БЛАКИТНІ ПЕЧЕРИ – Ніна Бічуя (Нар. 1937) – ПРОЗОРА ТВОРЧІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

(З точки зору Славка Беркути)

Розвалився Юлько Ващук на вчительському стільці, далеко простяг ноги і пояснює:

– Розумієте, хлопці, треба мати просторове уявлення і абстрактне мислення. Без цього неможливо творити. Мислення можна розвинути. Щоденний тренінг – і навчитеся всього на світі.

“Тре-ен-інг”! Чи ти вже не годен говорити, як нормальні люди? Ну, тренування, вправа, то ж ні – тренінг!

– Слухай, Беркута,- закостричився Юлько.- Чого ти завжди до мене чіпляєшся? Кожен говорить так, як йому на це дозволяє словниковий запас.

Із Юльком сперечатися – все одно, що кам’яну брилу на дуель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації.

Витягаю з портфеля підручник і читаю, затуливши долонями вуха.

Тепер Юлькова мова звучить приблизно так:

– У… ге-уууу-взвшшшшшш…

Тренінг! Ну й Ващук!

Я навіть не почув, як продзеленчав дзвоник, лиш побачив, що сідають усі за парти, і з того зрозумів – зараз почнеться урок.

У клас зайшов Антон Дмитрович. Прискіпливо подивився, чи охайно висить карта, навіщось оглянув указку і почав урок.

Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано.

Візьме й запитає, наприклад:

– Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор? Вона протікає на території…

Я знав: надовго запам’ятається те, що ріка Конго двічі перетинає екватор, і те, які народи живуть на берегах величезної ріки. І хто перший досліджував африканський континент, і хто писав книги про Африку. Я запам’ятовую все, що говорить на уроках географії учитель, і аж ніби всередині щемить від того, що не може людина за своє життя обійти цілий світ. Адже я не побачу, як ріка Конго двічі перетинає екватор, і навряд чи потраплю на Північний полюс або ж на Памір. А мені так хочеться бути водночас усюди. <…> Антон Дмитрович викликав до карти Ващука. Юлько не затинається зовсім, коли відповідає урок, мовби йому це заввиграшки.

Говорити він уміє гарно, це правда, та й взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне,- і не береться за те. Знов я про Юлька так думаю, що він сказав би: “Чого чіпляєшся до мене, Беркута?” А я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа.

Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: “Ну що ти вмієш?” – то я аж починаю знічуватись або ж сперечатися, хоч би й потреби не було. А часом, коли справді треба сперечатися і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося.

Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. Я розповів Юлькові, що їздив з батьком до Страдчого – невеликого села під горою, залісненою й стрімкою, на самому вершечку якої стара – престара дерев’яна церква. А низом – печера.

– Пусти зайця в печеру – він аж під Києвом з другого боку вискочить,- жартували страдчівські хлопчаки.

А ще казали, немов у тій печері в давнину татари спалили мешканців села, котрі заховалися від татарської неволі. Тому ніби й село Страдчим зветься. Ото ми з татом і ходили до тієї печери.

“У нашого малого нове захоплення,- сміється мама,- гляди, трохи повдає із себе спелеолога та й покине, як не одно кидав”.

Та я не ображаюсь, я взагалі ніколи не ображаюсь на маму, на неї просто неможливо образитись. Мама майже одного зі мною зросту, зовсім як школярка зі своїм маленьким жовтим портфелем. <…>

[Славко пригадує, як дізнався, що восьмикласники збираються до Блакитних печер. Він попросився й собі з ними, а ще домовився, щоб дозволили їхати його друзям – Юлькові та Лілі. Юлько обіцяв принести фотоапарат, ліхтарики. Але у призначений час не прийшов.]

Може, чекав, що я запитаю, чому він не прийшов? Але я не запитав.

Я думав: хто із нас змінився? Чи то я раніше не помічав, який Юлько, чи то він був інший? А може, я справді чіпляюсь до нього не знати чого? Або ж просто після того випадку з татовим літаком, після нашої розмови про максимальне навантаження мені забаглося, аби Юлько, мій друг, був ось таким, а не іншим, не таким, як він є насправді? Нічого не розумію. Чи справедливо це?

І я сам – який? Чим виміряю оте моє максимальне навантаження, про яке з татом говорили? Майже рік тому говорили.

МАКСИМАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ

– Мамо, а у нас на трен… – з порога почав Славко і немов спіткнувся.- Мамо, чому ти така? Мамо?!

Руки мамині опущені вділ, вона ніби забула про те, що має руки.

На раменах лежить велика пухнаста хустка – мамі стало холодно?

Таж у кімнаті страшенно душно, пахне валеріанкою і ще чимось незвичним.

– Мамо! Ти що, мамо?

– Синку,- сказала мама.- Тільки ти не хвилюйся. Все буде добре, але… Ти не хвилюйся. Вони не прилетіли. Нічого не відомо. Все повинно бути добре, синку.

Мовби велика холодна хвиля впала на Славка. Збила з ніг і потягла по гострому камінню, в провали, звідки немає вороття.

Хлопець прикусив губу, аж відчув на ній солонуватий присмак крові, і над силу вимовив дорослим, чужим голосом:

– Звичайно, все буде гаразд, мамо. Іди ляж, я сам приготую собі вечерю. Я сьогодні тренував новачків. Цікаво, які з них вийдуть спортсмени.

– Так, цікаво,- погодилася байдуже мама і додала: – Чай на столі. І сухарики.

І тато залюбки хрупав смачні, солодкі сухарики. <…>

Славко сидів за кухонним столом, укритим білим обрусом, тупо дивився на склянку, де плавав круглий, як рятівний круг, шматочок цитрини, і повторював: “Тільки спокійно, тільки спокійно! Все буде добре, мусить бути добре. Тато великий, сильний, мужній, найсильніший у світі – з ним нічого не може трапитися… Правда ж, тату, з тобою нічого не трапилося?”

Тато завжди літав. Тато випробовував літаки. Від нього пахло хмарами. Пахло небом і простором. У тата на лівій руці витавруваний синій номер. Він не стирався і не зникав, хоч його поставили дуже давно; тато, тоді ледь старший від Славка, був у німецькому концтаборі, фашисти випалили йому це тавро. Але тато вижив, тато повернувся на свою землю, тато є, він буде, він зайде у кімнату і скаже:

– Як справи, голубе?

Тато любить мамині коси. Літаки. Синові несподівані запитання.

Прозорі яблука – папіровки. Білі-білі сорочки і різьблену з каменю підставку для олівців на маминому столі. І голубі на світанні стовбури беріз. І їхню галасливу, аж надто гуркотливу й неспокійну вулицю. Запах пекарні, що в будинку навпроти. “Він є, він буде, прийде і запитає: як справи, голубе? Він прийде і запитає, він прийде”,- як заклинання, повторював Славко.

