Організаційна структура парламентів
Найважливіше питання, що стосується внутрішньої структури парламенту – чи повинен він складатися з однієї, двох або більше палат? Абсолютні монархії пізнього середньовіччя вирішували цю проблему просто: кожна з палат, як вважали тоді, повинна представляти якесь із станів королівства – дворянство, духовенство, городян і (іноді) селян. Кожне з станів мало свої традиційні інтереси, права і обов’язки перед короною. Станове представництво, наприклад, захищав Ш. Монтеск’є, яке він розглядав як форму високо цінованого їм “змішаного правління”.
Здавалося б, такий підхід залишився в минулому і зберігає лише науковий та історичний інтерес. Однак рудименти такого роду парламентаризму дійшли аж до наших днів. Перш за все це відноситься до палаті лордів у Великобританії. Ніхто з лордів не є виразником волі народу. Одного разу призначені на цей пост, лорди є довічними парламентарями. В останні роки на адресу верхньої палати парламенту у Великобританії звучало чимало критики. Звучали й обговорювалися пропозиції щодо ліквідації даного політичного інституту. Однак у силу впливу традицій та їх інерції ця палата продовжує функціонувати.
Іншу картину представляє французький Сенат, хоча його представницький характер теж викликає чимало суперечливих суджень. Французькі сенатори обираються непрямим голосуванням, в якому головна роль належить місцевим обранцям. У підсумку сільська Франція має підвищений представництво серед сенаторів. Серед обранців з числа сенаторів, що представляють міську частину французького електорату, більшість отримують цей статус рішенням нотаблей або представників політичних партій. При цьому сенатори, яких обирають на 9 років, як правило, переживають ті зміни, які відбуваються в міжвиборчий період в представляемом ними електораті.
В італійському Сенаті більшість сенаторів обирається на пропорційній основі. Проте в його складі знаходяться п’ять сенаторів, які довічно призначаються президентом країни. Сенат володіє по суті справи тими ж правами, що і Палата депутатів італійського парламенту. І це саме по собі ставить ряд питань, відповідь на які шукає італійська громадськість. Про що йде мова? Багато політиків і політологів задаються питанням: якщо повноваження палат однакові, то навіщо потрібно мати в парламенті дві палати? Однозначної відповіді в італійському суспільстві поки не знайдено.
На відміну від наведених нами прикладів, легітимність і склад верхньої палати парламенту в деяких інших країнах грунтується на інших принципах. Так, в США сенатори обираються з 1913 р прямим загальним голосуванням населення кожного штату. Кожен штат країни представлений в Сенаті двома обранцями, обраними на 6 років. У підсумку стверджується певна нерівність: 500 000 жителів Аляски представляються 2 сенаторами.
Також два сенатори обираються від 25 000 000 жителів Каліфорнії.
Кожні два роки відбувається оновлення складу Сенату на одну третину. Сенатори США не наділяються жодним імперативним мандатом. Більш того, в цій країні не існує жодної юридичної зв’язку між сенаторами і політичними органами штатів, які вони представляють.
Зрозуміло, що найменші штати опиняються в самому виграшному становищі. І це відноситься не тільки до США. Посилаючись на дані Оренда Лейпхарта станом на 1980
Як бачимо, особливо привілейованого становища досягли “малі” землі в США і Швейцарії, але і в інших країнах нерівність досить відчутно. Навіть у деяких унітарних державах верхні палати парламентів формуються так, щоб жодна з територій не відчувала себе ущербною. В Італії, наприклад, Сенат формується загальним голосуванням, але при особливій нарізці виборчих округів: кожен з них збігається з великим регіоном країни.
У Німеччині члени бундесрату не є справжніми “парламентаріями”. Відповідно до ст. 51 Конституції країни, вони є “членами урядів земель”, чий мандат закінчується з припиненням відправлення їх урядової функції. Кожна земля розташовує в бундесраті певним числом місць (від трьох до шести представників в залежності від чисельності населення): землі Баварія, Баден-Вюртенберг, Нижня Саксонія і Ренаном Північної Вестфалії мають 6 місць в бундесраті; по 4 місця мають Берлін, Шлезвіг-Хольстейн, Гесс і Ренаном-палатінати; по 3 місця – Сарр, Брем і Гамбург. Потрібно сказати, що 5 нових земель, утворених на території колишньої НДР після її приєднання до ФРН, мають більш високе представництво, ніж це визначається демографією цих земель. Так, Бранденбург, Маккленбург, Сакс-Анхальт, Сакс і Тюрінгія мають по чотири місця в бундестрате.
У Бразилії Сенат обирається на основі мажоритарної системи на 8 років. Від кожного штату і федерального округу обирається по три сенатори і одночасно по два їх заступники. Кожні чотири роки відбувається оновлення сенату: спочатку він оновлюється на одну третину, а потім на дві третини свого складу.
Сенат в Австралії обирається населенням на шість років з оновленням його складу кожні три роки, коли обирається Палата представників. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються за плюрально системи виборів по два представники від кожного кантону на чотири роки.
Для формування складу верхніх палат парламенту використовується також принцип делегування, коли глави органів виконавчої та законодавчої влади є одночасно і членами відповідної палати федерального парламенту. Така система донедавна діяла в Росії. Нагадаємо, що перший склад Ради Федерації (1993-1995) формувався на основі прямих виборів в суб’єктах Російської Федерації; це розглядалося Конституцією в якості перехідної заходи. З 1995 по 2000 рр. діяв принцип, згідно з яким голови законодавчих і виконавчих органів державної влади в суб’єктах федерації були одночасно членами Ради Федерації. У 2000 був прийнятий Федеральний закон, згідно з яким склад Ради Федерації формується з числа представників законодавчих і виконавчих органів суб’єктів Федерації.
