Джерела європейського права
Правовим інструментом реалізації політики ЄС є право ЄС, весь масив діючих нормативних документів. Традиційно джерелами права ЄС виступають, з одного боку, установчі документи ЄС і документи, які вносять у них зміни або доповнення ( “первинне право”), з іншого – законодавство і інші акти інститутів і органів ЄС ( “вторинне”, або “похідне”, право). Значення джерела права в ЄС відіграє також судова практика, що формулюється в рішеннях Суду Європейських співтовариств та підпорядкованих йому трибуналів ЄС.
Зі вступом в силу Лісабонського договору ця система джерел в цілому збереглася, однак реформування зазнали її окремі елементи:
– Ядром первинного права ЄС стали два засновницьких документа ( “Договори”) – Договір про ЄС і Договір про функціонування ЄС;
– Судова практика (прецедентне право) ЄС відтепер формується Судом ЄС при збереженні наступності щодо старих прецедентів, сформульованих Судом Європейських співтовариств;
– Раніше видані правові акти інститутів ЄС, в яких зосереджена найбільша частина норм права ЄС, також залишаться в силі.
Система установчих документів ЄС в редакції Лісабонського договору служить віддзеркаленням концепції, яка була висунута президентом Франції Н. Саркозі і отримала підтримку інших держав – членів ЄС.
Суть концепції полягає в пропозиції наділити ЄС двома основними джерелами:
– коротким, що містить найбільш загальні і фундаментальні принципи (mini-traite – міні-договір), і
– докладним, який деталізував б норми першого виду джерел стосовно до різних сфер компетенції і окремим органам ЄС.
Короткий (базовий) установчий документ в такому випадку грав би роль основного закону ЄС, детальний – служив би актом про його застосуванні. Перший, короткий, установчий документ ЄС називається Договором про ЄС (55 статей). Другий, детальний, документ був названий Договором про функціонування ЄС (358 статей). Обидва джерела, разом узяті, отримали найменування Договорів.
Договори de jure є документами, підписаними в початковій редакції 1992 р (Договір про ЄС) і 1957 року (Договір про заснування ЄЕС), Лісабонський договір 2007 вніс зміни і доповнення в їх тексти. Однак масштаб цих поправок настільки великий, що de facto можна говорити про появу нових за змістом установчих документів ЄС.
Різниця в політичній ролі і предмет договорів не відбивається на їх юридичному становищі відносно один одного. Договір про ЄС і Договір про функціонування ЄС мають однакову (рівну) юридичну силу і спільно виступають в якості Договорів, на яких грунтується ЄС (ст. 1 Договору про ЄС; ст. 1 Договору про функціонування ЄС). За своєю юридичною силою до Договорів прирівнюється Хартія ЄС про основні права.
Установчі документи ЄС (Договори) і Хартія про основні права займають вище місце в ієрархії джерел права ЄС як особливої інтеграційної правової системи, загальною для всіх держав-членів і народів цієї організації.
Додатковими елементами первинного права ЄС є:
– Договори про приєднання нових держав-членів до ЄС та додані до них акти про умови приєднання. З 1972 по 2005 р було підписано і набуло чинності сім таких договорів і актів;
– Договори про внесення поправок до установчих документів, звані в доктрині “ревізійними договорами”. За слід ним ревізійним договором ЄС став Лісабонський договір 2007 р.; йому передували Ніццький договір 2001 року, Амстердамський договір 1997 року та т. д.
З набуттям чинності Лісабонського договору система правових актів “вторинного права” також зазнала деяких змін, а саме стала простішою і логічною. Багато в чому її спрощення пов’язане з ліквідацією структури трьох “опор”, характерною ЄС до набуття чинності Лісабонського договору, і, як наслідок, зникненням специфічних правових інструментів, якими раніше оформлялися рішення ЄС в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки та співробітництва поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері ( “загальна стратегія”, “загальна позиція”, “загальна акція”, “рамкове рішення” і ін.) [49].
Установчі документи в редакції Лісабонського договору передбачають такі види правових актів ЄС:
а) регламент;
б) директива;
в) рішення;
г) рекомендації та висновки.
Перш, як уже зазначалося, зазначені види правових актів приймалися тільки в рамках першої “опори” ЄС.