Надоднем у кімнаті все зробилося сіре, приглушено задзеленчав раптом і непотрібно будильник. Мама лежала, заплющивши очі, син обережно прикрив її хусткою. Хустка сповзла з маминих плечей. Мама удавала, ніби спить, а може, й справді заснула. “Добре, що вже задніло, ніч була страшенно довга”,- подумав. За вікном ще біліло, мовби заплаканий, виднівся ріжкатий місяць. Гуркотіли глухо,- спросоння, мабуть,- трамваї. Відгукувався на нечасті кроки тротуар. Годинник переступав поволі крихітними ніжками – стрілками з секунди на секунду. Ніч була страшенно довга, і тато не приходив.

А потім дзеленчав дзвоник, шелестіли сторінки підручників, галасували в коридорах першокласники. У школі все йшло своїм звичаєм. <…>

Славко чув і розрізняв окремі слова, та вони не трималися купи і його свідомості. Він усміхався і кивав, коли до нього зверталися, щось навіть відповідав, не впізнаючи власного голосу. Бачив, як перед ним ходять, рухаються; хтось там сміявся, хтось кричав, однак ніщо не обходило його. <…>

– Беркута! Славко Беркута! – черговий по школі з червоною пов’язкою на рукаві з порога гукав Славка.- Де Беркута, хлопці?

Його до телефону!

Спочатку хлопець не зрозумів. Беркута? Це він. До телефону!

І раптом, розштовхуючи всіх, майже ліктями продираючись крізь гурт, Славко кинувся до вчительської, де на стіні висів чудернацький старомодний телефонний апарат, який прозвали “ундервудом”.

Крізь тріск і шипіння почувся мамин голос:

– Знайшлися, синку! Вимушена посадка. Рація зіпсувалася, не було зв’язку. Тільки ти не хвилюйся… Ти не хвилюйся, я тобі ска…

– Тато?! Мамо!

– Ні, не тато… Другий пілот…

Нижня губа Славкова дрібно сіпалася, рука ніяк не могла почепити на гачок телефонну трубку, мовби не належала більше хлопцеві, а рухалася з власної волі.

Радість: “Не тато, не з татом”,- ця радість входила в нього, ніби він ковтав свіже, морозяне повітря після важкої задухи. Голова йшла обертом, слідом за радістю наскочив сором – як він може радіти! Як може сам собі казати: “Не тато, не тато!” Як він може так підло радіти!

Вийшов з учительської. Було тихо. Вже йшов урок. З усіх класів пробивалися крізь двері голоси – різні голоси, звичні інтонації.

Мабуть, він дуже підлий, коли може так радіти. Але ж він радий не з того, що хтось загинув, тільки з того, що тато є, тільки тому, тільки через те – тато є!

Другий пілот. Другий пілот. Тихий, маленький Євген Павлович, Євген Павлович з волоссям, підстриженим їжакувато, як у хлопчака. <…>

Удома, незважаючи на безсонну ніч, не ліг відпочивати. Хотів дочекатися матері з чергування в друкарні, хотів розпитати про все докладно, бо хоч вона і дзвонила вдруге, але нічого більше не сказала, окрім того, що Славко вже знав. <…>

Славко того вечора не знаходив собі ані місця, ані якої роботи. <…> Хтось подзвонив. Може, мама? Тільки щось не мамин дзвінок, мама дзвонить весело, ніби їй подобається натискати на кнопку, а тут просто-таки несміливо доторкнулися до неї.

– Свої, свої,- запевнив голос із-за дверей.

Хлопець не впізнав голосу, але все одно відімкнув двері.

– Що, твоїх нема?

– Ні,- відповів Славко, зрадівши гостеві. Це був механік з аеропорту, Комарин. Славко забув, як його звали, пам’ятав тільки прізвище. Бачив цього механіка не більше трьох разів, та тепер зрадів з його появи, бо сподівався довідатися щось і поговорити про тата. Ось цього, здається, і треба було найбільше – поговорити про батька.

– Сідайте, сідайте,- метушився хлопець, підсуваючи гостеві стільця, подаючи попільничку – в руках Комарин тримав сигарету.

– Ех, ти-и! – сказав раптом сльозливо Комарин і погладив Славка по голові.

Хлопець трохи відсторонився – він лише тепер помітив, що Комарин добре-таки напідпитку, від нього тхнуло неприємною, їдкою сумішшю горілки, цибулі й машинного масла.

– Ех, ти-и… Що ти знаєш… Хіба тобі скажеш, хлопче? А мені говорити треба, мені душу, душу мені вивільнити треба, ти розумієш, що воно за птиця – ота душа?

– Може, чаю вип’єте? З цитриною? – запропонував Славко.

Тепер він уже знав, що не почне з Комариним розмову про батька.

– Ех, ти! Та мені зараз – що чай? Мені б душу, ясно тобі? Душа в мене горить, хіба чаєм допоможеш? Мені три ночі підряд одне й те ж ввижається – я на землі лежу, ніби приклеєний, а на мене літак падає, падає, реве і падає, і нікуди я від нього подітися не можу! Ні, брате, авіація – це тобі не футбол! Ти думаєш, я не казав своїй? Я їй казав: кину все до біса, навіщо воно мені здалося, давай поїдемо кудись, ну, хоч до діда у Демидівку, там літака раз на рік у небі побачиш. Тихо, ні галасу тобі, ні гуркоту, вози ремонтуватиму, а що – і вози ж потрібні…

Уважно слідкував хлопець за ходом думки гостя, вслухався у заплутані фрази, але нічого не міг збагнути.

– Ти знаєш, де він сідав? У нього свій столик був біля вікна.

Вони після польоту приходять ковтнути чогось,- воно, знаєш, після польоту спрага мучить. Не думай, аби щось там міцненьке, ні, тільки трохи нарзану і бутерброд. Він завжди, бувало, питав: “Як тут земля без нас – усе в той же бік обертається, хлопці?”

Славкові раптом як обручем перехопило горло. Комарин говорив про другого пілота.

– А я не винен! Я тобі кажу, не винен! При чому тут я, що з ним так? Я перед польотом оглядав, я все оглядав, ти чуєш, не винен я-а-а! <…>

Тепер у кімнаті висів неприємний запах, захотілося розчинити вікно. Але тут знову подзвонили. Славко кинувся до дверей і ледве встиг відхилити їх, а вже міцні татові руки підняли його вгору,

Як у дитинстві. Йому тоді здавалося, що він летить аж під хмари, і дух захоплювало, і всередині аж лоскотно стало. А від тата знову пахло хмарами, небом і трохи втомою. Вони стояли один перед одним – і батько, мабуть, відчув, що синові зараз хочеться бути знову малим, і забути про пережите, і не думати про другого пілота.

