Міжнародна правосуб’єктність Європейського союзу
Дуалізм “Європейське співтовариство – Європейський союз” бере свій початок після вступу в силу Маастрихтського договору. Майже вся інтеграційна компетенція, здійснювана інститутами Європейського союзу, до вступу в силу Лісабонського договору реалізовувалася в рамках саме Європейського співтовариства на підставі установчого договору останнього (Римського договору 1957 року – Договору про заснування Європейського співтовариства 1957 г.).
Те ж саме відноситься до міжнародних угод ЄС з іноземними державами (третіми країнами) і міжнародними організаціями. Майже всі вони підписані від імені Європейського співтовариства або рідше Євратому та ЄСВС (до його ліквідації після закінчення передбаченого п’ятдесятирічного терміну дії 24 липня 2002 рік), що є формально самостійними суб’єктами міжнародного права. Наприклад, базовий документ, що регулює взаємовідносини Європейського союзу з третіми країнами – Угода про партнерство та співробітництво, – була підписана не з Європейським союзом в цілому, а з Європейськими співтовариствами та їх державами-членами.
Саме Європейське співтовариство, а не Союз, виступало до недавніх пір офіційним членом Світової організації торгівлі, організацій ООН та ряду інших міжурядових установ.
До відання інститутів Європейського союзу на підставі Маастрихтського договору 1992 р ставилися тільки дві неекономічні сфери інтеграції та співпраці, що розвитку в 1970-і рр.: ОВПБ і співробітництво поліції і судових органів в кримінально-правовій сфері (СПСО) [92].
У теорії міжнародного права вся повнота міжнародних прав і обов’язків визнається тільки за суверенними державами. Інші міжнародні освіти (наприклад, міжнародні організації) мають похідним обсягом правосуб’єктності.
Шлях, який пройшов Європейський союз від Маастрихтського договору до Амстердамського, а потім до Договору в Ніцці, а тепер вже і до Лісабонського договору, був насичений дискусіями на всіх рівнях з питання його правосуб’єктності. Маастрихтський договір не містить положень, які б чітко кваліфікували правовий статус Європейського союзу і наявність у нього правосуб’єктності. У ст. 2 Маастрихтського договору йдеться про необхідність сприяти утвердженню індивідуальності Союзу на міжнародній арені [93]. У поняття “індивідуальність” вкладається не тільки політична і економічна значимість Союзу, а й її правова реалізація в рамках його цілей, т. Е. Мова йде про ідентифікацію Європейського союзу як суб’єкта міжнародного права. Звісно ж, що саме такий стан сприяло подальшому вдосконаленню правового статусу Євросоюзу.
Ще в 1996 р Європарламент закликав вирішити питання про надання Європейському союзу правосуб’єктності. Його обговорення продовжилося при підготовці міжурядової конференції 1996 р Висновок, підготовлений робочою групою, було таке: чи більшість держав-членів вказують на переваги надання міжнародної правосуб’єктності Союзу з тим, щоб він міг укладати міжнародні угоди з питань, що стосуються спільної зовнішньої політики і загальної політики безпеки, правосуддя та внутрішніх справ. У зв’язку з цим той факт, що юридично Союз не існував, був джерелом сумнівів і приниження його ролі за межами Союзу. Інші держави-члени вважали, що надання міжнародної правосуб’єктності Союзу може призвести до плутанини з юридичними прерогативами держав. Таким чином, розходження в розумінні цього питання не привело до вироблення єдиної позиції і на цій конференції [94]. І, оскільки це питання не було вирішене Маастрихтським договором, вся увага і надії були пов’язані з Амстердамським договором. Однак, незважаючи на всі очікування, він, хоча і вніс зміни в Маастрихтський договір, не вирішив питання про правосуб’єктності Європейського союзу.
У грудні 2000 року глави держав та урядів країн – членів Європейського Союзу зібралися в Ніцці для внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договори про заснування спільнот. В результаті було підписано новий договір – Ніццький [95]. Основне завдання цього Договору – інституційна реформа, пов’язана з предстоявшим збільшенням числа держав – членів ЄС. Реформування інститутів ЄС торкнулося, зокрема, зміни складу Європейської комісії, процедури голосування в Раді, представництва країн-членів в Європейському парламенті, визначення повноважень Суду справедливості та Суду першої інстанції та ін. Однак ці зміни не торкнулися питання правосуб’єктності.
Таким чином, в тексті Договору про Європейський Союз зі змінами, внесеними Амстердамським договором та Договором в Ніцці, не містилося положень про надання Європейському союзу статусу юридичної особи.
Зовнішня компетенція аж до вступу в силу Лісабонського договору здійснювалася спільнотами. Повноваження щодо укладення міжнародних договорів в установчих договорах спільнот уповноважували їх на такий висновок. Союзу такі повноваження не були додані ні Маастрихтським договором, ні наступними. Так, в ст. 24 Маастрихтського договору йдеться про укладення міжнародних угод в рамках другої і третьої “опор” [96], але мова йде не про повноваження союзу, а про повноваження Ради. Згідно з цією статтею такі угоди укладаються Радою за рекомендацією головуючої держави-члена.
Що стосується взаємин з міжнародними організаціями, то згідно зі ст. 18 і 19 Маастрихтського договору Європейський союз покликаний був сприяти виробленню єдиної позиції держав-членів в таких організаціях [97]. Держави-члени, в свою чергу, в силу ст. 37 повинні були захищати спільні позиції в цих організаціях. Але юридично взаємини з міжнародними організаціями встановлюються самими державами-членами та спільнотами (ст. 181 Договору про заснування Європейського Співтовариства).
Але ситуація на практиці склалася не так однозначно, як в праві. Спільноти, беручи участь в міжнародних договорах, міжнародних конференціях, будучи членами міжнародних організацій, фактично представляли Союз в цілому. В рамках Союзу був створений спеціалізований апарат зовнішньополітичного співробітництва, а головує держава-член в особі його голови виступало в ролі Верховного представника Союзу у сфері міжнародних відносин.
Кардинальні зміни в цьому відношенні були введені Лісабонським договором. Згідно ст. 23 Договору про ЄС в редакції Лісабонського договору “Європейський союз стає правосуб’єктності” [98]. Це означає, що ЄС може укладати міжнародні договори у всіх сферах його компетенції в чотирьох випадках:
– Якщо це передбачено основними договорами ЄС;
– Якщо того вимагає досягнення цілей, зазначених у договорах;
– Якщо того вимагає юридично обов’язковий документ ЄС;
– Якщо даний договір може “вплинути на загальні правила ЄС або змінити їх”.
Держави-члени мають право укладати будь-який міжнародний договір за умови, що він не суперечить угодам, підписаним ЄС, або не відноситься до зони компетенції Союзу.
Договором про Європейський Союз в редакції Лісабонського договору, наделившего Європейський союз правосуб’єктність, закріплена наступна процедура щодо укладення міжнародних угод від імені ЄС: Рада ЄС дає згоду на проведення переговорів після отримання на те відповідних рекомендацій Єврокомісії і Верховного представника у закордонних справах і політиці безпеки, він також призначає главу делегації або представника від ЄС і приймає рішення про підписання договору. Європейський парламент має дорадчу роль, за винятком положень договору, до яких застосовні юридичні процедури, і угод про приєднання до Європейської конвенції із захисту прав людини та основних свобод [99].
(2 votes, average: 4.50 out of 5)