ІСТОРИЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ОБСТАВИНИ
ЗАГАЛЬНІ. У XIX ст. в Європі ширяться робітничі рухи з економічними вимогами – поліпшення заробітку, умов праці та захисту від визиску. У зв’язку з цими рухами ширяться ідеї СОЦІАЛЬНОЇ справедливості п політичної свободи, творяться організації й партії з метою впровадити в життя ці ідеї. Виникають ідеї перебудови суспільного життя на основах демократії й соціальної справедливості – ідеї соціялізму, з численними в окремих країнах напрямами розуміння соціялізму та способів його здійснення. Найбільш радикальними виявились послідовники Маркса, що проголосив соціялізм переходовим етапом до кінцевої мети – запровадження комуністичного устрою, комунізму.
Ідеї комунізму потрапляють до Росії: партія Леніна, здійснивши в 1917 році революцію, проголошує себе комуністичною партією. Прихід до влади в Росії комуністів фатально позначився на всій історії України XX сторіччя. Україна лишається колонією Російської імперії, відновленої комуністами, стає засуджена на поступове знищення – перетворення на зрусифіковану провінцію так званого Совєтського Союзу, витвором, яким маскується реставрована Російська імперія.
В УКРАЇНІ. Напередодні та в перебігу подій першої російської революції 1905 року в Україні відроджується національно-виз-вольний рух. Перша світова війна прискорила національні визвольні рухи в Східній Європі, це привело до розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, між якими були поділені землі України. В Росії відбулася друга революція – повалення самодержавного ладу у лютому 1917 року. Такі обставини прискорюють розвиток національної визвольної революції на всіх українських землях.
У Києві 22 січня 1918 року проголошено незалежну державу українського народу – Українську Народню Республіку, у Львові – проголошено Західню Українську Народню Республіку. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, обидві українські республіки об’єдналися в одну соборну державу українського народу – Українську Народню Республіку.
Захопивши владу в Росії в жовтні 1917 року, комуністи новели збройну інтервенцію проти незалежних держав народів, що вийшли зі складу російської імперії. Збройна інтервенція Росії закінчилась окупацією Східньої України та створенням на цьому терені Української Радянської СОЦІАЛІСТИЧНОЇ Республіки в складі Союзу Совєтських Республік, утворення якого проголошено 30 грудня 1922 року.
Західні українські землі наслідком закінчення війни були поділені між трьома окупантами: до Польщі відійшла Галичина й Західня Волинь, до Румунії – Буковина, до Чехо-Словаччини – Закарпаття. Поділ України між чотирма окупантами затримався аж до початку другої світової війни. Такі історичні обставини склалися в період розвитку української літератури до 40 років XX сторіччя.
РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ. Поруч домінуючого загально в літературі, від початків свого виникнення, реалізму – з кінцем XIX ст. в Європі виникають нові мистецькі та літературні напрями – імпресіонізм, символізм та інші стилістичні й групові пізніші появлення, проголошувані деклараціями й маніфестами, що дістали загальну назву – модернізм, тобто, новітнє, нове. Ці нові напрями появляються також в українській літературі та набувають свого розвитку, не обов’язково такого самого, як у Європі.
Модерне, нове виявилося в новому світосприйманні, в появі нової тематики та ідей в мистецтві й літературі, в застосуванні нових засобів зображення, зокрема досконалої метафоризації, в застосуванні психологізму зображення подій і людини.
Під діянням нових метод творчості та напрямів у літературі стає відмінним і реалізм: виникає означення його з цією відмінністю – “психологічний реалізм”.
Модернізм у загальному його значенні проникає до творчості українських реалістів: прикметами імпресіонізму, символізму, застосуванням психологізму в більшій чи меншій мірі переймається творчість визначніших українських поетів і прозаїків кінця XIX ст.: Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, І. Франка та багатьох нових авторів, зокрема, О. Кобилянської й В. Винниченка. Українське мистецтво й література стають поряд з мистецтвом і літературою інших народів світу, зростають кількістю й якістю. Цим зростанням закінчується українське літературне XIX сторіччя й переходить у сторіччя XX. Зникла етнографічна обмеженість, перевага сільської тематики, фольклорність мови й засобів зображення. В українську літературу ввійшли нові стилі й напрями, прийшли нові молоді автори. Розвиваються українська літературна критика й літературознавство.