– Ну от,- сказав тато,- от я і вдома.

І коли він помітив сльози на синових очах, то відвернувся, ніби йому обов’язково треба було відвертатися, скидаючи плащ, і син зрозумів, що батько ставиться до нього, як до дорослого, не хоче бачити його слабкості.

– А-а-а! – сказав Комарин і рушив до батька.- А я прийшов до тебе.

– Бачу, – сказав тато і посторонився від Комарина.

– Ти чого? Чого ти? Я от йому вже казав, я малому казав, нехай підтвердить: я тут ні при чому, чуєш?

– Мало казати. Мало казати, Комарин. Треба самому вірити у те, що говориш. А ти віриш? Ти віриш? <…>

– Брешете! – раптом закричав Комарин.- Вам так простіше – на механіка усе, вам так простіше!

Диким здавалося, що великий кремезний чоловік може кричати тонким, пронизливо-безсилим голосом.

– Я доведу! Я доведу! – гарячкував Комарин, задкуючи до дверей. А тато сказав:

– Ти б хоч Євгена посоромився. Чи ти б і його у брехні відважився звинувачувати?

Комарин затулив обличчя шапкою і, п’яно стогнучи, вийшов з кімнати. Славко чув, як гупали його ноги на сходах,- кроки були непевні, мовби Комарин не знав, куди ступати.

– Мама на чергуванні? <…>

Славко зрозумів: розмови про аварію не буде. Звичайно, розмови про аварію не буде. Не про все, мабуть, можна говорити з сином, навіть якщо він став дорослим. І все-таки наважився запитати:

– Це через… Комарина?

Запаливши сигарету, батько якусь мить думав, що сказати.

– Бачиш, сину… Ти чув про максимальне навантаження? У цього,- тато кивнув на стілець, де сидів перед тим Комарин,- у цього максимум дуже незначний. Максимальне навантаження – справа немаловажна. Це вимір характеру і людських сил. Пхинькає він, як немовля, ходить п’яний і всіх запевняє – не винен. Боїться, слимак поганий! Відповідальності боїться, а не того, що людина. Так, синку, максимальне навантаження – така штука… Ну, я піду мамі назустріч. А ти чаю приготуй. Міцного. Їй треба буде гарячого міцного чаю.

Механічно всипав чорні дрібні чаїнки у малий чайничок з надбитим носиком. Постелив чистий накрохмалений настільник.

Сьогодні усе це не мало такого значення, як завжди, коли батько повертався з польоту. Зараз мало значення інше.

Розмовляючи з Комариним, тато не попросив Славка вийти.

Раніше такого не траплялося. Славко не бував присутній при розмовах старших, коли ті розмови не стосувалися його. Так повелося ще з раннього дитинства. А тепер хлопець став свідком важкої, серйозної розмови дорослих людей і відчув себе приналежним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і нерозсудливо ставитися до життя. Міркував над отим максимальним навантаженням, про яке говорив тато після відвідин Комарина, по-іншому оцінював, співставляв і зважував слова та вчинки. Несподівано дрібниця могла набрати значного змісту, а те, що досі здавалося важливим, ставало тільки додатком до чогось найголовнішого, чого Славко, може, досі ще й не осягнув.

Звичайно, приємно й легко відчувати під собою несхибний твердий грунт, ні в чому не сумніватися і поняття не мати про тривогу, яка може затулити собою світ. Але ж до кожної людини врешті приходить момент, коли вона стає старшою, і не обов’язково для цього лічити свій вік на десятки – події не раз важать більше, ніж час.

Опрацьовуємо прочитане

1. У якому місті відбуваються події твору?

2. Назвіть героїв повісті.

3. У якому класі вони навчаються?

4. Чи давно товаришують Юлько Ващук і Славко Беркута?

5. Що читачі дізналися про Лілі Теслюк?

6. Як склалося життя в Стефка Вуса?

7. Чому Стефко недолюблює свого батька?

8. Як ставиться Юлько до однокласників?

9. Яким видом спорту захоплюється Славко?

10. Ким працюють батьки Славка Беркути?

[В один з осінніх днів учитель географії Антон Дмитрович запропонував замість уроку провести практичне заняття – прогулятися по парку. Юлько зустрів там Стефка Вуса, свого сусіда. Вони знайшли сороку з перебитим крилом, яка могла загинути. Юлько байдуже відштовхнув птаха ногою, а Стефко і Славко підібрали сороку й віднесли до вчительки біології, яка доглядала хворих тварин.

Удома Юлько пригадав, як одного разу взимку Славко віддав йому свою шапку і тим урятував від холоду і застуди. А колись давно, ще в п’ятому класі, під час шкільного шахового турніру Славко навмисне програв вирішальну партію Юлькові, щоб той став чемпіоном.

Лілі Теслюк запросила однокласників до театру – вона сама грає у виставі. Не зміг прийти лише Беркута – у нього вирішальне тренування.

Юлькові небайдужа Лілі, він збирається після вистави зробити їй подарунок – маленьку бурштинову фігурку балерини.

Тим часом Славко Беркута виграв відбіркове змагання з фехтування, на нього чекає поїздка на турнір до Харкова. Славко вважається найкращим учнем свого тренера Андрія Степановича. Хлопець одразу зі змагань поспішив до театру, щоб привітати Лілі. Вистава закінчилась: він побачив, як виходить Лілі з батьками, а поруч – Юлько.

Славко вирушив до Харкова на фехтувальний турнір. Юлько дізнався з газетної статті неприємні речі про батька: у своїй книжці про Львів він використав чужі ідеї, а хтось про це дізнався й повідомив журналістам. Юлькові дуже соромно за свого тата.

На змаганнях Славко не зміг показати усе, на що здатен – зайняв лише четверте місце. Саме тоді йому виповнилося чотирнадцять років. Від тренера хлопець одержав у подарунок нову дуже гарну шпагу. Славко дав собі слово не брати до рук нової шпаги, доки не заслужить цього своїми досягненнями.

Одного разу на тренування до Славка прийшли Лілі і Юлько. Між хлопцями сталася суперечка: Юлько доводив, що шпагою орудувати неважко – будь-хто зможе. Тоді Славко не стримався, дав Юлькові шпагу і маску. Він образився й одразу не подумав, що це нечесно – битися з непідготовленим супротивником. Під час поєдинку стався нещасний випадок. Славко поранив однокласника у стегно, через що на нозі у Юлька залишилась чимала подряпина.

