ІСТОРІЯ ОДНОГО КОХАННЯ – ЕРІК ВОЛЬФ СІГЕЛ (1937-2010) – ЛІТЕРАТУРА ХХ-ХХІ ст

(скорочено)

1

Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п’‎яти років і померла. Що говорять у таких випадках?

Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: “За алфавітним”. Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер – сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано?

Якщо на ім’‎я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище – то десь між Бахом і бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!

На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа1.

А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов’‎язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока – з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга – в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки.

– Дайте мені “Пізнє Середньовіччя”.

Вона скоса глянула на мене:

– Хіба у вас немає бібліотеки?

– Наскільки мені відомо, студенти Гарварду мають право користуватися вашою бібліотекою.

– Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам – про етику. У вас у Гарварді – п’‎ять мільйонів книжок. А у нас тут – злиденні кілька тисяч.

Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп’‎ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата вп’‎ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався б з неї – я це вмію, – але сьогодні мені дозарізу потрібна була та клята книженція.

– Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.

– Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?

– Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?

– Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний, – відповіла вона, знімаючи окуляри.

– От і не вгадали. Я бідний, але розумний.

– Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви – ні.

Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте “багатий” я б іще проковтнув, але за “дурного” спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.

– Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? – питаю.

– Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.

– А я вас ніколи й не запросив би.

– От вам і доказ, – зраділа вона, – доказ того, що ви дурний.

Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань. Скапіту – лювавши в останню мить – тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією, – я одержав “Пізнє Середньовіччя”. А що чергувала вона до закриття бібліотеки, то я встиг завчити кілька абзаців про послаблення церковного й посилення світського впливу на королівську владу наприкінці одинадцятого століття. За свою відповідь на заліку я одержав “відмінно” з мінусом і, до речі, таку саму оцінку я дав ніжкам Дженні, коли вона вперше вийшла з-за бібліотекарського столу. А от її вбрання не викликало в мене захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба, що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка – плід її власної творчої фантазії.

1 Редкліфф – приватний жіночий коледж у Кембриджі (США). У цьому місті розташований Гарвардський університет, професура якого викладала у Редкліффі. Згодом став частиною Гарварду.

Ми пішли до дешевенького ресторану “Ліліпут”, розташованого поблизу бібліотеки. Всупереч назві, туди пускають не тільки маленьких чоловічків. Я замовив дві кави й шоколадне тістечко з морозивом (для неї).

– Мене звуть Дженніфер Кавіллері, – сказала вона. – Я американка італійського походження.

Невже вона думає, що я сам не здогадався б?

– Спеціалізуюся з музики, – додала потім.

– А мене звуть Олівер, – відрекомендувався я.

– Це ім’‎я чи прізвище?

– Ім’‎я, – відповів я, а тоді признався, що прізвище моє – Берретт.

Запала мовчанка, і я в думці подякував її за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого: “Отже, так само, як назва корпусу?” Бо така вже мені випала доля – бути родичем отого типа, що збудував Корпус Берретта, найбільшу й найпотворнішу споруду на території Гарвардського університету, колосальний пам’‎ятник багатству, марнославству й безпардонному гарвардському снобізму моєї родини.

Дженні надовго принишкла. Чому? Невже нам більше нема про що розмовляти? Сидить собі, дивиться на мене й ледь помітно всміхається.

Олівер дізнався, що Дженні вивчає мистецтвознавство в коледжі. Він запросив її на хокейний матч.

2

Олівер Берретт IV Іпсвіч, Массачусетс 20 років

Спеціальність: суспільствознавство Успішність: занесений до Списку пошани деканату за успіхи у навчанні 1961, 1962, 1963 рр.

Участь у Першій збірній хокейній команді: 1962, 1963 рр.

Обраний фах: юриспруденція Рік навчання: випускний Зріст: 5 футів 11 дюймів Вага: 185 фунтів.

Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. Я тричі нагадував Віку Клемену, менеджеру нашої команди: програмка мусить бути у неї в руках.

– Господи, Берретте, можна подумати, що ти вперше в житті закохався!

Під час розминки на льоду я не те, що не помахав рукою – навіть не глянув у її бік. А проте в мене було таке враження, ніби вона весь час відчувала на собі мій погляд. Цікаво, чи зняла вона окуляри, коли виконували державний гімн з поваги до національного прапора, чи так і просиділа, не зводячи з мене очей?

“Історія одного кохання” з моменту виходу на екрани включається до переліку найромантичніших фільмів

В середині другого періоду ми перегравали дартмутців з рахунком 0:0. Цебто ми вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити шайбу в сітку.

Ел Реддінг, центральний нападаючий дартмутців, прорвався в нашу зону, я блокував його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ударити, однак, мені завадили двоє їхніх захисників – вони насіли на мене, і щоб не втратити шайбу, довелося пройти повз ворота. Там ми втрьох і застопорилися, тільки ключки грюкали по бортику й по ногах. У таких випадках тактика в мене одна: молотити щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного.

Суддя дав свисток.

– Штраф гравцеві Гарварду Берретту. Дві хвилини за затримку.

Болільники затупотіли, хтось крикнув, що в суддів баньки не на тому місці, хтось додав, що вони й совість свою пропили. Я сидів, відсапуючись, утупившись очима в підлогу: не хотілося дивитись, як дартмутці, користуючись чисельною перевагою, давлять наших.

– І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають?

Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма:

– Гар-вард, впе-ред!

– Поясніть, чим ви завинили?

Як-не-як – вона була моя гостя, тож довелося обернутись і відповісти:

– Тим, що перестарався.

Тут я знов прикипів очима до поля, на якому наші на превелику силу відбивали атаки.

– То краще піду звідси. До побачення.

Коли я згодом оглянувся, її вже не було. Я підвівся, шукаючи її поглядом, але в цю мить почув, що відсидка скінчилася – й махнув через бар’‎єр на поле.

Публіка привітала мене радісним ревищем. “Бер-ретт, впе-ред! На-ша бере!” Хоч би де Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла. Тож хай собі ховається.

А все ж таки – де вона?

Під час гри Олівер весь час думав, що про нього подумає Дженні. Коли хокеїсти Гарварду забили першу шайбу, у криках уболівальників хлопець почув голос Дженні. Команда Олівера перемогла. Після матчу хлопець довго приходив до тями в роздягальні.

Я крутив головою, виглядаючи Дженні. Невже вона пішла – сама, пішки, аж до Редкліффа?

– Дженні!

Я пробився крізь натовп уболівальників, напружено вдивляючись у темряву. І тут вона визирнула з-за куща – обличчя закутане в шарф, тільки очі видно.

– Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий.

Як же я зрадів! Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло.

– А я дозволила?

– Це ви про що?

