Дія європейського права в часі, просторі і по колу осіб
Питання про часові рамки дії права ЄС виник вже в відношенні Паризького договору 1951 року заснував ЄОВС. Цей договір був укладений строком на 50 років і не припускав продовження після закінчення терміну дії. Пояснювалося це розрахунком авторів документа на те, що розвиток європейської інтеграції не зажадає якихось змін у функціонуванні Співтовариств і питання про термін дії правових норм, вироблених в період існування Співтовариств, буде вирішене в процесі їх розвитку. Однак незабаром стало очевидно, що необхідно чітке регулювання цього питання на рівні установчих договорів. Римський договір 1957 р не містили вказівки на термін їх дії. Використовуючи в якості аргументу безстроковий характер Римських договорів 1957 р Суд ЄС вказав особливий характер як інтеграційних утворень, так і створеної в їх рамках системи права. Договір про створення ЄОВС припинив свою дію з 23 липня 2002 г. Однак скільки-небудь істотного збитку ні інституційній структурі, ні праву ЄС це не завдало. Пов’язано це з тим, що в рамках спочатку всіх трьох Співтовариств, а потім і в рамках ЄС була створена єдина інституційна структура. Повноваження, які в минулому належали в ЄОВС Вищому керівному органу, перейшли до Комісії, яка їх фактично зберігає і після зникнення самого Європейського об’єднання вугілля і сталі.
Більшість актів, що видаються інститутами Співтовариств, практично, якщо це не обумовлено безпосередньо в самому тексті, не містять вказівок на тимчасові рамки їх дії і, отже, повинні розглядатися як чинне право і після формального припинення дії Паризького договору. Безстроковий характер всіх наступних установчих актів безпосередньо в них закріплюється і практично поширюється на акти вторинного права, видані на їх основі, якщо інше не обумовлено в правовому акті. Слід, однак, звернути увагу на те, що нерідко установчі договори ЄС містять програмні положення, що вказують на етапи їх реалізації, наприклад побудова спільного ринку, економічного і валютного союзу і т. П. Цілком очевидно, що конкретні норми, що діють в рамках здійснення того чи іншого етапу реалізації більш широкої програми, впливають і на норми права, і на інститути, якщо вони їх стосуються. Так, при створенні економічного і валютного союзу заснований Європейський валютний інститут, статут якого був прийнятий у формі окремого протоколу. Однак в подальшому з настанням третього етапу побудови валютного ЄС і створенням зони євро цей інститут припинив своє існування і його місце зайняв Європейський центральний банк, статус якого визначається спеціальним протоколом.
За загальним правилом, право ЄС діє на всій території ЄС. Територію ЄС – відповідно до Договору про ЄС – утворює сукупна територія держав – членів ЄС. Відповідно, можна вважати, що зовнішній кордон ЄС утворюють кордони держав-членів з третіми державами, які не членами ЄС, або межі, що відокремлюють відповідні території від відкритого моря. Проте окремі правові норми ЄС можуть бути незастосовні на території тих чи інших держав і територій в складі ЄС.
Першу групу складають вилучення відносно держав – членів ЄС, погоджені ними при приєднанні до Європейських Співтовариств або в процесі реформування установчих договорів ЄС. Особливі умови застосування загального правового режиму або встановлення певних вилучень з цього режиму встановлені в ряді додаються до Лісабонського договору протоколів: у Протоколі про деякі положення щодо Сполученого королівства Великобританії і Північної Ірландії, Протоколі про деякі положення щодо Данії, Протоколі про Данії, Протоколі про Франції, Протоколі про застосування деяких аспектів ст. 26 Договору про функціонування ЄС до Сполученого Королівства та Ірландії, Протоколі про позицію Сполученого Королівства та Ірландії щодо простору свободи, безпеки та правосуддя, Протоколі позиції Данії та ін.
Іншу групу складають вилучення відносно окремих територій держав – членів ЄС. Існування таких вилучень пов’язано, перш за все, з тим, що деякі держави-члени мають досить складну внутрішню адміністративно-територіальну структуру. Мова в даному випадку йде про особливий статус територій, які були в недавньому минулому колоніями або мали статус залежних територій. Так, Французька Республіка включає в себе офіційно Францію-метрополію, заморські департаменти і заморські території. При виробленні установчих договорів було особливо обумовлено, що по відношенню до окремих заморським територіям може застосовуватися в окремих областях особливий режим, відмінний від того, який застосовується у всіх державах-членах. Зокрема, були встановлені, наприклад, певні привілеї по відношенню до імпорту товарів, вироблених в окремих заморських територіях, що мало сприяти розвитку сільського господарства та інших виробництв на бідних і відсталих територіях. Взаємини із заморськими країнами і територіями ЄС регулюються ст. ст. 198-204 Договору про функціонування ЄС. Зазначені норми визначають правові форми взаємодії ЄС в цілому з розташованими за межами континентальної Європи володіннями держав – членів ЄС, які в силу їх географічної віддаленості і особливостей юридичного статусу не ввійшли разом зі своїми метрополіями до складу ЄС. У додатку II до установчих документів наведено вичерпний перелік “заморських країн і територій”, які перебувають під юрисдикцією держав – членів ЄС, який включає в основному острівні території: Гренландію (Данія), Нової Каледонії (Франція), Нідерландські Антильські острови і т. Д. відповідно до положень ч. 4 договору про функціонування ЄС, яка в основних рисах збереглася з початкового тексту Римського договору 1957 р ЄС встановлює з зазначеними островами асоціацію, яка передбачає надання підтримки економічного розвитку відповідних територій, а також привілейований і недискримінаційний режим економічних взаємозв’язків між ними і всіма державами-членами. Режим асоціації в числі іншого передбачає заборону митних зборів, що не є, втім, беззаперечним (за певних умов “заморські країни і території” можуть стягувати мита з товарів, що імпортуються з ЄС).
Говорячи про територіальну сфері застосування права ЄС, слід також ще раз згадати про концепцію просунутого співробітництва. В результаті її застосування відповідних положень підписуються угод (наприклад, шенгенські угоди, угоди про створення зони євро і ін.) Діють на території тільки тих держав – членів ЄС, які стали учасниками угод, що реалізуються на основі цієї концепції. Всі ці нюанси в розкритті територіальної сфери дії права ЄС повинні бути враховані при загальній характеристиці сфери його застосування.
В силу внутрішніх особливостей, властивих правовій системі, його норми здатні наділяти правами і обов’язками не тільки держави – члени ЄС, але і безпосередньо громадян, фізичних та юридичних осіб, які проживають, перебувають і здійснюють свою діяльність в ЄС, а в окремих випадках – також фізичних осіб, суб’єктів господарювання з третіх держав.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)