Поранення насправді не було дуже серйозним, однак Юлько вдавав із себе хворого, лежав у ліжку. Коли його відвідали однокласники, Лілі нагадала, що саме Юлько спровокував суперечку, яка й призвела до нещасного випадку.

Славко карається докорами сумління: він підвів багатьох людей, які у нього вірили. Йому соромно перед тренером, перед батьками, перед однокласниками. Хлопець приходив провідати Юлька, навіть вибачився перед ним.]

ТОДІ БУЛА П’ЯТНИЦЯ

Школа гула, перешіптувалася, розкривала широко очі.

Суд? Будуть судити Славка Беркуту? Хто буде судити?

Десятикласники? І двоє з восьмого? А сьомий “Б” відмовився? Їм тепер знизять оцінки за поведінку, бо вони збунтувались і всім класом пішли з виховної години. Оце-то так!

Ставились до події по-різному. Одні з посиленим інтересом: аякже, страшенно цікаво – суд! Інші дивувалися: “Беркута хороший хлопець, що він міг зробити? За що його судитимуть?” Ще інші випитували: “А хто такий Славко Беркута?” І скрадались назирці – хлопець відчував на собі зацікавлені, осудливі, співчутливі погляди. Можна було гукнути з відчаю:

– Ну, так, це я, я, я – Славко Беркута! А чого вам треба? Ну, ось я! Дивіться, коли вам це так цікаво!

А можна було просто взяти й піти геть, геть із цієї осоружної школи, а вона ж була колись,- де там колись, усього кілька днів тому,- була своєю, рідною школою, куди хотілося приходити, де стіни навіть були звичайні, такі світло-зелені з білим, а тепер просто гидко дивитися на ці стіни.

Розміри Славкової провини зростали від перерви до перерви.

– Що він зробив?

– Кажуть, поранив шпагою товариша, Юлька Ващука.

– Та ні, це було раніше! А потім він напився з якоюсь компанією, гуляв по місту і бешкетував.

– Вітрину розбив, це правда?

– Яка там вітрина! У нього знайшли ножа!

Славкові про це все невідомо. Він тільки знає, що буде суд, і вже зараз, напередодні, відчуває себе приреченим на смерть.

Коли прийшов цей лист, Беркуту викликали до директора.

Директор весь час повторював:

– От бачиш, ти навіть не заперечуєш! Така пляма на нашій школі! Негідник! Спершу поранив товариша. І гадаєш, коли вибачили, то можна що завгодно тепер чинити? Честь школи тобі не дорога, можеш забиратися геть!

Потім директор трохи заспокоївся, викликав Варвару Трохимівну і звелів прочитати листа в класі.

“Учень вашої школи Ярослав Беркута був затриманий членом народної дружини о 21 годині 23 листопада цього року. Він пиячив у під’їзді з кількома іншими підлітками…”

Вдруге Славко зовсім байдуже слухав того листа. Ніби і не його звинувачували.

23 листопада? То була п’ятниця. Звичайно у п’ятницю о дев’ятій кінчається тренування. Але Славко перестав ходити на тренування. З того самого дня, як трапилася та історія з Юльком Ващуком.

Обминав навіть вулицю, де був спортзал.

Збирав удома “бандуру”, не маючи відваги сказати, що не ходить на тренування. Збирав “бандуру” і рушав кудись із дому.

Повернувшись, ковтав чай із цитриною і без апетиту гриз сухарики. Просто щастям для хлопця стали мамине тривале відрядження і татові дальні рейси, з яких той повертався дуже втомлений і не дуже спостережливий.

Так-так, тоді була п’ятниця, і він удав, ніби йде на тренування, і ніхто на світі не міг би підтвердити, що він того вечора не пив якогось вина у темному підворітті з темними типами. Він і сам не міг би нічого довести.

А сьомий “Б” збунтувався. Перша почала Лілі, а потім усі сперечалися, кричали й обурювались, категорично відмовлялись бути суддями і взагалі протестували проти суду. І всі взяли портфелі й пішли зі школи одразу після дзвоника – не залишились після уроків, коли Варвара Трохимівна збиралася пояснити їм, як повинен проходити суд і як має поводитися сьомий “Б”.

Сьомий “Б” збунтувався. Директор приписав це поганому впливу Славка Беркути. Насправді ж Беркута до бунту не спричинився, а з останнього уроку то й взагалі пішов. Думав: “А що, коли зовсім не повертатися уже? Отаборитись, приміром, у печері, і жити, як доісторична істота, нічого не бачити, крім сталагмітів і кажанів”.

Думав і все одно, як звичайно, приходив до школи, сідав за парту, відсунувшись аж на самий краєчок, щоб не торкатися часом Юлькового плеча,- тепер, коли обоє виросли і Славко анітрохи не скидався на Котигорошка, парта стала затісна. Хлопцеві здавалося, ніби він потрапив у клас випадково і справді треба встати й піти геть, але не відважувався й картав себе за слабкодухість.

Силкувався згадати, що він усе-таки робив тієї п’ятниці? Тинявся парком, де кольорове світло ліхтарів підсвічувало чорні стовбури дерев і замерзлі калюжі? Сидів у бібліотеці, здавши здивованій гардеробниці свою “бандуру”, гортав без усякого інтересу строкаті сторінки якогось журналу? Їздив тролейбусом з одного кінця міста в другий, а потім знову назад? Але ж ні, здається, того вечора він зустрівся врешті з Андрієм Степановичем, майже біля самої своєї брами зустрівся, і зразу шпигонула думка: “А коли б мама чи тато довідалися, що я не ходжу на тренування?” Аж ніби в горлі щось застрягло і годі було ковтнути повітря від такої думки.

Хотілося повернутись – і навтікача уздовж вулиці.

Андрій Степанович сказав:

– Добре, що зустрілись. Я до тебе йду.

– Добрий вечір,- мовив хлопець.

– Як справи, Беркута? – запитав Андрій Степанович.

– Та так, нічого. Зима вже. Сніг випав…

– Сніг? Справді, сніг випав, ти спостережливий хлопець,- усміхнувся не дуже весело Андрій Степанович.- Але ти розумієш – я не це мав на увазі. Чому на тренування не з’являєшся?

Ремінець від “бандури” врізався Славкові в плече, ніби шпага обернулася на доброго дробовика. Андрій Степанович дивився на “бандуру”, питав, чому Славко не ходить на тренування,- звичайно, він здогадався, що хлопець говорить удома неправду.

Хоч крізь землю провалися,- аж тепер зрозумів Славко, що часом справді хочеться провалитися крізь землю.