– Я дозволила вам цілувати мене?

– Даруйте. Я захопився.

– А я – ні.

Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло.

Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави.

– Мені це не подобається, – сказала вона.

– Що саме?

– Те, що мені це подобається.

Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому – сам не знаю.

Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш по кімнаті, грав у покер з двома своїми дружками-футболістами.

Не звертаючи уваги на репліки цих одноклітинних грубіянів, я розплутував телефонний шнур, щоб перенести апарат до своєї спальні.

Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні.

Ми розмовляємо пошепки.

– Алло, Джен…

– Слухаю…

– Джен… Що б ти відповіла, якби я сказав тобі…

Я вагаюся. Вона чекає.

– Мені здається, що я… Що я закохався в тебе.

Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо:

– Я б відповіла… котися під три чорти!

Вона кидає трубку.

Мене це не бентежить. І не дивує.

Під час матчу з Корнелським університетом Оліверу розбили обличчя. Серед уболівальників хлопець побачив свого батька, який таки приїхав на матч. Але присутність Старого Не-хи-хи (так він називав батька) не втішила хлопця, адже йому здавалося, що батько хизується тим, що він, власник банків тощо, приїхав на якийсь нікчемний хокейний матч. Олівер почув, як Дженні розмовляла по телефону з якимсь Філом. Це був її батько, пекар. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в автомобільній катастрофі. Батько (“в усіх інших відношеннях йому ціни не складеш”, – сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо автомобіля. Для Дженні то була справжня трагедія, надто в старших класах школи, коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив далеко. А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього Пруста. Олівер здивувався, що дівчина називає свого батька по імені, адже перше слово, яке спадає хлопцеві на думку, коли він згадує свого, – сучий син. Оліверу здається, що на обличчі батька кам’‎яна маска. Від хлопця постійно вимагають успіхів. Хоч би як він старався, батько сприймає все як належне. Дженні спробувала пояснити, що все це, мабуть, через те, що Олівер Берретт ІІІ дуже заклопотана людина. Олівер переконаний, що їхні з батьком стосунки – війна до переможного кінця. Дженні цього не розуміла, бо була впевнена, що батько завжди любить свою дитину.

7

Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок – звісно, якщо погода гарна й ви не вперше за кермом. Я особисто одного разу подолав цю відстань за двадцять дев’‎ять хвилин. Один поважний бостонський банкір твердить, ніби долав її ще швидше, та коли мова заходить про рекордний час автопробігу Міст – резиденція Берреттів (тобто про те, хто й скільки секунд зрізав із тридцяти хвилин), вигадку вже важко відокремити від дійсності. Я, наприклад, вважаю, що з двадцяти дев’‎яти хвилин вийти просто неможливо. Якщо, звісно, не їхати на червоне світло.

– Ти женеш, мов божевільний, – сказала Дженні.

– Так це ж Бостон, – відповів я. – Тут усі женуть, мов божевільні.

Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.

– Ти заженеш нас обох у домовину, перш ніж твої батьки нас повісять.

– Послухай, Джен, мої батьки – прекрасні люди.

Зелене світло! За кілька секунд спідометр знову показував 60 миль.

– І Сучий син теж?

– Хто-хто?

– Олівер Берретт III.

– Ет, він гарний чолов’‎яга. От побачиш – він тобі сподобається.

– Звідки ти знаєш?

– Він усім подобається.

– Чого ж ти котиш на нього бочки?

– Саме через те, що він усім подобається.

Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні (“Так заведено, Оллі”), а по-друге, – куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання.

Отож я робив усе, “як заведено”, тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. В неділю, коли всі оті йолопи, яких навіть близько до машини підпускати не можна, повиповзали на автостраду номер один і тепер не давали мені розігнатися. З шосе ми звернули на Гротон-стріт, всі закрути якої я знав змалечку, а від тринадцяти років долав, не стишуючи швидкості автомобіля.

Від Гротон-стріт до Доувер-хауса – відстань чималенька, щонайменше пів-милі. Долаючи її, ви ідете повз інші – назвімо їх скромно – будинки. Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це справляє неабияке враження.

– Ні, ні, хай йому біс! – вихопилося в Дженні.

– В чім річ, Джен?

– Натисни на гальма, Олівере. Без жартів. Зупини машину.

Я загальмував. Вона сиділа, вп’‎явшись пальцями в край сидіння.

– Я всяке собі уявляла, але не таке.

– Не таке – що?

– Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є.

Я хотів узяти її за руки, пригорнути до себе, але мої долоні були вогкі (таке зі мною буває рідко), і тому спробував заспокоїти її словами.

Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних дверей. Коли я натиснув на гудзик дзвінка, її знов охопила паніка.

– Тікаймо, Олівере! – сказала вона.

– Ні! Лишаймося і приймаймо бій, – відповів я.

Гадаєте, ми жартували?

Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берреттів.

– Ах, мастер Олівер! – привітала мене вона.

Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають! Ненавиджу і сам отой “титул” і схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною й Старим Не – хи-хи.

– А-а, вітаю, вітаю.

Сучий син! Це був Сучий син.

– Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер…

– Вітаю вас.

Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.

– Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.

Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар’‎єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв.) Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.

Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які, власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер – придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? Чи сподобалась їй його спортивна куртка?

Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на синові.

Мати, яка за будь-яких обставин підтримує його, вирішила перемінити платівку й заговорила на якусь загальнішу тему – здається, про музику. А може, про картини – я слухав не дуже уважно. Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.

– Дякую, – сказав я. І додав: – Нам скоро їхати.

– Га? – озвалася Дженні. Вони з матір’‎ю в ту мить обговорювали, здається, творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).

– А як же обід? Невже ви не залишитеся?

– М-м… Не можемо, – відповів я.

А Дженні майже водночас сказала:

– Авжеж, залишимося.

– Мені треба вертатися, – буркнув я, дивлячись на неї.

Дженні відповіла мені розгубленим поглядом, і тут Старий Не-хи-хи підсумував:

– Ви залишитеся на обід. Вважай, що це – наказ.

Удавана посмішка на його обличчі не в’‎язалася з категоричністю тону.

– Ми не можемо, татуню.

– Ми мусимо, Олівере, – втрутилася Дженні.

– Чому? – спитав я.

– Тому, що я голодна, – відповіла вона.

Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи.

Він нахилив голову. Мати й Дженні – теж. Я схилив голову набік.

– Благослови їжу цю, щоб була нам на користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи не забували про нужду і нестатки наших ближніх. Молимо тебе про це в ім’‎я Сина твого Ісуса Христа. Амінь.

Господи Ісусе, в мене аж ноги похололи. Невже він хоч цього разу не міг обійтися без своїх святенницьких фіглів? Що подумає Дженні? Середньовіччя! Найтемніша доба середньовіччя!

