Створення механізму Європейського політичного співробітництва
Інтеграція європейських держав в області спільної зовнішньої політики і політики безпеки відбувалася поетапно і йшла зі значними труднощами. Зовнішня політика і проблема безпеки країн Західної Європи знайшли своє вираження в ряді угод відразу після закінчення Другої світової війни, не зачіпаючи, однак, національного суверенітету. Уже в 1947 р Великобританія і Франція підписали договір про взаємодопомогу в разі відновлення німецької агресії. 12 березня 1948 року в Брюсселі було підписано договір про створення Західного союзу, який поступово перетворився в Західноєвропейський союз (ЗЄС). У початку 1952 року Франція, ФРН, Італія і Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали Паризький договір і Загальний договір, якими передбачалося установа Європейського оборонного співтовариства (ЕОС). Однак Національні збори Франції відхилило Паризький договір, тим самим заблокувавши створення ЕОС [79].
З підписанням 4 квітня 1949 р Північноатлантичного договору та освітою НАТО зовнішня політика і проблеми колективної безпеки країн Західної Європи зазнають суттєвих змін. Вони йдуть у фарватері політики США і НАТО проти СРСР в “холодній війні”. Цим і обумовлено прийняття Паризьких угод 1954 році, які представляли собою комплекс документів з військових, політичних та інших питань [80] (вступили в чинності 5 травня 1955 року). Паризькі угоди складалися з:
1) протоколу і угоди, які стосуються скасування окупаційного режиму в ФРН (підписані США, Великобританією, Францією і ФРН);
2) протоколів, підписаних Великобританією, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом і ФРН, безпосередньо про створення цими державами в рамках НАТО військово-політичного Західноєвропейського союзу на базі зміненого і доповненого Брюссельського пакту 1948 р.;
3) резолюцій держав-членів НАТО про приєднання ФРН до Північноатлантичного пакту.
Курс на зовнішньополітичну інтеграцію фактично був запроваджений в життя в рамках військового угруповання, що отримала найменування Західноєвропейського союзу. Учасником ЗЄС, крім держав, які мали намір увійти в ЕОС, стала також Великобританія. Таким чином, провалилася спроба створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС) на базі Європейського оборонного співтовариства (ЕОС).
Протягом 1950 і 1960 рр. країни – члени ЄС спробували надати внутрішньому ринку аспект зовнішньої політики: інтеграція стала розвиватися в напрямку від економіки до політики. Формально перші зовнішньополітичні цілі співтовариства були закріплені Римським договором 1957 г. Вони носили декларативний характер і зводилися до двох положень: заяви про солідарність з колишніми колоніальними країнами і бажанням забезпечення їх процвітання відповідно до принципів Статуту ООН; заклику до інших європейських народів до участі в європейській інтеграції [81].
У 1970-ті рр. тема розвитку співробітництва у військово-політичній сфері знову набула актуальності. З метою реалізації ідеї створення наднаціонального Європейського оборонного співтовариства, що не вдався в 1952 р, глави урядів доручили своїм міністрам закордонних справ “вивчати кращий спосіб досягнення прогресу в справі політичного об’єднання, в контексті розширення ЄС” [82] в ході зустрічі на вищому рівні в Гаазі (1969 р). Важливою віхою в створенні другий “опори” ЄС є доповідь Е. Давіньон, в якому він виступив за зовнішньополітичне співробітництво. Доповідь Давіньон створив неофіційний міжурядовий консультативний механізм, в якому держави-члени могли б досягти “масштабної політики”. Так, в листопаду 1970 року на Люксембурзькій сесії міністрів закордонних справ держав-членів була заснована система Європейського політичного співробітництва (ЄПС). Вона представляла собою міждержавний механізм взаємного обміну інформацією та політичних консультацій на рівні міністрів закордонних справ.
Наступним кроком в цьому напрямку стала доповідь прем’єр-міністра Бельгії Л. Тіндеманса, зроблений ним у грудні 1975 року, основу якого складали пропозиції про об’єднання ЄЕС з ЄПС з включенням в нього питань оборони. У своєму виступі Л. Тіндеманса закликав Раду міністрів ЄЕС покінчити з “шизофренічними” протиріччями між економічною інтеграцією спільноти і його політичної фрагментацією. Він зажадав від ЄС спільної оборонної стратегії і зовнішньої політики [83].
Доповідь Л. Тіндеманса тривалий час залишався поза увагою, і в 1983 р з ініціативи ФРН та Італії знову було поставлено питання про посилення зовнішньополітичного співробітництва, що знайшов своє відображення тільки в Єдиному європейському акті (ЕЕА).
Отже, як видно з хронології розвитку подій, ідея Європейського політичного співробітництва мала змінний успіх. Протягом 1970-х рр. ЄПС було активним гравцем у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту на Близькому Сході і в створенні Організації з безпеки і співпраці в Європі. Однак військові дії в Афганістані (1979 г.) і війни в Югославії (1991-1995 рр.) Показали слабкість Європейського політичного співробітництва.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)