– Ходімо, побродимо по сніжку,- запропонував раптом Андрій Степанович, бо таки, мабуть, помітив Славкове зніяковіння.

Хлопець глянув знишка на Андрія Степановича і побачив, що той не сердиться, навіть ніби сам трохи ніяковіє, і вперше усвідомив, що тренер не надто вже й старший від нього самого, сім-вісім років різниці, як старший брат. Старший брат, якому все можна сказати, ні з чим не криючись, нічого не затаюючи, такого не можна дурити, бо то ніби самого себе дуриш. Збиваючись, затинаючись і гублячи слова, почав пояснювати Андрію Степановичу – про себе, про Юлька Ващука, про той випадок у спортзалі, і як він, Славко, просто не міг прийти у зал і глянути у вічі Андрію Степановичу, і як думав, що Андрій Степанович не захоче з ним навіть розмовляти, не те що тренувати.

Рука Андрія Степановича лежала на Славковому плечі, тренер слухав свого учня, не перепиняючи й словом, “бандура” вже не здавалася такою важкою, стукалася по тоненькому снігу на тротуарі легко й приємно; гарно ставало хлопцеві, бо вже не треба буде ходити містом позахильцях, уникаючи всіх довкола,- навіть мами і батька,- не треба нікому говорити неправду, бо Андрій Степанович ніби мовчки погоджувався прийняти й на себе Славкову біду, розумів усе, що говорив йому хлопець.

– І тому я не приходив, не міг… – сказав Славко.

Андрій Степанович не картав, не дорікав. Якщо молодший ні з чим не криється, старший не повинен дорікати.

– Ви… ви колись казали – підступності немає місця у справжньому, великому спорті. Нечистими руками шпагу не втримаєш.

Славко несамохітно глянув на свою руку, звичайна хлоп’яча рука, широка долоня з міцними пальцями, з м’яким рухом у зап’ясті – рука, звикла уже до шпаги. Чорнильна плямка на середньому пальці. Ручка погана.

– Правда. Казав. І завжди казатиму,- погодився тренер.- Слухай, тобі, мабуть, додому час, хвилюватимуться там, правда? Так, мало не забув попередити, тренування починається о шостій, після нас будуть працювати рапіристи. Тож не запізнюйся, будь ласка. Ми на тебе чекаємо, Беркута!

…Чи не було це тієї п’ятниці? Саме тієї!

Може, попросити Андрія Степановича: “Скажіть їм, скажіть, що не стояв я з хлопчаками у підворітті, не п’ю взагалі ніякого вина. Спортсмени не повинні пити ніколи, ви самі нам це пояснювали, Андрію Степановичу, то скажіть же всім, що це якийсь дурний жарт, це якийсь злий жарт,- непорозуміння, неправда. Однак ні, не говоріть нічого. Може, не того вечора відбувалася розмова. Не говоріть нічого, коли вони не вірять, не розуміють, то не говоріть нічого. Не треба оборонців, не треба доказів…” Невже всі справді вірять, що він, Славко Беркута, дрібненький хуліган? Невже вони думають, що він отак знікчемнів? Та ні, не може цього бути – вони ж підходили до нього, говорили, розпитували, але всі просили: “Скажи, Беркута, що це неправда”. А йому хотілось, аби сьомий “Б” ствердив: “Ми знаємо, що це неправда, ми тобі віримо”. Хотів, аби вони так сказали, а не питали, не вимагали підтвердження.

Славко сидів за своєю партою і три звичайні дні – кожен, як споконвіку, тривалістю у двадцять чотири години – здавалися довгими, важкими, мов перехід у горах в тридцятиградусну спеку.

НАПЕРЕДОДНІ

О дванадцятій годині дня:

Обурений Антон Дмитрович переконував Варвару Трохимівну:

– Ви цього не зробите! Ви просто не повинні так робити!

Учитель не вірив, не міг повірити, що Славко Беркута з ватагою хлопчаків ховався від людських очей, щоб випити з пляшки ковток вина. Просто якесь непорозуміння, треба спершу все з’ясувати, а потім уже влаштовувати суд, якщо виявиться потреба. Антон Дмитрович щойно повернувся з наради членів Географічного товариства, і ось тобі новина!

Звівши вгору брови-рисочки, Варвара Трохимівна дивувалась:

– Я вас не розумію. Ви берете під захист хулігана? <…>

Директор, як і Варвара Трохимівна, розводив руками і дивувався:

– Не розумію вас, Антоне Дмитровичу… Ви збираєтеся стати на захист хулігана?

– Беркута не хуліган. Хіба можна чіпляти до хлопця образливе слово, навіть не спробувавши все як слід зрозуміти? Та навіть коли й трапилося те,- я не вірю, але припустимо,- то чи слід влаштовувати дитячий суд над дорослою людиною? Поставте себе на місце батьків Беркути. Вони – розумні, порядні люди. І раптом тринадцятирічний хлопчак звертається до них з такими словами: “Ви погано виховали свого сина!” Це ж комедія! Такі вистави псують стосунки дітей і батьків, розбещують школярів.

Аргументи Антона Дмитровича здавались, мабуть, директорові необгрунтованими і наївними, бо він доводив своє – спокійно, розважливо, ніби йшлося про придбання для школи наочного приладдя, а не про долю учня:

– У нашій школі не траплялося нічого подібного. Коли раптом у здоровому, дружному колективі з’явилося хворобливе явище, його слід ліквідувати. Товариські суди практикувалися у багатьох школах, і це давало добрі наслідки. Не розумію, чого ви заперечуєте проти думки вчительського колективу. Зрештою, ми б виглядали смішно, якби відмовились од свого рішення. <…>

О другій годині дня:

Втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями, постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кімнаті міліції привчила її до уважності. Запам’ятовувала обличчя і інтонації, звертала увагу навіть на жести і одяг. Ця дівчинка, що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні – аж зіниць не видно – очі і світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка хвилювалась, вона узяла до рук аркуш паперу, що лежав на столі, шматувала його дрібненько, сама того не помічаючи.

Дівчинка говорила:

– Беркута не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може, він там стояв з ними, а потім не хотів називати їхні прізвища, може, він і справді не знав. Беркута такий. він не міг, якщо ви не вірите мені, то запитайте у наших, кого завгодно з сьомого “Б” запитайте, вони вам скажуть. Вони стоять на вулиці. Беркута не такий, це просто непорозуміння.

– Я хочу тобі вірити, дівчинко, мені подобається, що ти прийшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється од того, що насправді було, як ти гадаєш, що це означає?