– Амінь, – сказала мати (а за нею й Дженні, тільки дуже тихо).

– Спринтери, на старт! – пожартував я, беручись за виделку.

Мій дотеп, однак, нікого не насмішив. І менше за всіх – Дженні. Вона демонстративно відвернулася від мене. А Олівер ІІІ стрельнув у мій бік оком.

– У кого старт, а в кого – фальстарт, Олівере.

Певно, ми обідали б у цілковитій тиші, якби не дивовижне вміння моєї матері точити баляси.

– Отже, ваші батьки родом із Кренстона, Дженні?

– Тільки батько. Мати народилася у Фолл-Рівер.

– Берретти заснували кілька підприємств у Фолл-Рівер, – зауважив Олівер III.

– На яких із покоління в покоління визискували бідняків, – докинув Олівер IV.

– Так, у дев’‎ятнадцятому сторіччі, – відрізав Олівер III.

Мати всміхнулася, вирішивши, певно, що її Олівер виграв цей сет. Та вона зраділа завчасно.

– А що ти скажеш про плани автоматизації цих підприємств? – пішов я у наступ.

Запала коротка мовчанка.

Ми повернулися до бібліотеки, я – з твердим наміром закруглятися. У нас із Дженні завтра лекції, у Не-хи-хи – банкірські та інші справи, та й у Веселушки, мабуть, на ранок призначені якісь богоугодні рандеву.

– Тобі з цукром, Олівере? – спитала мати.

– Олівер завжди п’‎є каву з цукром, люба, – сказав батько.

– А сьогодні – без, – відповів я. – Просто чорну каву, мамо.

По дорозі назад Дженні сказала, що їй не сподобалося ставлення Олівера до батька. Вона почала підозрювати, що він хоче одружитися з дівчиною, щоб дошкулити батькові: Олівер закоханий у низьке соціальне походження Дженні. Юнак заперечував, але подумав, що в цьому є зерно істини. Батько не заперечував проти шлюбу сина, адже Дженні, маючи таке походження, спромоглася пробитися в Редкліфф. Його турбував бунт сина. Він просив, щоб Олівер почекав з одруженням, поки не отримає ступінь з юриспруденції, інакше він залишиться без цента за душею.

Лишалося ще відбути візит до Кренстона, що лежить на південь від Бостона, на відстані, трохи більшій, ніж Іпсвіч, коли їхати на північ. Після катастрофи, якою обернулося знайомство Дженніфер з моїми батьками, я без особливого ентузіазму думав про зустріч із майбутнім тестем. Я уявляв собі, як на мене вихлюпується потік італо-середземноморських емоцій, ускладнених тим, що Дженні – єдина дитина, обтяжених тим, що зростала вона без матері, під наглядом батька, який, отже, став для неї найдорожчою в світі людиною. Одне слово, я мав зіткнутися з тими емоційними комплексами, які складають зміст підручників з психопатології.

І до цих обставин слід додати ще й ту, що тепер у мене за душею не було ані цента.

Справді-бо, уявіть собі на хвилинку симпатичного юнака-італійця Оліверо Берретто з околиці міста Кренстона, який з’‎являється до містера Кавіллері, пекаря, що годує тістечками ціле місто, й каже: “Я хочу одружитися з вашою єдиною донькою Дженніфер”. Яке запитання поставить йому старий перш за все? “Берретто, на які доходи ти утримуватимеш її?”

А тепер уявіть собі, що скаже добрий старий містер Кавіллері, почувши, що, принаймні на три найближчі роки, його майбутній зятьок планує зовсім протилежне: жити на утриманні своєї дружини! Чи не вкаже після цього добрий старий містер Кавіллері женихові на поріг і чи не допоможе йому опинитися за дверима добрим штурханом?

Ладен закластися місцем, для таких штурханів призначеним, що саме так він і зробить.

Тепер ви розумієте, чому тієї травневої неділі я жодного разу не перевищив дозволеної швидкості, прямуючи на південь автострадою номер 95. Навіть Дженні, яку моя шоферська розважливість спочатку тільки радувала, трохи згодом запитала, чому ми не виходимо за сорок миль на ділянці, де дозволено сорок п’‎ять на годину. Я послався на розхитаний передок, але вона, звісно, не повірила.

– Розкажи мені ще раз, Джен.

Глянувши на мене, вона вкотре вже детальніше переповіла розмову зі своїм батьком. Він радіє. Щиро радіє. Ясна річ, посилаючи доньку до Редкліффа, він зовсім не покладав надій на те, що вона повернеться до Кренстона й одружиться із сусідським хлопцем (який, до речі, освідчився їй перед від’‎їздом). Батька спочатку ошелешило те, що дочка його стане місіс Олівер Берретт IV. Отямившись, він застеріг дочку: “Не порушуй одинадцятої заповіді”.

– А що в ній? – спитав я.

– Не цурайся свого батька.

– Чи знає він, що я – бідняк?

– Знає.

– І його це не обходить?

– Принаймні це те, що нас робить рівними.

До кінця нашої подорожі я вже їхав мовчки.

Дженні мешкала на Гемільтон-авеню – нескінченній вулиці, забудованій дерев’‎яними будиночками, перед якими з затінку миршавих дерев бавилися дітлахи. Проїхавши кілька кварталів у пошуках стоянки, я відчув себе так, наче потрапив у чужу країну.

Дженні вискочила перша. У Кренстоні вона виявляла дивовижну моторність, нагадуючи мені верткого коника. Коли глядачі на ганках побачили, кого я привіз, із їхніх горлянок вихопилося одностайне – майже як на стадіоні – оглушливе вітання. Та це ж мала Кавіллері, гордість і окраса нашої вулиці! Після таких овацій на її честь я не зразу наважився вийти з машини. Що, як мене сприймуть за отого, мною самим вигаданого Оліверо Берретто, не вартого їй навіть у слід ступити?

І ось нарешті я ніяково зупиняюся на порозі, Дженні каже: “Знайомся – мій батько”, і Філ Кавіллері, жилавий чоловік років десь під п’‎ятдесят, типовий мешканець Род-Айленда, простягає мені руку.

Відчуваючи її дужий потиск, я кажу:

– Добридень, сер.

– Філ, – виправляє він мене.

– Добридень, Філ, сер, – промовляю я, все ще тиснучи йому руку.

А по хвилі збентеження – переляк, коли містер Кавіллері, випустивши, нарешті, мою руку, обертається до дочки й на повен голос горлає:

– Дженніфер!

А потім вони кидаються одне до одного. Обіймаються. Міцно-міцно. Погойдуються з боку в бік. І все, що містер Кавіллері може сказати з приводу даної ситуації, зводиться до одного слова, повторюваного тепер уже стиха: “Дженніфер!” І все, що може відповісти йому дочка, випускниця Редкліффа (і власниця диплома з відзнакою!), зводиться теж до одного слова: “Філ!”