Регламент (від франц. Regie – правило, норма) – нормативний акт, який має загальну дію, є обов’язковим в повному обсязі і підлягає прямому застосуванню у всіх державах-членах.
а) Регламент служить засобом уніфікації національного права держав – членів ЄС, за допомогою якого на території ЄС вводяться єдині правила поведінки в конкретній сфері життя або з окремих питань. Фактично регламенти можна назвати законами ЄС.
б) Директива має обов’язкову силу для кожної держави-члена, якому вона адресована (в переважній більшості випадків директиви адресуються відразу всім державам-членам), щодо результату, якого потрібно досягти. При цьому за національними нормотворческими інститутами зберігається компетенція щодо форми і способів досягнення результату, передбаченого директивою.
Директива ЄС служить інструментом гармонізації національного права держав-членів (т. Е. Встановлення загальних рамок правового регулювання в певній сфері суспільних відносин, але без введення повного однаковості).
Якщо визначати регламент як закон ЄС, то директиву можна назвати основами законодавства, які діють не безпосередньо, а потребують трансформації у внутрішнє право держав-членів.
Трансформація директиви є приведення державами-членами свого законодавства у відповідність з її нормами шляхом прийняття, зміни або скасування національних законів і підзаконних актів. Про вжиті заходи в обов’язковому порядку повідомляється Комісія (вона, нагадаємо, здійснює функцію нагляду за дотриманням права ЄС).
Процес трансформації директиви повинен бути завершений протягом зафіксованого в ній терміну: “Держави-члени вживають необхідних законодавчих, які регламентують та адміністративні положення, щоб забезпечити свою відповідність цієї рекомендації, не пізніше…”.
У разі невиконання обов’язку по трансформації директиви держави-члени залучаються Комісією і Судом ЄС до відповідальності. Ця відповідальність в результаті може виражатися в накладенні на них фінансових санкцій (одноразова сума штрафу та / або пеня). Термін трансформації для кожної директиви різний, може становити від декількох місяців до декількох років (в залежності від новизни і масштабу змін в чинне правове регулювання, які привносить директива).
У свою чергу, громадяни та юридичні особи, яких директива наділяє правами або знімає з них обов’язок, можуть в подібному випадку звертатися з позовом до державних органів та установ в судові інстанції, а також вимагати від держави-порушника (держави, що не виконав свої обов’язки по трансформації директиви) компенсації заподіяної шкоди. У всіх випадках вимоги громадян і юридичних осіб до держав-порушників пред’являються до національних судів. При неясності питання останні можуть, а національні суди вищих інстанцій повинні направляти преюдиціальне запити до Суду ЄС (ст. 267 Договору про функціонування ЄС).
в) Рішення є ще однією формою юридично обов’язкового акту інститутів ЄС, проте воно має інше призначення, ніж регламент або директива (не призначене служити інструментом уніфікації чи гармонізації національного права).
З урахуванням практики, що склалася в ЄС, а також з огляду на скасування структури трьох “опор” Лісабонський договір дещо розширив визначення розглянутого виду правових актів в порівнянні з характеристикою “рішення”, яка містилася в початковій редакції Римського договору 1957 року (в Договорі про заснування Європейського економічного співтовариства, потім в Договорі про заснування Європейського співтовариства).
До вступу Лісабонського договору в силу рішення були нормативними актами, прийнятими інститутами ЄС в рамках другої і третьої “опор” (наприклад, рішення Ради від 22 січня 2001 року про заснування Комітету з питань політики безпеки, Військового комітету та Військового штабу ЄС). На практиці в формі рішень приймалися нормативні акти Європейського співтовариства, хоча така можливість не була закріплена юридично в установчих документах Товариства – так звані рішення sui generis – рішення особливого роду (наприклад, рішення “Про створення Європейської адміністративної школи” від 26 січня 2005 року) . У німецькому юридичною мовою рішення ЄС різних видів позначалися неоднаковими термінами: Entscheidung (рішення – індивідуальний акт) і Beschluß (інші рішення). Під французькою та англійською мовами в обох випадках вживається поняття decision / decision. Слід також зазначити, що рішення Суду ЄС позначаються в оригіналі особливим поняттям: arret (фр.) / Judgment (англ.), Т. Е. Судове рішення.