Дівчинка розсипала на столі клаптики паперу, знову зібрала їх докупи:

– Беркута не відмовляється, він взагалі нічого не говорить, він каже: “Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати”. Він страшенно гордий, Славко Беркута! І коли буде оцей суд, то…

– Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу. Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження, бо анітрохи не скидався на хулігана.

– Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться… Не міг він!

Старша співрозмовниця усміхнулася, і тоді її невиразне і нічим не примітне обличчя раптом ожило, ніби вона вийшла із затінку на яскраве сонце.

– Добре, що він фехтувальник і спелеолог. Але ж не це визначає людину. Хіба ти прийшла сюди до мене тому, що він фехтувальник і спелеолог?

– Та ні, не тому, ви правду кажете. Ми тому… Ми всі знаємо, який він.

– Поясни, що ти мала на увазі, коли згадала про суд,- попросила жінка.

…На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата і хлопці з сьомого “Б”.

– Що вона тобі сказала?

– Ти їй усе пояснила, Лілі?

– Буде суд чи ні?

– Вона дуже симпатична. Вона дзвонила в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може і не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов’язково прийти на суд. <…>

Сьомий “Б” непокоївся. Сьомий “Б” хотів допомогти Славкові Беркуті.

О третій годині:

– Вам повістка на суд,- сказала дівчинка і подала Славковій матері конверт.

– Як, як? – перепитала Марина Антонівна.- Ти, дівчинко, мабуть, помилилась. Який суд?

– Шкільний,- незворушливо мовила посильна.- Судитимуть Славка Беркуту.

– Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?

– А там довідаєтесь,- так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж прозорими, очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення.- Ну, все, я піду,- ще сказала вона і додала: – До побачення!

– До побачення,- механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала в руках конверт і не наважувалася розірвати його.

Увечері, десь близько дев’ятої години:

Славко Беркута прийшов додому.

Обережно, немов боячись доторкнутися до сина, Марина Антонівна пропустила його в коридор. І по тому, як вона дивилася кудись повз нього, як удавано байдужим голосом повідомила:

– На тебе тут чекали, сину,- Славко зрозумів, що мама знає все.

– Хто, мамо?

– Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.

– А… а… Вона не сказала про що?

– Ні. Вона взагалі нічого не говорила.

– А тато вдома?

Мама продовжувала удавати, ніби нічого не трапилось. Чому вона так себе поводить? Може, боїться? Може, не вірить?

Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:

– Вдома. Зараз повечеряємо.

Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?

А ще пізніше тато підійшов до Славка.

Тато узяв сина за підборіддя, підвів його голову:

– Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?

І від лагідного батькового руху, від ласкавого “мій хлопчику” Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: “Один раз повірили – досить. Досить”.

– Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!

Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:

– Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду!

Тато не погрожував: “Я їм покажу! Влаштовувати судилище! Травмувати дитину!” Ні, тато нічого такого не говорив. Він розумів: хлопцеві доведеться ходити до школи, вчитись у вчителів, які вирішили судити його, не встановивши вини, і тато не кричав і не говорив ніяких гучних слів. Він просто хотів прийняти удар на себе, врятувати Славка і пояснити усім, що його син не міг бути винен.

Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:

– Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім – навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти… тоді… тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!

СУД

Великий зал став тісний і душний від того, що туди намагалася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.

За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними і навіть грізними. Вони супили брови. Стискали вуста. Їм було доручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.

Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ще ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.

А потім викликали Славка Беркуту.

Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.

А сьомий “Б”? Сьомий “Б” сидів у залі, як одна людина.

– Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! – порадив хтось із сьомого “Б”.

Головуючий дев’ятикласник, круглолиций і рум’яний, аж надимався від серйозності. Постукав олівцем по столу.

– Прошу без реплік із залу! Порушники порядку будуть виведені!

– Він як мій папуга в клітці! Мабуть, не вміє більше нічого говорити,- прошепотіла Лілі, і сьомий “Б” тихо захихотів у кулак.

– Славку. Ярославе Беркута, що ти можеш сказати товаришам?

– Чому ти так розмовляєш, ніби ніколи мене не бачив?

– Прошу відповідати по суті!

Дуже дико звучали в пухких рожевих устах головуючого ці слова, безбарвні й колючі, як висохлі будяки.

– Що ж, нехай по суті. Нема мені що багато говорити – я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то… то…

Безліч разів повторював ці слова подумки і був певен, що мусить переконати усіх, не можуть вони не повірити – він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м’ячики від ракеток.

Судді вимагали фактів.

– Ти хочеш сказати, що лист – це якась містифікація?

– Ти запевняєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора? Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?

Схиливши голову, Славко уперто не відповідав на запитання.

Що ж, коли йому не повірили, він нічого не говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять що хочуть. А сьомий “Б” вірить?

Може, вони думали – Славко Беркута скаже: “Це випадково, це просто безглуздий випадок”,- і пояснить, як усе трапилось. Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було?

Тиша лежала така глуха і безнадійна, що хлопець раптом подумав: чи не сниться йому все це? Він провів рукою по щоці – рука, виявляється, тремтіла. Стиснув руку в кулак. І шелеснув голосний шепіт Лілі:

– Беркута, ну, чого ж ти мовчиш? Скажи щось, чуєш?

Головуючий знову насупив короткі брівки і знову мовив дивними для хлопчака словами:

– Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запросили її сюди, щоб вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала його і як він дійшов…

Рвучко підвівшись із місця, встав Антон Дмитрович:

– Дозвольте спершу мені, вчителеві вашому і Беркути, розповісти про те, як я виховував його. І вас також!

Головуючий розгубився. У цю мить йому належало постукати по склянці олівцем і закликати порушника до порядку. Але ж порушником був учитель! Що його діяти? Безпомічно озирнувшись, головуючий мовив:

– Попрошу.

Що означало те “попрошу” – важко було сказати. Директор, перехилившись через сусіда, щось мовив Антону Дмитровичу. Однак Антон Дмитрович вирішив скористатися нерішучим суддівським “попрошу”.

Він стояв на сцені, звідки звичайно лунали тільки радісні промови, пісні і вірші. Він підійшов до “підсудного” і поклав йому руку на плече.

– Діти,- сказав Антон Дмитрович,- ви знаєте Славка Беркуту?

Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами, зал озвався сотнею голосів:

– Знаємо!

– Який він?

– Хороший! – ствердив сьомий “Б”.

– Можна йому вірити?

– Можна!

Директор щось говорив Варварі Трохимівні, Варвара Трохимівна намагалася спинити Антона Дмитровича, але дарма: зал шепотів, перемовлявся, перегукувався. А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: “Пропустіть, пропустіть!” – і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилась до початку, їй миттю подали стілець, жінка сіла і поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалась, відсахнулась і знову щось сказала. Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою.