А я відчуваю себе третім-зайвим.

Того дня мені здорово придалася звичка, засвоєна разом з іншими канонами “гарних манер”. Мене привчили не розмовляти з повним ротом. А що Філ та його дочка робили все, щоб я безнастанно щось жував, то на розмови мені просто не лишалося часу. Боячись образити господаря, я ум’‎яв рекордну кількість італійських тістечок – не менше як по два кожного гатунку. А потім потішив обох Кавіллері, виголосивши промову на тему, які з них були найсмачніші.

За обідом (тістечка, як виявилося, подавалися лише для того, щоб заморити черв’‎ячка) Філ спробував повести зі мною мову, самі знаєте, про що. Він чомусь забрав собі в голову, що може помирити Олівера III з Олівером IV.

– Давайте я побалакаю з ним по телефону, як батько з батьком, – запропонував він.

– Не треба, Філе, це нічого не дасть.

– Я не можу сидіти згорнувши руки! Як це так – щоб батько відмовився від рідної дитини?!

– Але ж я теж від нього відмовився, Філе.

– Щоб я такого більше не чув! – вигукнув він, скипаючи непідробним гнівом. – Батькову любов треба поважати, нею треба пишатися! Батькова любов – це особлива, рідкісна любов.

– Атож, рідкісна. Надто в моїй родині, – сказав я.

– Зв’‎яжи мене з ним по телефону, – знову попросив Філ. – Я все залагоджу.

– Ні, Філе. Між батьком і мною більше не існує телефонного зв’‎язку. Між нами – холодна війна!

– Ет, повір мені, Олівере, твій батько відтане. І хочеш знати, коли саме? Коли ви надумаєте піти до церкви…

В цю мить Дженні, яка розставляла блюдця, кинула батькові багатозначне:

– Філе…

– Що, Джен?

– Ти згадав про церкву…

– Так.

– Дозвольте мені пояснити, – попросив я. Розумієте, ні я, ні Джен у Бога не віримо. І лицемірити не хочемо.

По-моєму, він прийняв це пояснення тільки тому, що дав його я. Можливо, почувши його від Дженні, він ударив би її. Але цього разу вже він був третім зайвим, він був чужинцем. Утупившись очима в підлогу – тому, видно, що не хотів дивитися на нас, – він помовчав, а тоді сказав:

– Гарні мені діла… А чи можна поцікавитися, хто ж у такому разі оформить ваш шлюб?

Дженні пояснила, що церемонію проведе в Гарварді університетський капелан (“Ага, все-таки капелан”, – пробурмотів Філ), а наречений і наречена обміняються відповідними фразами.

Коли ми поверталися до Кембриджа, я спитав Дженні, якої вона думки про наш візит.

– Усе було гаразд, – відповіла вона.

11

Дженніфер одержала диплом у середу. З цієї нагоди до Кембриджа прибула сила-силенна родичів з Кренстона, приїхала навіть тітонька з Клівленда. Я зустрівся з ними під час урочистої церемонії. За попередньою домовленістю мене рекомендували не як жениха, і Дженні була без обручки: все це для того, щоб ніхто не образився (заздалегідь), не одержавши запрошення на весілля.

– Тітонько Кларо, це мій хлопець Олівер, – казала.

Я бачив, як вони потай штовхають одне одного в бік, перешіптуються, а дехто навіть оглядає мене з відвертою цікавістю, але жодному з них не пощастило щось вивідати ні від нас, ні від Філа, котрий, певно, радий був уникнути розмов про кохання між двома атеїстами.

У четвер я зрівнявся з Дженні, одержавши диплом Гарвардського коледжу – диплом мій, так само як і її, був з відзнакою. До того ж йшов попереду всіх, навіть тих, що одержали диплом з найвищою відзнакою, тобто найученіших мудрагелів. Але стримався. Нехай і вони порадіють.

І досі не знаю, чи був там присутній Олівер Берретт III. Цього урочистого дня в університетському дворі зібралася величезна юрба – понад сімнадцять тисяч чоловік, і, звичайно, я не мав змоги роздивитися їх крізь бінокль. Квитки, призначені для моїх батьків, я, само собою зрозміло, віддав Філові й Дженні. Але ж мого Старого Не-хи-хи як колишнього студента університету могли впустити й без квитка; може, він і сидів десь на трибуні в гурті випускників 1926 року. А проте чого йому було приїздити? Адже банки в той день працювали!

Одружилися ми в неділю. Родичів Дженні не запрошували, тому що, знехтувавши Бога Отця, і Сина, і Святого Духа, ми боялися вразити релігійні почуття цих щирих католиків. Шлюбна церемонія відбувалася в корпусі Філліпса Брукса, старій будівлі на північ від університетського двору. Керував церемонією Гімоті Блаувелт, унітаріанський капелан нашого коледжу. Певна річ, був там і Рей Стрет – тон. Дженні запросила свою подругу з Бріггс-хола, а також – мабуть, із сентиментальних міркувань – довготелесу напарницю з бібліотеки. І, звичайно, Філа.

– Ви готові? – запитав містер Блаувелт.

– Готові, – відповів я за себе й за Дженні.

– Друзі мої, – звернувся містер Блаувелт до присутніх, – ми прийшли сюди, щоб стати свідками єднання двох сердець. Послухаймо ж рядки, які молодята вибрали, щоб прочитати у цю священну хвилину.

Перше слово – нареченій. Стоячи обличчям до мене, Дженні прочитала вірш, що його обрала для цієї нагоди. Вірш був зворушливий, надто для мене, бо це був сонет Елізабет Берретт-Браунінг1:

Коли ці дві душі устали на весь зріст,

Докупи їх звела якась мовчазна сила.

Зійшлись вони, і спалахнули вмить

Їх розпростерті крила.

Краєчком ока я бачив Філа Кавіллері: він стояв блідий, губи розтулені, а очі світилися від подиву й захоплення. В останніх рядках сонета поетеса благала долю дати двом душам:

Притулок хоч малий, щоб день цей перебуть,

Бо темрява і смерть їм заступили путь.

Настала моя черга. Мені важко було знайти вірш, який я міг би прочитати зі щирим серцем, бо не люблю солодкої поетичної жувачки. Не люблю та й годі. Повагавшись, я обрав уривок з “Пісні відкритої дороги” Уолта Уїтмена. Дарма що він короткий, в ньому було все, що я хотів би сказати своїй коханій:

…Я даю тобі руку!

Я даю своє кохання, цінніше за гроші,

Я даю всього себе перед олтарем і законом.

Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?

Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця?