Зі вступом в силу Лісабонського договору рішеннями оформляються наступні нормативні акти ЄС:
– Індивідуальні акти, що включають приписи, адресовані конкретним суб’єктам – державам-членам або приватним особам (наприклад, рішення Комісії про накладення штрафів на підприємства);
– Акти, що включають обов’язкові приписи, спрямовані широкому колу осіб і не спрямовані на уніфікацію або гармонізацію національного права. У формі рішень повинні оформлятися, наприклад, заходи у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки (замість видавалися в “старому” ЄС загальних стратегій, позицій, акцій), вказівки щодо фінансових чи інших практичних заходів ЄС, інструкції щодо вирішення організаційних питань, включаючи уточнення або зміна окремих положень установчих документів.
г) Рекомендації, так само як і укладення, на відміну від перерахованих вище актів не мають юридично обов’язкової силою. Рекомендація служить формою висування пропозицій інститутів ЄС з певних питань. Рада і Комісія мають необмеженим правом видання рекомендацій (ст. 292 Договору про функціонування ЄС); інші інститути можуть видавати їх у випадках, передбачених установчими документами.
д) Висновок є формою викладу офіційних позицій інститутів ЄС щодо будь-яких питань.
Особливе місце серед документів, прийнятих органами та установами ЄС, які не входять до складу його інституційного механізму і тому не уповноважені видавати від його імені правові акти, займають акти Європейського омбудсмена, Економічного та соціального комітету, Комітету регіонів, Європолу, Євроюсту, європейських агентств та ін. Постанови цих інстанцій оформляються рішеннями sui generis (особливого роду) або у формі їх висновків, резолюцій, декларацій і т. п.
Подібні документи відповідно не визнаються в якості правових актів ЄС в значенні ст. 288 Договору про функціонування ЄС. У сучасній доктрині в зв’язку з цим їх називають актами, не передбаченими Договорами, актами поза номенклатури, Непойменовані, нетиповими актами або актами особливого роду.
Те ж саме відноситься до актів інститутів, які видаються в не передбачених установчими документами формах, т. Е. Прийняті в іншій формі, ніж регламент, директива, рішення, рекомендація, висновок. Це, наприклад, резолюції Європейського парламенту та Ради; повідомлення, білі книги, зелені книги Європейської комісії, кодекси поведінки та ін.
Згадані документи, як правило, здатні володіти тільки рекомендаційним дією. Проте вони можуть породжувати обов’язкові юридичні наслідки в разі, якщо це прямо передбачено в установчих документах або правових актах ЄС. При необхідності їх оспорювання допускається в Суді Європейського союзу.
Дана умова виконується, зокрема, стосовно “орієнтирів” Європейського центрального банку (ст. 12.1 та ст. 14.3 Протоколу про Статут Європейської системи центральних банків та Європейського центрального банку). “Орієнтири” ЄЦБ можуть містити норми права, але подібно директивам адресуються державам-членам (точніше, національним центральним банкам держав-членів, які перейшли на євро, для яких мають обов’язкову силу).
Особливий статус мають внутрішні регламенти, що встановлюють внутрішні правила організації і діяльності колегіальних інститутів, органів, установ ЄС. На відміну від звичайних регламентів ЄС (загальнообов’язкових нормативних актів прямої дії) положення внутрішніх регламентів не можуть покладати обов’язки на третіх осіб, але можуть наділяти їх правами по відношенню до відповідного інституту, органу, установі, наприклад правами в області доступу до їх документів. Внутрішні регламенти інститутів традиційно затверджуються їх рішеннями, тому можуть також вважатися різновидом правових актів ЄС в значенні ст. 288 Договору про функціонування ЄС. Однак це не відноситься до внутрішніх регламентів інших, ніж інститути, органів і установ ЄС, які не уповноважені видавати правові акти ЄС в значенні зазначеної норми.
Нарешті, слід згадати міжінституційні угоди, які є договірними актами інститутів ЄС. Подібні угоди, як правило, мають тристоронній характер (укладаються між Європейським парламентом, Радою ЄС та Європейською комісією) і містять правила, що регулюють їх взаємодія в різних сферах діяльності ЄС. В установчих документах ЄС в редакції Лісабонського договору (ст. 295 Договору про функціонування ЄС) вперше передбачено, що міжінституційні угоди між згаданими інститутами можуть мати юридично обов’язковий характер.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)