– Вибачте,- блідим, непевним голосом втрутилася втомлена жінка.- Я хочу… я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість – ви… власне, ми, бо й моя вина в тім – ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

Сьомий “Б” ошалів.

Сьомий “Б” кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.

ЯК УСЕ БУЛО НАСПРАВДІ

А тепер ми майже дійшли до того місця, з якого почали розповідь. Пригадуєте? Вечір, лапатий сніг.

Стефко Вус, вбраний і взутий, лежав на ліжку в непаленій хаті.

Лежав і в котрий раз ніби пережовував одну і ту ж думку: “Упали сніги, нікуди тепер не рушиш, не підеш у світ позаочі”. Навіть он Бурко – чорний, як коминяр, кіт – повернувся додому з мандрів і гріється, муркочучи, під Стефковим боком. Добре Буркові.

І коли Стефко так думав, у двері хтось дуже тихо і делікатно постукав.

– Принесло когось! – не дуже вдоволено сказав Стефко.- Двері не замкнені, увійдіть, коли не дідько рогатий.

На порозі з’явився Юлько Ващук. Він ніколи не зазирав до Стефка і тепер здивовано розглядався по кімнаті.

– О, якого гостя маю нині! Чого вам треба, вельможний пане?

– Справу маю до тебе, Стефане.

– О, Стефане! – передражнив Стефко.- То це ніби я – Стефан?

– Годі, Стефку, не жартуй. Справді, хочу попросити щось. Ти ж, мабуть, у таких справах бистрий. Треба одному типові… вуха нам’яти. Добре, щоб вік пам’ятав.

Був Юлько якийсь ніби затятий, сам не свій, ніби вдавав когось іншого. Не того мамія пещеного бачив Стефко перед собою і не того пишака, що міг виставити перед Стефків ніс нового черевика і вдарити під крило сороку,- якийсь дивний був Юлько, мовби на щось довго перед тим зважувався, і тепер, зважившись, уже не хотів чи боявся вертати назад.

– При чому ж тут я? – запитав Стефко.- Візьми та й намни. Чи тобі мого благословення треба?

– У тім-то й річ,.. Я б не хотів…

– Ага, ясно! Моя допомога потрібна?

– Та, власне, так.

– Бач, який хитрий! Чужими руками жар загрібати! Не на того натрапив. Не буду за тебе нікого бити. Хто ти мені – брат чи сват?

– Стефку, але того типа необхідно побити. Він мене скалічив. І взагалі…

– Ага, то це свята помста? Ну, нехай. Коли сам не годен за свою кривду відплатити, то йди до Лопуха. Чув про Лопуха? Той кому хоч вуха пообриває. Маєш адресу.

– Можна сказати, що ти мене прислав?

– Гм, ну ти ж!.. Та кажи, мені що? А кого ти бити збираєшся? Бо Лопух має таку руку, що той тип усе життя потім на аптеку працюватиме.

– Е, Стефку, чи тобі не однаково? Та ти його, здається, бачив. Пам’ятаєш, у Стрийському парку?

Стефко свиснув, потер щоку:

– Отой? Ну, коли б я знав, то…

– Шкода стало?

– Шкода? Нікого мені не шкода! Мені все одно. Робіть собі що хочете, про мене, то й зовсім зникніть. Що мені до того хлопця? Ні брат, ні сват.

– То я піду, Стефку. Дякую за адресу.

– Дуже мені потрібна твоя дяка.

Юлько повернувся, щоб вийти, і на самому порозі наштовхнувся на Вуса-тата.

– Вибачте,- сказав Юлько, схиляючись за порогом.

– То ти вже тепер і таких колег маєш? – сказав, ніби кепкуючи, старший Вус. Він стріпав з шапки сніг, стягнув з широких плечей ватянку.

– Ніякий він мені не колега,- відмовився од Юлька Стефко.- Він же у нашому будинку живе. Сусід…

– Не палив у печі, синашу? Таки не палив! Бодай тобі! Приходиш, як віл, втомлений, холодний, а в хаті погрітись ніде!

Схилився, чиркнув сірником – газове полум’я загуло в печі, батько простяг до вогню руки.

– Чого набурмосився? Чи гумору не маєш? Зранку, либонь, на ліву ногу ступив? То я тобі не поможу на праву стати… Йди хліба купи!

– А ви чом по дорозі не купили? – відбуркнув сердито Стефко.- Як вам їсти хочеться, то йдіть собі.

То була щоденна звада, вже Стефко часом просто за інерцією сперечався і казав усе навкори батькові.

Тепер він і собі підійшов до печі, дивився на жовтувато-фіолетове блимкотіння, на руки батька і думав зовсім не про вечерю.

“Якого біса я дав йому Лопухову адресу? – от що думав Стефко.- Якого біса? Нехай би сам рахунки зводив, як уміє. А то чужими руками. Якого біса?”

І раптом Стефко зірвався, схопив шапку:

– То давайте гроші, куплю вже того хліба!

Щодуху біг Стефко до Лопухового дому, поминувши хлібну крамницю. Та даремно вже було поспішати. Коли Стефко, задиханий та засніжений, постукав у двері, Лопуха не було вдома.

– Щойно вийшов. Крок у крок перед тобою,- сказала Лопухова мати.- В хаті не втримаєш, на мою голову тая біда.

Слухати далі Стефко вже не мав бажання.

Запхав руки в кишені – холодно було, морозом прихопило, зачервонило руки.

Додому вернувся без хліба. “Якого біса…” – гнівався сам на себе хлопець, однак зарадити вже нічим не міг.

Батько лаявся, та Стефко і його не слухав. Сидів, дивився на вогонь, а при нозі у нього лежав чорний клубок – Бурко. Не кіт, а заслінка від печі.

Надворі біліло, ніби сніговиця віддавна гуляла містом.

Троє хлопчаків вийшли з гастроному – їм було дарма, що сніг лапатий і пухнастий. Юлько намагався триматися якнайдалі від Лопуха та його приятеля – хоч вулиця чужа, ніхто б не повинен перестріти, але, однак, не хотілося йти в одній компанії з Лопухом.

Лопух зрозумів. Він порадив Юлькові: нехай не відстає, не розглядається довкола, удаючи, ніби він сам собі йде. Однаково ясно, що вони відтепер одною ниткою в’язані, і нікуди від цього не дінешся.

Вони зайшли в браму. Пляшка вина, булка і оселедець – Лопух хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко Беркута мав повертатися додому з тренування. Все було обдумано й виглядало дуже просто і легко.

– Як два по два – чотири.

Втомлена жінка запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи спітнілими долонями шапку, назвався Славком Беркутою.