Я закінчив, і хвилину в кімнаті стояла дивовижна тиша. Потім Рей Стреттон простягнув мені обручку, і ми з Дженні – самі – дали шлюбну обітницю, присягаючись любити одне одного й піклуватись одне про одного, поки нас не розлучить смерть.

1 Елізабет Берретт – Браунінг – відома англійська поетеса вікторіанської доби.

12

Наше щоденне життя протягом перших трьох років можна змалювати одним словом: скрута. Від ранку до ночі ми думали тільки про те, як нашкрябати грошей на найпотрібніші речі. У найкращому разі нам ледве щастило звести кінці з кінцями. І до вашого відома, в такому житті немає ані краплі романтики. Пригадуєте славетні рубаї Омара Хайяма, зокрема де йдеться про місце в затінку, книжку віршів, хлібину, кухоль вина і таке інше? Замініть книжку віршів трактатом Скотта “Про види опіки”, і ви побачите, як чудово ця поетична картина накладалася на моє ідилічне існування. Райське життя? Хай йому біс такому раю! Хіба то рай, коли думаєш, чи дорого коштує книжка віршів (“може, купити її в букініста?”) і де нам дадуть у борг той хліб і вино? Та ще – як розжитися на гроші, щоб сплатити борги.

Життя змінилося. Навіть найпростіше рішення мало бути затверджене бюджетним комітетом, що безперестанку засідав у мене в голові.

Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього сподівався, – у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем.

– Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі, – сказала їй директриса, міс Енн Міллер Уїтмен, і висловила впевненість, що для члена родини Берреттів ця “обставина” не має ніякого значення. Дженні спробувала спростувати цю хибну думку, але на додачу до обіцяних трьох з половиною тисяч доларів на рік не дістала нічого, тільки слухала дві хвилини директрисине “хи-хи-хи”. Зауваження Дженні, що членам родини Берреттів доводиться платити за помешкання так само, як іншим людям, міс Уїтмен сприйняла за дуже дотепний жарт.

Коли Дженні переповіла мені цю розмову, я висловив побажання, щоб міс Уїтмен узяла свої – “хи-хи-хи” – три з половиною тисячі доларів і забралася з ними… самі знаєте куди. Тоді Дженні запитала мене, чи згоджуюсь я кинути університет і утримувати її, поки вона одержить такий диплом, який дасть їй право викладати в державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім дійшов до виразного й стислого висновку:

– Розтак його!

– Ти висловлюєшся дуже красномовно, – сказала моя дружина.

– А що ж я іще маю робити? Теж хихикати?

– Ні. Ти маєш полюбити спагетті.

Я так і зробив. Полюбив спагетті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів (а вона не побувала на багатьох концертах), зате нам щастило зводити кінці з кінцями.

Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя наше зовсім змінилося. Ми, як і досі, жили в Кембриджі, і, по ідеї, Дженні могла й далі грати в тих самих музичних ансамблях. Але в неї не було часу. Вона поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще треба було зварити обід (обідати в кафе чи їдальні було поза нашими можливостями). На щастя, мої друзі мали досить здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож, самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх.

13

Містер Олівер Берретт III з дружиною просять Вас ушанувати своєю присутністю обід на честь шістдесятиріччя містера Берретта, що відбудеться в суботу шостого березня о сьомій годині вечора.

Доувер-хаус, Іпсвіч, Массачусетс.

Просимо відповісти.

– То як? – запитала мене Дженніфер.

– Ти ще й питаєш? – Я саме писав резюме справи “Держава проти Персівала”, важливого прецеденту в кримінальному судочинстві. Дженні помахувала запрошенням, наче дратуючись зі мною.

– Я вважаю, що вже пора, Олівере, – сказала вона.

– Що саме?

– Ти дуже добре знаєш, що саме. Чи ти хочеш, щоб він приліз до тебе навколішках?

Я робив далі своє діло; вона – своє.

– Оллі, він подає тобі руку.

– Дурниці, Дженні. Адресу на конверті писала мати.

– Ти ж казав, що й не поглянув на нього! – вигукнула вона.

Може, й поглянув. А потім, мабуть, забув. Адже я з головою поринув у справу Персівала, до того ж незабаром іспити. І нема чого забивати мені баки.

– Схаменися, Оллі, – сказала вона благальним тоном. – Шістдесят років – це тобі не жарт. Коли ти надумаєш врешті помиритися з ним, його, може, й на світі вже не буде.

Я дуже популярно пояснив Дженні, що ніколи не стану миритися з батьком, і попросив дати мені спокій. Вона замовкла і сіла на край подушечки, що лежала в мене під ногами. Скоро я відчув, що вона пильно дивиться на мене, і підвів голову.

– Постривай, – мовила вона застережливо, – ось коли проти тебе збунтується Олівер V…

– Можеш бути певна, його зватимуть як завгодно, тільки не Олівером! – гримнув я.

Проти свого звичаю вона відповіла, не підвищуючи голосу:

– Слухай, Оллі, навіть якщо ми назвемо його Блазнем Бозо, хлопець дивитиметься на тебе скоса, бо ти був спортивним світилом Гарварда. А на той час, коли він вступить до університету, ти, може, станеш членом Верховного суду.

Довелося пояснити, що наш син ніколи не дивитиметься на мене скоса. Коли ж вона запитала, звідки в мене така впевненість, я не зміг навести жодних аргументів. Але я твердо знав, що наш син не подивиться на мене скоса, хоч і не вмів пояснити чому. Без усякої, на мій погляд, логіки Дженні заявила:

– Твій батько теж любить тебе, Олівере. Він любить тебе так само, як ти любитимеш Бозо. Але ви, Берретти, такі горді й затяті, що можете прожити весь вік, вважаючи, буцімто ненавидите один одного.

– Справу вирішено, – оголосив я на правах чоловіка й голови родини і знову втупився в документи позову “Держава проти Персівала”. Дженні підвелась, але зразу ж пригадала:

– Нас просять дати відповідь.

Я висловив упевненість, що випускниця музичного факультету Редкліффа зуміє написати відмову без консультації з юристом.

– Слухай, Олівере, – сказала вона. – Часом мені доводилося говорити неправду. Але я ніколи нікого не образила навмисно. І, мабуть, не змогла б образити.

Цією розмовою вона, по суті, ображала мене, і я ввічливо попросив її дати відповідь у будь-якій формі при умові, що зміст залишиться той самий: ми приїдемо хіба що тоді, коли в пеклі стане прохолодно. І знову повернувся до позову “Держава проти Персівала”.

– Який у них номер? – тихо запитала вона, стоячи біля телефону.

– Хіба не можна відповісти листовно?

– Ще трохи, і в мене не витримають нерви. Який у них номер?

