Культурно-історична теорія

Культурно-історична теорія – це концепція психічного розвитку, розроблена в 1920-1930-і рр. радянським психологом Л. С. Виготським при участі його учнів А. Н. Леонтьєва і А. Р. Лурія. При формуванні даної теорії ними був критично осмислений досвід гештальтпсихології, французької психологічної школи (насамперед Ж. Піаже), а також структурно-семіотичного напряму в лінгвістиці і літературознавстві (М. М. Бахтін, Е. Сепір та ін.). Першорядне значення мала орієнтація на марксистську філософію.
Згідно культурно-історичної теорії головна закономірність онтогенезу психіки полягає в інтеріоризації (див. 2.4) дитиною структури його зовнішньої, соціально-символічної (т. Е. Спільної з дорослим і опосередкованої знаками) діяльності. У підсумку колишня структура психічних функцій як “натуральних” змінюється – опосередковується інтеріорізовани знаками, а психічні функції стають
“Культурними”. Зовні це проявляється в тому, що вони набувають усвідомленість і довільність. Тим самим інтеріоризація виступає і як соціалізація. У ході інтеріоризації структура зовнішньої діяльності трансформується і “згортається”, з тим щоб знову трансформуватися і “розвернутися” у процесі екстеріорізаціі, коли на основі психічної функції будується “зовнішня” соціальна діяльність. В якості універсального знаряддя, що змінює психічні функції, виступає мовний знак – слово. Тут намічається можливість пояснення вербального та символічного характеру когнітивних процесів у людини.
Для перевірки основних положень культурно-історичної теорії Л. С. Виготським була розроблена “методика подвійної стимуляції”, за допомогою якої моделювався процес знакового опосередкування, простежувався механізм “вращіванія” знаків в структуру психічних функцій – уваги, пам’яті, мислення.
Приватним наслідком культурно-історичної теорії є важливе для теорії навчання положення про зону найближчого розвитку – періоді часу, в якому відбувається переструктурування психічної функції дитини під впливом інтеріоризації структури спільної з дорослим знаково-опосередкованої діяльності.
Культурно-історична теорія піддавалася критиці, в тому числі і з боку учнів Л. С. Виготського, за невиправдане протиставлення “натуральних” і “культурних” психічних функцій, розуміння механізму соціалізації як пов’язаного переважно з рівнем знаково-символічних (мовних) форм, недооцінку ролі предметно-практичної діяльності людини. Останній аргумент став одним з вихідних при розробці учнями Л. С. Виготського концепції структури діяльності в психології.
В даний час звернення до культурно-історичної теорії пов’язане з аналізом процесів спілкування, вивченням діалогічного характеру ряду когнітивних процесів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Культурно-історична теорія