А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:

– Я думаю, ти зумієш вибачити. Я розумію – таке забути важко, але ти повинен нам вибачити.

Коли вона так сказала і подивилася в зал, Юлько Ващук схилився, щоб зав’язати шнурок. Зав’язував довго й старанно, аж доки не почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лиш Юлько випростався, але намагався зробитись маленьким і непомітним, ніби хотів врости у крісло.

КІНЕЦЬ ЩАСЛИВИЙ, НЕМОВ У КАЗЦІ

Був вечір. Синій зимовий вечір. Тіні на снігу – безвітря – як накреслені на ватмані химерні, незрозумілі знаки. Сьомий “Б” йде притихлим гуртом – не дбає про сніг, про гарний вечір, про вислиз – гану льодову доріжку на тротуарі. Сьомий “Б” замислений.

Славко Беркута з матір’ю – трохи оддалік. Сьомий “Б” не відважується наблизитися, може, тому, що Славко йде з матір’ю, а може, через те, що всі розуміють – Славкові треба побути самому.

Часом так трапляється – треба побути самому.

– Мамо, як ти думаєш…

Славко хоче запитати: той, хто назвався його іменем, сидів у залі? Невже це хтось із знайомих?

– Мамо, як ти думаєш, тато вже вдома?

– Звичайно, вдома,- говорить мама. Зараз вона зовсім схожа на школярку. Мама підставляє долоню снігові – одна, дві сніжинки, тихі, як несказані слова.

Закінчилося все ніби гарно і просто. Два по два – чотири.

Розумний Юлько Ващук, два по два – чотири. Так несподівано просто і легко усе розв’язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала, що він – це зовсім не він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно.

Як у казці. Судили – вибачили – помилилися, не гнівайся – завтра задачу скажуть на дошці писати. Задача задачею, а що, коли це хтось із сьомого “Б”? Тільки б не з сьомого “Б”, бо як же тоді?

Як тоді?

Мама схиляється, набирає в долоню снігу і сніговою грудкою – просто Славкові в плече.

Славко всміхається – криво, одними куточками уст, і мама більше не намагається розсмішити його. Хлопцеві страшенно кортить озирнутися, десь там на другому кіпці вулиці – сьомий “Б”, усі разом, хтось би подумав, що вони живуть в одному домі, що їм усім по дорозі із Славком Беркутою, не наздоганяють, але й не розходяться, Славкові кортить озирнутись і водночас дуже важко зробити це, мовби хто притримує долонями обличчя – не озирайся, не озирайся.

– Ні, ви скажіть – ми добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, коли б Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити,- ні, ви тільки подумайте, як би все обернулось, чілдрен! – у тому гурті Лілі розводить долонями в білих рукавичках.

– Коли б я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся – зробити щось паскудне і прикритись чужим іменем? Я б йому… я б йому… я сама не знаю, що б я зробила?

– Що? – питає Юлько і раптом спиняється.- А що б ти йому зробила? – Він стоїть і дивиться на Лілі – смикаються губи і ніяк не укладаються у звичну зневажливу гримасу.

– Не знаю. Щось би таке зробила, аби він на все життя за падлюку самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитись.

Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять.

Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра та жінка увійде в клас і вкаже на нього, на Ващука.

– А коли б то був я? – ворушить важким, кам’яним язиком у роті Юлько.

– Ні, ви тільки послухайте, послухайте, що він говорить! Чілдрен, він каже…

– Мовчи! – Юлько намагається впіймати білу рукавичку.- Лілі, мовчи! Чуєш?

Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.

– Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда! – просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть зламана й осамотніла, білі рукавички на темному тлі зимового пальта. Лілі стоїть, і тінь її на снігу – накреслена химерно картина.

– Славку, Беркута, почекай! – десь там попереду гукає сьомий “Б”, відважившись нарешті наздогнати Славка.

Славко спиняється. Озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше.

Славко Беркута чекає.

– Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? – вимахує хтось рукою.

Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену.

Ковзнувши по втоптаному сніжку, хтось перехибнувся і мало не впав. Сміється сьомий “Б”. Всміхається Славкова мама. Ловить краєчком ока вираз синового обличчя. Славкове обличчя трохи розпогіднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злітають вгору до розсміяного рота. Бо то не так, як у казці.

Вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим.

Будинки обігріті жовтим світлом, вікна – як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця – розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя.

1968

Аналізуємо художній твір

1. Чому в школі влаштовують товариський суд?

2. Коли Славко перестав ходити на тренування?

3. Як однокласники поставилися до суду над Беркутою?

4. Хто з учителів підтримав Славка під час суду?

5. Чому Славка виправдали?

6. Хто насправді був затриманий міліцією?

7. Яку назву має останній розділ повісті?

8. Коли повість уперше побачила світ?

9. Чим життя сучасних школярів відрізняється від того, яке зображене в повісті? Чи не застаріли проблеми, що розглядаються у творі?

10. Яких двох персонажів порівнює авторка твору?

11. Як складалися їхні стосунки в молодших класах?

12. Чому між ними намітилися конфлікти?

13. Чим Славко пояснює свою неприязнь до колишнього товариша?

14. Як Юлько збирався помститися Славкові?

15. Хто найбільше вплинув на формування характеру Стефка Вуса?

16. Які риси характеру властиві Юлькові Ващуку?

17. Як на нього вплинуло розчарування в батькові?

18. Від кого Славко дізнався про “максимальне навантаження”? Що означає цей вислів?

19. Чому Славко перестав ходити на тренування?

20. Чи здатен Славко виправляти свої помилки?

21. Що таке товариський суд? Як персонажі повісті ставляться до того, що Славка притягли до товариського суду? Чи допоміг він встановити справедливість?

22. Якими засобами авторці вдається заінтригувати читачів?

23. Як сприймається фінал твору?

Досліджуємо самостійно

24. Складіть порівняльну характеристику Славка та Юлька. Визначте чинники, які сформували їхні характери. Запис у робочому зошиті зробіть у зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми).

25. Яку роль у повісті відіграють заголовки розділів? Чи полегшують вони сприйняття твору?

Читаємо виразно

26. Який епізод твору вам сподобався найбільше? Підготуйте виразне читання цього епізоду.

27. Підготуйте переказ розділів “Суд”,”Кінець щасливий, немов у казці” від імені Славка Беркути, Юлька Ващука, Лілі Теслюк.

Виявляємо творчі здібності

28. Намалюйте ілюстрації до твору. Візьміть участь в інтерактивному конкурсі ілюстрацій.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

БЛАКИТНІ ПЕЧЕРИ – Ніна Бічуя (Нар. 1937) – ПРОЗОРА ТВОРЧІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