Я сказав їй номер і негайно заглибився в апеляцію Персівала до Верховного Суду. Я не дослухався до того, що каже Дженні. Точніше, намагався не дослухатись. Але ж ми були в одній кімнаті.

– Добрий вечір, сер, – промовила Дженні. Невже трубку взяв сам Сучий син? Хіба він не у Вашингтоні? “Нью-Йорк таймс” повідомляла, що він пробуде там до кінця тижня.

Скільки треба часу, щоб сказати “ні”?

Але замість того, щоб вимовити це односкладове слово, Дженніфер завела довгу розмову.

– Оллі, може, не треба давати негативної відповіді?

Я кивнув головою на знак того, що треба, а ще махнув рукою на знак того, що годі вже з біса балакати.

– Мені дуже шкода, – сказала вона в трубку. – Тобто нам дуже шкода, сер…

Нам! Навіщо вона вплутує мене? І чому не скаже “ні” й не покладе трубку?

Дженні знову затулила трубку долонею і заговорила підвищеним тоном:

– Йому боляче, Олівере! Як ти можеш сидіти, знаючи, що батькове серце спливає кров’‎ю? Може, ти сказав би йому хоч слово?

Йому?! Та вона з глузду з’‎їхала!

Вона простягнула мені трубку. Насилу стримуючи сльози.

– Я ніколи не заговорю з ним. Довіку, – відповів я зовсім спокійно.

Вона заплакала. Зовсім нечутно, тільки сльози побігли струмком. Потім вона… вона стала благати:

– Заради мене, Олівере. Досі я ніколи не просила в тебе нічого. Будь ласка.

Нас було троє. Ми стояли (мені здавалося, що батько теж тут, із нами) і всі троє чекали чогось. Чого? Моєї відповіді?

Ні, я не міг погодитись.

Невже Дженні не розуміє, що вимагає неможливого? Що я не можу вчинити інакше? Втупившись у підлогу, я рішуче похитав головою, хоч почував себе дуже кепсько. І тоді вона зашепотіла до мене з такою люттю, якої я ніколи від неї не сподівався.

– Тварюка ти безсердечна, – сказала вона мені й звернулася до батька, закінчуючи розмову: – Містере Берретт, Олівер хоче переказати вам, що по-своєму… – Вона спинилася, переводячи дух. Її трясло від плачу, тож їй було нелегко говорити. Я був надто здивований, щоб утрутитись, і тільки слухав, що вона “перекаже” батькові. – Він дуже вас любить, – сказала вона і зразу ж поклала трубку.

Годі шукати раціонального пояснення того, що я вчинив наступної миті. Я виправдовую себе тільки тим, що у мене тимчасово потьмарився розум. Точніше, я не виправдовую себе нічим і завжди почуватиму себе винним.

Я вихопив з її рук телефон, висмикнув із розетки шнур і пошпурив апарат через кімнату.

– Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!

Я стояв відхекуючись, мов звір, бо я таки обернувся на звіра. О, Боже! Що за мара? Я повернувся до Джен.

Але вона щезла.

Вона таки справді щезла, бо я навіть не чув її кроків. Мабуть, вискочила тієї ж миті, коли я схопив телефон. Її плащ і шарф висіли на місці. Я відчував нестерпний біль, не знаючи, що робити, але ще нестерпнішого болю завдавало усвідомлення того, що я зробив.

Я шукав її скрізь.

Куди ж вона могла подітися?

Я йшов поволі. Чого мені поспішати в порожню квартиру? Була пізня ніч, і я аж задубів – більше від страху, ніж від холоду (хоча, повірте мені, погода стояла холодна). Коли я підійшов до ганку, мені здалося, що на східцях хтось сидить. Та ні, мабуть, привиділося, бо фігура була зовсім непорушна.

Але це була Дженні.

Вона сиділа на верхній сходинці.

Я був такий втомлений, що не міг злякатися, такий радий, що не міг говорити. Я сподівався – вона тримає в руці щось важке і вдарить мене по голові.

– Я забула ключа, – сказала Дженні.

Я стояв біля ганку, боячись запитати, чи давно вона тут сидить, знаючи тільки одне: я її страшенно скривдив.

– Дженні, я так шкодую…

– Не треба! – перебила вона мене і тихо промовила: – Кохання – це коли ні про що не шкодуєш.

Після закінчення курсу Олівер отримав роботу в солідній адвокатській конторі Джонаса і Марша, які спеціалізувалися на справах, пов’‎язаних з порушенням громадянських прав. Дженні була задоволена, адже можна водночас робити добре діло і заробляти добрі гроші. Джонас і Марш платили Оліверові Берретту IV 11800 доларів, – такої високої платні не спромігся одержати жоден з його однокурсників. Дженні і Олівер переїхали в Нью-Йорк. Вони почали говорити про майбутніх дітей. Олівер не хотів, щоб його син називався Олівером V, і в порушення сімейної традиції вирішив назвати його Бозо. Дженні ніяк не могла завагітніти, і подружжя звернулося до лікаря. Доктор Шеппард викликав Олівера в клініку і повідомив, що Дженні дуже хвора: у неї лейкемія. Лікар порадив Оліверові поводитися вдома як зазвичай.

18

Я став думати про Бога.

У мене зринув спогад про Верховну Істоту, що, як кажуть, існує десь там, у безконечному просторі. Ні, я не збирався затопити Богові в пику, відлупцювати його за ту кривду, якої він хотів завдати мені – тобто Дженні. Мої думки мали зовсім інше спрямування. Бувало так: я прокидався зранку і згадував – Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер.

І я сказав цьому Богові (хоч би хто і хоч би де він був), що погоджуюсь на статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати – при умові, що Дженні не знатиме. Ти чуєш мене, о Господи? То скажи, яку ти вимагаєш ціну.

Начальник Олівера містер Джонас вирішив відправити юнака у відрядження в Чикаго. Це був натяк на майбутнє підвищення по службі. Олівер відмовився, але про хворобу дружини нічого не сказав.

Мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути. Схудла вона трохи і, мабуть, сама цього не помітила. Але я, знаючи, що на неї чекає, помітив.

Я частенько зупинявся перед конторами авіакомпаній: Бразилія, Антильські острови, Гаваї (“Тікай від турбот – лети туди, де завжди сонце”) і тому подібні райські місця. Одного разу я побачив рекламне оголошення – компанія ТУЕ пропонувала подорож до Європи на пільгових умовах (туристський сезон уже минув) – Лондон для модників і модниць, Париж для закоханих…

І я став гордим власником двох квитків (перший клас – знай наших!) до Міста Закоханих.

Коли я прийшов додому, вигляд у Дженні був кепський: обличчя бліде і змарніле. Але я сподівався, що як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки її враз порожевіють.

– Місіс Берретт, у мене є новина, – сказав я. – Здогадайтесь яка.

