ЕРІК ВОЛЬФ СІГЕЛ (1937-2010) – ЛІТЕРАТУРА ХХ-ХХІ ст
Кохання – це…
ЕРІК ВОЛЬФ СІГЕЛ.
Повість “Історія одного кохання”
У науковому світі існують неписані правила. Одне з них: професійному філологу личить художні тексти лише досліджувати, але не створювати (“Професорові писати романи так само непристойно, як єпископові грати у футбол”). Проте у другій половині ХХ ст. з’явилася така велика
Кількість науковців-письменників (Умберто Еко, Італо Кальвіно, Милорад Павич та ін.), що це вже сприймається як норма. Один із таких “універсалів” – професор Гарвардського університету і водночас автор популярної повісті “Історія одного кохання” Ерік Вольф Сігел.
Народився Ерік Сігел у Нью-Йорку в родині рабина. Ще в ранньому віці він вивчив іврит, вільно володів німецькою, французькою, давньогрецькою і латинською мовами.
Блискучу філологічну освіту він отримав у Гарварді.
Ерік Сігел викладав античну літературу та порівняльне літературознавство не лише в своєму рідному університеті, а й у Єлі та Принстоні. Усі три університети постійно входять у десятку найавторитетніших у світі.
Предметом його наукового інтересу була антична література, особливо драматургія.
Його праці присвячені дослідженню творчості давньогрецького трагіка Евріпіда, а також давньоримського комедіографа Плавта.
Сігел – автор сценаріїв для мюзиклів за “Іліадою” та “Одісеєю”. Однак справжнім тріумфом став сценарій анімаційного фільму “Жовтий підводний човен” (Yellow Submarine) (1968) для групи “Бітлз” (написаний у співавторстві з трьома колегами).
Тоді ж з-під його пера вийшов кіносценарій про зворушливе і трагічне кохання сина мільйонера, студента Гарвардського університету, та доньки бідного італійського емігранта, студентки Редкліффа. Жодного продюсера цей сценарій не привабив, і Сігел переробив його на роман.
Книжка “Історія одного кохання” стала бестселером в США і була перекладена 33 мовами (в тому числі українською – переклад був опублікований у журналі “Всесвіт”), а її наклад сягнув 21 000 000 примірників (за опитуваннями, тоді її прочитав кожний п’ятий американець!). А стрічка, яку таки зняли, стала лідером прокату 1971 р.
Ерік Сігел
Кохання – це коли не треба просити пробачення.
Кадр з анімаційного шедевру Yellow Submarine
У 1977 р. Ерік Сігел написав “Історію Олівера”, продовження “Історії одного кохання”, потім ще кілька романів. Однак для читачів він залишився автором книжки про дівчину, яка любила Баха, Моцарта, “Бітлз” та Олівера Берретта.
Повість “Історія одного кохання”
Книжка побачила світ 14 лютого 1970 р., у день Святого Валентина. Успіх був грандіозним. І не без допомоги телебачення. Популярна тоді телеведуча Барбара Волтерс одну зі своїх програм почала так: “Більшу частину ночі я читала книжку, від якої не могла відірватися, і постійно схлипувала. Я плакала і плакала…”
“Кумедна, зворушлива і просякнута дивом, якими й мають бути любовні історії”; “Простота. Чарівність. Співчуття і тонке почуття гумору…”; “Це неймовірно. гіркий роман ностальгії та романтики” – так відгукувалися про книжку. Хоча було чимало й скептичних зауважень, особливо від критиків і колег-письменників. Так, коли “Історію одного кохання” захотіли висунути на Національну книжкову премію 1971 р., деякі судді пригрозили вийти із журі: “Це банальна книга, яка просто не підпадає під категорію літератури”.
Стрічка “Історія одного кохання” окупилася вже через три дні показу і принесла кіностудії мільйонні прибутки. А чарівна мелодія Френсіса Лея стала хітом. Артур Гіллер, режисер картини, згадував: “Фільм спалахнув, наче лісова пожежа. Біля кінотеатру, де йшов фільм, я бачив довжелезну чергу…”
“Це красиво! І романтично!” – винесли свій вирок кінооглядачі. А на закиди, що фільм надто сентиментальний, критики відзначали, що нічого поганому в цьому немає: “Чому ми не можемо трохи поплакати від історії молодих закоханих, розділених смертю?” Глядач втомився від брутальності й насильства.
Професор-філолог Е. Сігел чудово орієнтувався в літературних кліше, створених світовою літературою за тисячоліття її розвитку. Правда й те, що він використав їх у своїй книзі. Письменник звернувся до теми, надзвичайно популярної в літературі минулих часів. Це переплетіння кохання, ненависті та смерті. Класичним зразком такої історії є трагедія Шекспіра “Ромео і Джульєтта”. Але Сігел переосмислив ці зв’язки, бо в кохання Олівера й Дженні ворогів насправді немає, та й ненависть не стоїть на заваді їхньому щастю. Батько хлопця не проти шлюбу сина з Дженні. Він просто хоче переконатися, що син вирішив одружитися з кохання, а не для того, щоб кинути йому виклик. Тож, дізнавшись про нещастя з невісткою, він їде до лікарні, щоб допомогти. Насправді книга підводила читачів до висновку: “Любов – це коли не треба просити пробачення”.
Твір має фрагментарну композицію і складається з окремих сцен-епізодів (вплив кіносценарію), які переповідають історію стосунків студента Гарварду, який вивчає юриспруденцію, і студентки Редкліффа, яка цікавиться мистецтвом. Поміж ними – глибока соціальна прірва. Олівер – стопроцентний “американець, англосакс і протестант” (усталений у США вислів). У його родині старшим синам дають те саме ім’я. Тож він – четверте покоління роду Берреттів, який чимало зробив для країни: один із навчальних корпусів Гарварду збудований на кошти його сім’ї. Слава родини та відповідальність тяжіють над хлопцем. Хоча він три роки поспіль визнається кращим студентом університету, родина до його успіхів ставиться спокійно: у спадкоємця Берреттів інакше й бути не може. Він втомився від суперництва з власним батьком і сумнівається в його любові. Тож Олівер IV “оголошує війну” Оліверу ІІІ.
У Дженні все навпаки. Вона – італійка, тож двері до “вищого світу” для неї зачинені. Вона щиро вірить у батьківську любов, і війна чоловіка зі свекром крає її серце. Фінал книги трагічний і оптимістичний водночас: після смерті Дженні Олівер заплакав в обіймах батька. Його красуня-дружина таки мала рацію – батько завжди любить свою дитину.
У творі немає негативних персонажів. “Сучий син і Старий Не-хи-хи” (як називав батька Олівер) був бездушною і гордовитою людиною лише в сприйнятті сина, який відмовлявся бачити у вчинках Олівера ІІІ вияви батьківської любові.
Книга насичена тонкою іронією, яку не-американцю іноді важко відчути. Так, у США традиційно конкурують випускники Гарвардського та Єльського університетів. А коли Олівер дізнався, що лікувати Дженні буде випускник Єлю, то запитав: “Він уміє принаймні писати і читати?” До того ж сам Е. Сігел, який головними героями свого твору зробив гарвардських студентів, був професором Єльського університету. У 1968 р. письменник перебував у творчій відпустці в Гарварді і там познайомився з двома студентами. Історія Олівера і Дженні грунтувалася на реальних стосунках Альберта Гора (майбутнього віце-президента США) і його майбутньої дружини. А характер Олівера IV Сігел списав із сусіда Гора по кімнаті Томмі Лі Джонса, “спортсмена з серцем поета”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)