому.
– Ну будьласка!
– Гаразд він живе на дереві світла.
– Ого, це те дерево, від якого тут усі ростуть?
– Так говорять, що він і народився з цього дерева.
Вірбелстурм погнала усім величним садом до нього.
Участь Астата була менш приємна – ховатись, хоч і на мовчазному дереві тиші, на якому було легко знаходитись не помітним. Бо воно не говорило, а значить його не здасть. Взагалі то у саду усі інші дерева розмовляли, рятувало, що вони крепко сплять у ночі. Але була проблема, уже другий день підрят, до дерева підходив якийсь юнак і:
– Ти мовчиш…….а мені стільки потрібно тобі ще сказати………..я кохаю дівчину, а вона не відповідає взаємністю………..я уже говорив це, знаю. Але вона сама прекрасна… – і так бла бла бла, поки юнак не виговориться.
Погодьтесь, таке слухати щодня, не в кайф. Не в кайф було і Астату.
До невідомого юнака підійшла дівчина, дуже красива, і світла, своїм обличчям вона нагадувала когось Астату. Але кого, він не міг згадати, поки……………..поки не побачив її очі… Невже це можливо………….її очі просто заставили уперше Астата відвести погляд…………….. але ж його помітили, вона дивилась і далі на нього у крони дерев, на бліде обличчя, яке навівало смуток і прохолоду. Вона не відвела погляд, не закричала, не подала ніякого здивування. А глянула на юнака, що стояв біля дерева і сказала
– Ліміона кличе тебе до себе, вона сказала, що подумає над твоєю пропозицією.
Юнак засяяв від щастя і побіг що було сили у невідомому напрямку.
– Аж не віриться, правда? – звернулась вона, але уже до Астата
– Що саме? – запитав він залишаючись на дереві, йому і в голову не прийшло кликати допомогу, він прото вирішив порозмовляти з нею. Сам не розумів, що з ним.
– Я про те, що можна так закохатись, на цілу вічність присягти у вірності, навіть коли немає надії на взаємність.
– Для мене це взагалі невідома і надзвичайна річ. – промовив Астат спустившись нижче, але залишаючись у безпеці. – Я не вірю у кохання.
– А жаль, це робить пустим та нещасним.
– Ні, це робить сильним, байдужим. Справжнім воїном.
– Справжнім нещасним ідіотом можливо і так, але не воїном. Неможливо воювати за щось, нелюблячи нічого. Бо у війнах ми захищаємо тих кого любимо.
У Астата ледь не вирвалось сказати – а ми ненависть захищаємо. Та він промовчав.
– А, ти хто і що робиш на дереві.
Астату стало спокійніше, дівчинка точно ніколи не бачила римців та війни. Мабуть вічний житель саду, якась німфа квітів, чи ще якрїсь фігні.
– Я тут просто стежу. У мене приказ від командира, і по правилах мене неповинні були бачити.
– Нехвилюйся я нікому не розповім. – вона посміхнулась, і Астату захотілось весь час бачити цю усмішку, щоб вона ніколи не зникала. Хоча він знав, що дуже скоро цей сад і це дерево, яке йому уже почало подобатись піде у небуття разом із нею. Цією юною невинною німфою саду.
– А ти, що тут робиш? – запитав у неї Астат, здивувавшись від свого бажання поговорити днем у таборі ворога, з ворогом. Коли його засікти легше усього.
– Я німфа, доглядаю дерева, а це дерево під моїм доглядом.
– А де ж и була німфо усі ці дні.
– Я? Нагло нічого не скажеш. Я була у брата, його ранили римці. Доглядала, утішала його.
– Твій брат уже виздоровів?
– Ні. Але він не хоче мене бачити.
– Чому? Невже можливо не хотіти бачити тебе? – коли Астат це сказав, то сам своїх слів злякався. Невже це він? І його погляд тут не діє, мабуть ці дерева справді шкідливі для римців.
– Я, зробила тобто сказала одну дурницю, і він образився, він впевнений, що у програші винен.
– Твій брат просто ще програшів не бачив. – усміхнувся Астат. – У війні не може бути одного винного чи не винного, бо війна стусується усіх і кожного особисто, особливо ця.
– Знаєш ми щось дуже нудні та глобальні теми зачіпаємо. Ти краще скажи, як тебе звати?
Для Астата її запитання здалось страшним та загрозливим, він незнав, що йому сказати, адже його імя знали усі.
– Давай ти перша скажеш своє.
– Осна.
– Що?
– Я ОСНА!!!
– Я раніше уже чув десь це ім’я.
– Мабуть від мого брата, завжди тільки про мене і говорить. Ти мабуть знаєш його, його усі знають.
– Ти ім’я скажи, а я скажу чи знаю.
– Берклій.
Астат тепер точно незнав, що говорити, і ще його лякало сусідство малої. Хоч і гарної сестри його найбільшого ворога. Ну чому це саме вона? Він уже подумав врятувати їй життя, але сім’ю Берклія сказали знищити повністю.
– Чого мовчиш? Ти так і не сказав свого імені.
– Вибач. Але давай потім. Моє ім’я попросили тримати у секреті.
– Ти обманув мене!
– Не зовсім. – він посміхнувся, але не дуже вдало і вийшов просто оскал.
– Тоді я назву тебе Шорозом.
– А що це?
– Це назва цього дерева, означає похмурий.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)