– Ти полетів з роботи, – сказала моя дружина-оптимістка.

– Не полетів, а полечу, – відмовив я, витягаючи квитки. – І не з роботи, а в Париж. Летимо завтра увечері.

– Я не хочу в Париж. Мені не потрібний Париж. Мені потрібний ти…

– Але ж я в тебе є, серденько! – перебив я її з удаваною веселістю.

– І ще мені потрібен час, – провадила вона. – А часу ти мені не можеш дати.

Я зазирнув їй у очі. Вони були невимовно сумні. Сумні від суму, який розумів тільки я. І в них був жаль. Їй було жаль мене.

Ми стояли мовчки, обнявшися. Боже, якщо хтось із нас має заплакати, хай ми заплачемо обоє! Але краще не плакати ні їй, ні мені.

Потім Дженні розповіла, що вона почувала себе “препаскудно” і пішла знову до доктора Шеппарда – не консультуватися з ним, а вимагати, щоб він відкрив правду.

Я відчув себе винним за те, що вона почула правду не від мене, а від іншого. Вона зрозуміла це і зробила навмисно дурне зауваження:

– Він випускник Єльського університету, Оллі.

– Хто?

– Екерман. Гематолог. Він стопроцентний представник Єлю. Закінчив там і коледж, і медичний факультет.

– Він уміє принаймні читати й писати? – запитав я.

– Це ми побачимо, – посміхнулася місіс Олівер Берретт, випускниця Редкліффа 1964 року. – Але я чула, що він уміє розмовляти. А я хочу порозмовляти з ним.

– Гаразд, тоді звернімося до єльського лікаря, – сказав я.

– Гаразд, – сказала вона.

19

Тепер мені принаймні було не страшно повертатися додому. Я не боявся “поводитись нормально”. Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені.

Нам треба було погодити деякі речі, – такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло двадцять чотири роки.

– Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте, – сказала вона.

– Авжеж, я буду твердий, – відповів я, міркуючи водночас, чи здогадується всевідаюча Дженніфер, що у великого хокеїста тремтять коліна.

– Я хочу, щоб ти підтримав Філа, – пояснила вона. – Для нього це буде найважчим ударом. Зрештою тобі що: ти станеш веселим удівцем.

– Я не буду веселим, – урвав я її.

– Ні, ти будеш з біса веселим. Я хочу, щоб ти був веселим. Домовились?

Минув рівно місяць. Ми саме пообідали. Дженні й досі готувала їжу, наполігши на цьому. Я насилу переконав її, щоб вона дозволила мені мити посуд (хоч вона й досі шпигала мене, кажучи, що це “не чоловіча робота”), і саме прибирав тарілки, а вона грала на фортепіано Шопена. Раптом Дженні зупинилася посеред однієї з прелюдій, і я відразу зайшов у вітальню. Вона сиділа, опустивши руки.

– Ти почуваєш себе гаразд, Дженні? – запитав я, маючи на увазі відносне значення слова “гаразд”. Вона відповіла запитанням:

– У тебе вистачить грошей на таксі?

– Звичайно, – відповів я. – Куди ти хочеш поїхати?

– Та, мабуть, у лікарню, – сказала вона.

Ми заметушились, і я зрозумів: настала фатальна хвилина. Дженні йшла з нашого дому і вже ніколи не повернеться. Вона сиділа, а я складав її речі, міркуючи: що вона думає? Що їй найдорожче у нашому домі? Що б вона хотіла запам’‎ятати навіки?

Нічого. Вона сиділа, байдуже дивлячись просто себе.

– Що б ти ще хотіла взяти з собою? – запитав я.

Вона похитала головою, а потім згадала:

– Тебе.

В приймальному покої нам довелося пройти через неприємну процедуру: давати відповіді на різні запитання.

– Чи страхувалися ви на випадок хвороби?

– Ні.

Чи думали ми про такі дрібниці, як хвороба? Ми були зайняті купівлею посуду.

Звичайно, прибуття Дженні не було для них несподіванкою. Про те, що вона скоро поступить сюди, їх попередив доктор Бернард Екерман. Тепер він став її лікарем і справдив її сподівання – виявився доброю, чуйною людиною, незважаючи на те що був стопроцентним єльцем.

– Слухайте, докторе, – почав я, хоч і знав, що нема чого вчити вченого. – В цих справах наказує Дженні. Як вона скаже, так і буде. А ваше діло – якомога полегшити її страждання.

– Будьте певні, ми це зробимо.

– Тож пам’‎ятайте, лікарю, – сказав я, – тож пам’‎ятайте: я хочу, щоб її обслуговували по найвищому розряду. Окрема палата. Окрема сестра й доглядачка. Все, що треба. Прошу вас. Гроші у мене є.

Олівер, хоча йому було дуже неприємно, попросив у батька гроші на “особисті потреби”. Батько виписав чек. Хлопцеві здалося, що батькові хотілося побути з ним довше, та й йому самому не хотілося йти з його кабінету.

21

Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у нашу квартиру. Кожен із нас переносить горе по-своєму. Філ переносив його, наводячи лад. Він мив, чистив, натирав. Не знаю, як відбувалася в нього психічна розрядка; та хоч би чим дитина тішилась, аби тільки не плакала!

Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?

Мабуть, сподівався. Бідолаха! Тому й наводив блиск у квартирі. Він просто не хотів миритися з реальним станом речей. Звичайно, він не казав мені цього, але я знав, що він бореться з безнадією.

Бо я боровся теж.

Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не зможу ходити на роботу, і пояснив чому. Він був щиро вражений моєю бідою, і щоб не слухати його висловів співчуття, я вдав, що поспішаю звільнити телефон. Відтоді кожен мій день поділявся на дві частини: години, які я проводив у лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим. Я їв, не відчуваючи смаку, дивився, як Філ прибирає квартиру (в котрий уже раз!), і не спав, навіть приймаючи ліки, які мені виписав Екерман.

Того вечора вона вигнала мене з палати, бо хотіла поговорити з батьком, “як мужчина з мужчиною”.

Я сів у кімнаті відпочинку. Незабаром з’‎явився Філ.

– Сказала покликати тебе, – промовив він хрипко, наче йому здавило горлянку.

– Зачини ці трикляті двері, – наказала вона, коли я зайшов до палати. Я обережно причинив двері й, повертаючись до ліжка, побачив її всю. Побачив з трубками, що тягнулися до її правої руки, прикритої ковдрою. Я завжди намагався сісти якомога ближче до неї, щоб бачити тільки обличчя, бліде, але з блискучими очима.

Отож я поспішно сів якомога ближче.

– Мені не боляче, Оллі, – сказала вона. – Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?