У деяких країнах верхня палата парламенту формується на основі змішаної системи комплектування: одна її частина обирається населенням, інші частини – парламентами суб’єктів федерації або призначаються органами державної влади. Так, у Бельгії 40 членів Сенату обираються населенням регіонів на основі пропорційного представництва (25 – від Фландрії і від фламандського населення Брюссельського регіону та 15 – від Валлонії і від франкомовного населення Брюссельського регіону), 21 обираються комунальними радами (по 10 від фламандськомовних і франкомовних комун і 1 від германомовних комуни), а 10 кооптує обраними сенаторами (6 від Фландрії і 4 від Валлонії). До складу Сенату входять також сенатори по праву – діти королівської сім’ї (з 18 років), у разі їх відсутності родичі королівського прізвища по низхідній лінії.
В Індії Рада штатів формується за допомогою змішаної системи, коли більша частина його складу (232 члена з 244) обирається на шість років законодавчими зборами штатів і союзних територій, а 12 членів призначаються президентом з осіб, які мають особливі заслуги в різних галузях літератури чи мистецтва, науки або громадської діяльності [440].
Нижні палати парламентів
Нижні палати парламенту в силу свого строго представницького характеру володіють першістю в законотворчій діяльності. Це так тому, що виборний парламент є найкращим вираженням демократично вираженої волі виборців. Не дивно, що саме нижня палата парламенту розпорядженні більш широкими компетенціями або прерогативами. З цієї точки зору стає зрозумілою політична практика парламентів Франції, Німеччини і навіть Великобританії, де двопалатність, по суті справи, приховує факт наявності однопалатного законодавчого органу.
Як ми тільки що відзначили, головне достоїнство нижньої палати парламенту визначається її представницьким характером. Хоча саме представництво має значні якісні відмінності в кожній з країн. Є всі підстави констатувати, що нижні палати парламентів далеко не в повній мірі відповідають вимогам ідеалу ліберальної філософії. Так, мажоритарне голосування в один тур у Великобританії робить практично неможливими зміни ситуації в країні двопартійності. Для порівняння наведемо приклад Франції. У цій країні введення мажоритарного голосування у два тури і своєрідна нарізка округів, проведена після прийняття Конституції 1958 р, сприяли деформированию народного волевиявлення [441].
У США відсторонення від голосування негрів на Півдні країни в поєднанні з політикою нарізки округів довгий час перекручували представницький характер обранців до Конгресу. Так, в 1956 р чисельність негрів у виборчих списках не перевищувала 25 відсотків від реальної чисельності виборців з числа негрів. Тільки в 1960-і рр. були прийняті кілька законодавчих актів отменявших існували раніше обмеження для голосування негрів. І це поклало початок тому, що стала складатися інша ситуація. Досить авторитетна газета “Нью-Йорк таймс” 18 червня 1964 показала деякі з аномалій виборчого процесу: 12 відсотків населення штату Вермонт теоретично могли в підсумку голосування сформувати більшість парламенту штату. В інших штатах виборчі округи не змінювалися протягом 30 років, а в Луїзіані – навіть 50 років. Верховний суд США своїми рішеннями від 1962, 1964 і 1968 рр. підтвердив той факт, що принцип “одна людина, один голос” повинен суворо дотримуватися, а виборчі округи повинні нарізатися так, щоб дотримувався принцип суворо рівності за умови відмови від будь-якої форми дискримінації громадян. Правда, щодо виборів, які проводяться на місцевому рівні, американський законодавець зберігає відому свободу в принципі представництва, посилаючись на причини історичного та географічного порядку.
Електоральні системи в Німеччині та Італії аж до 1993 р гарантували в цілому адекватне електоральне представництво. Широко відомий той факт, що в Італії будь-яка політична партія могла бути представлена в парламенті за умови отримання нею навіть менше 2 відсотків голосів. У Німеччині мінімальний поріг для проходження в парламент становить 5 відсотків голосів виборців. Як вважають політологи, такий поріг позбавляє парламент від представництва як вкрай правих, так і лівих політичних сил. У 1994 р в Італії був введений 4-відсотковий поріг для проходження в парламент.
У Росії до 2005 р поріг для проходження політичної партії в парламент становив 5 відсотків. Тепер же рішенням законодавця він збільшений до 7 відсотків. При цьому партія, що отримала 5-6% голосів виборців отримує одне місце в парламенті, а партія, що отримала 6-7% – два місця.
З питань введення порогів і їх величини в різних країнах немає єдиної думки. Існують, принаймні, дві протилежні позиції в цьому питанні. Одні наполягають на необхідності створення таких умов, щоб парламенти були “дзеркалом” політичної реальності країни і навіть реальності соціологічної [442]. У цьому відношенні дуже примітним є той факт, що в останні роки в ряді країн активно заявили про себе феміністські руху, які домагаються більшої представництва жінок у керівних інстанціях політичних партій. Приклад тому – Франція чи США (зокрема, це активно обговорюється в рамках демократичної партії). Феміністські руху домагаються і більшого представництва жінок як у виборних органах влади, так і в структурах адміністрації.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)