Щось замуляло мені в серці. Це безформне “щось” підступало до горла, щоб довести мене до плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не плачу. Я хлопець стійкий. Я не буду плакати.

Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.

– Дідька лисого, – сказала вона.

– Га? – промимрив я крізь зуби.

– Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє трикляте життя.

– Падав, – сказав я, відчувши, що до мене повертається мова. – Коли зустрів тебе.

– Хіба що, – сказала вона і ледь усміхнулася. – “Яке стрімке було тоді падіння”. Хто це сказав?

– Не знаю, – відповів я. – Шекспір.

– Так, але хто саме з його героїв? – замислено спитала вона. – Не можу навіть пригадати, з якої це п’‎єси. А я ж училася в Редкліффі і мала б пам’‎ятати. Колись я знала всі твори Моцарта за номерами по каталогу Кехеля.

– Слухай-но, – сказав я тоном Богарта, – ти хочеш розмовляти про музику?

– А ти волієш розмовляти про похорон? – запитала вона.

– Ні, – відповів я, жалкуючи, що урвав її.

– Про похорон я вже говорила з Філом. Ти слухаєш мене, Оллі?

Я одвів погляд.

– Так, я слухаю, Дженні.

– Я дозволила йому влаштувати католицьку відправу і сказала, що ти даси згоду. Згода?

– Згода, – сказав я.

Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.

Але я помилився.

– Слухай-но, Олівере, – сказала Дженні тихо, але сердито. – Я наказую тобі, щоб ти перестав терзатися докорами сумління.

– Хто, я?

– З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.

Я спробував змінити свій вираз, але м’‎язи обличчя були наче заморожені.

– Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!

Я хотів дивитися на неї – хотів би ніколи не зводити з неї очей, – однак потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки.

– Слухай-но, Оллі, це єдине, про що я тебе прошу. Все інше, я знаю, ти переживеш.

Та штука знову замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити “гаразд”. Я тільки мовчки дивився на Дженні.

– Ти можеш зробити мені одну послугу?

До горла мого підкотив клубок і здавив його так, що у мене мало не бризнули сльози. Але я витримав – не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти Дженні, що ладен зробити їй яку завгодно послугу.

– Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? – запитала вона.

Я взяв її за лікоть. – Боже, яка в неї тоненька стала рука! – й обережно потиснув.

– Ні, Олівере, – сказала вона, – стисни мене в обіймах. Ляж поряд.

Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й обняв її.

– Дякую, Оллі.

Це були її останні слова.

22

Філа Кавіллері я знайшов у соляріумі, де він курив кільканадцяту сигарету.

– Філе, – сказав я тихо.

Він поглянув на мене і, мабуть, відразу зрозумів. Його треба було втішити. Я підійшов і поклав руку йому на плече. Я боявся, що він розплачеться. За себе я був певен. Мені було не до сліз. Я знав: мені слід побути на самоті. Подихати свіжим повітрям. Можливо, походити.

Внизу у вестибюлі стояла повна тиша. Її порушували тільки мої кроки по вкритій лінолеумом підлозі.

– Олівере.

Я зупинився.

Це був мій батько. Якщо не рахувати реєстраторку за столиком, у вестибюлі, крім нас, не було ні душі. Та і в усьому Нью-Йорку, крім нас, напевне, всі уже спали.

Я не міг розмовляти з ним і пішов прямо до обертових дверей. Але за мить він теж опинився надворі поряд зі мною.

– Олівере, треба було розповісти мені, – сказав він.

Ніч була холодна. І тим краще: я весь задубів і хотів хоч що-небудь відчути. Батько говорив до мене, а я непорушно стояв, підставивши обличчя холодному вітру.

– Як тільки я довідався, зразу ж скочив у машину.

Я забув надягнути пальто; холод проймав мене до кісток. Добре. Це добре.

– Олівере, я приїхав допомогти, – наполегливо сказав батько.

– Дженні померла, – сказав я йому.

– Я шкодую, – прошепотів він вражено.

Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від нині мертвої кра – суні-дружини:

– Кохання – це коли ні про що не шкодуєш.

А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав.

Переклад Мара Пінчевського, Олександра Тереха

1. Поясніть назву “Історія одного кохання”. Чому вона узагальнена?

2. Як характеризують Дженні її музичні уподобання? (Послухайте твори Баха, Моцарта та групи “Бітлз” (до 1967 р.)).

3. Що привабило Олівера у Дженні (Дженні в Олівері)? Чи є пояснення цього у творі?

4. Чому Дженні принишкла, коли дізналася прізвище Олівера?

5. Чому в Олівера складні стосунки з батьком? Чи впливає на них його звичка “скрізь бути першим”? Чи справді Олівер бунтує проти батька? Чи треба було це робити?

6. Якими є стосунки Дженні та її батька? Чому Філ заборонив Дженні кермувати автомобілем? Як це його характеризує?

7. На чиєму боці Дженні в конфлікті Олівера з батьком? Чому вона намагається їх помирити?

8. У 6-му класі ви читали оповідання “Останній дюйм”. Чи можна порівняти стосунки батька і сина у творах Дж. Олдріджа і Е. Сігела? Чи є спільні мотиви у вирішенні цього конфлікту у творах?

9. Як називає свого батька Олівер? А як свого – Дженні? Про що це свідчить?

10. Порівняйте вручення дипломів про закінчення навчання Олівера і Дженні. Чи можна стверджувати, що на вручення диплома Оліверу батько не прийшов?

11. Порівняйте гостини Олівера і Дженні у їхніх батьків. Де була щиріша і затишні – ша атмосфера? Що впливало на неї?

12. Чи мав підстави Олівер Берретт ІІІ вважати, що син вирішив одружитися наперекір йому? Чи правильно він зробив, позбавивши сина грошей?

13. Чому Філ Кавіллері боїться, що донька відцурається його? Що він називає “рідкісною любов’‎ю”? Як цей вислів розуміє Олівер?

14. Що хотіли сказати один одному Дженні і Олівер поетичними рядками, які обрали для свого весілля?

15. За які слова Олівер так розгнівався на Дженні, що вона пішла з дому? Що його так розлютило? Чому Дженні їх сказала? Як це характеризує дівчину?

16. Проаналізуйте сцену, де Олівер просить у батька гроші. Чи змінилася поведінка юнака у стосунках з батьком? Що на неї вплинуло?

17. Чому Олівер Берретт ІІІ опинився в лікарні, де лежала Дженні? Як це його характеризує?

18. Як вплинула Дженні на життя Олівера? Чого вона його навчила? Чи зможе він знову стати щасливим?

19. Поясніть фінал твору.

20. Послухайте музику Френсіса Лея, створену до фільму “Історія одного кохання”. Чи вдалося композиторові передати настрій книги?

(1 votes, average: 5.00 out of 5)