Зменшились у прозі побутові й пейзажні натуралістичні описи, розповіді “від автора”, визначилось тяжіння до ліризму, увага до ритму прози, підтексту, зображення подій через сприймання їх персонажами, через їх психіку, емоції й настрої – все, що разом пов’язується з новими напрямами в літературі, зокрема, з імпресіонізмом та символізмом. У праці “З останніх десятиліть XIX в.” Іван Франко писав: “Нова белетристика – се незвичайно тонка філігранована робота; її змагання – наблизитися скільки можна до музики. Задля сього вона незвичайно дбає о форму, о мелодійність слова, о ритмічність бесіди”.
Загальна тенденція тогочасного літературного процесу виявлялася в прямуванні до звільнення літератури від надмірного соціологізму й ідеологічної програмовости, в прямуванні до звільнення літератури від функції бути ілюстрацією до соціології й політики. М. Сріблянський (Шаповал) так характеризував цю тенденцію: “Імпресіонізм – як манера творчости і як спосіб світовідчуття – такі дві зовнішні прикмети нової літератури, й індивідуалізм – боротьба за визволення людини від усяких нівеляційних напрямів суспільного життя…” {Українська хата, 1911, ч. 2).
Поруч з новими великими здобутками українська література того часу мала також важливі втрати – втрату епіки за рахунок зростання лірики, кількісне збільшення поезії за рахунок зменшення прози, зменшення прозових жанрів великої форми, повістей і романів.
У надмірно тяжких обставинах розвиток української літератури відбувається в єдиному літературному процесі з його провідною настановою національного визволення України. У критиці й літературознавстві велась боротьба за єдину національну українську літературу. Великою працею в цій ділянці відзначилися Іван Франко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов та редактори й співробітники пресових органів і видавництв: М. Сріблянський, Дмитро Донцов, Іван Труш і багато інших. Особливість літературної праці на цьому відтинку полягала в тому, то багатьом поетам і прозаїкам доводилось бути одночасно критиками й дослідниками української літератури.
Між згуртуваннями письменників довкола пресових органів і окремих видань велась інтенсивна полеміка з питань нових напрямів у літературі, піднесення її мистецького рівня тощо. З цього приводу Франко писав: “Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнородних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів”. {Літературно-науковий вісник, 1901, ч. (>).
ПРЕСА Й ЛІТЕРАТУРА. У єднанні письменства всіх українських земель найбільшу ролю відіграв Літературно-науковий вісник, всеукраїнський літературний журнал типу кращих європейських видань. Журнал був провідним друкованим органом українських письменників революційно-визвольної доби в Україні. Редакція журналу підкреслювала, що понад усе дбає про те, щоб її видання було вогнищем “спільної духовної праці для галичан, буковинців, українців, щоби бодай на тім полі, де не можуть розділити нас ніякі кордони, ми всі, по сей і по той бік Збруча, чули себе однією сім’єю”. За свідченням І. Франка, редакція ЛНВ керувалась ідеями, з якими “зв’язана нерозривно справа піднесення іі розвою нашої нації”.
Великою перешкодою тогочасного розвитку української літератури, як і попередніх періодів, було національне поневолення України, роз’єднання українських земель, відсутність у Східній Україні до 1005 року періодичної преси й видавництв (українська преса існувала під Австрією – в Галичині й Буковині, частково в інших країнах).
Виданнями, що впливали на літературний процес, були – журнали Молода України (1900-1903), Артистичний вісник (І905), Світ (1900-1907), Будучність (1909), Неділя (1911-1912), Нова Буковина (1912-1913), Ілюстрована Україна (1913-1914); часописи Діло (1880-1914) іі Буковина (1885- 1910). Не були байдужі до літературного життя й інші періодичні видання.
Молода Україна, орган студентської молоді, мав намір стати органом молоді всієї України, виховував у читачів почуття єдності галичан і наддніпрянців, виступав проти соціяльного й національного поневолення народу; на його сторінках дискутувалися важливі питання національного розвитку літератури. За браком коштів та під тиском урядових переслідувань видання припинило існування.
Видавці журналу Неділя намагалися зробити це видання “літописом літературно-наукового життя всієї України”. Журнал Ілюстрована Україна видавався за зразком великих європейських ілюстрованих журналів, ілюструвався репродукціями з творів визначних малярів світу, багатим фотоматеріалом, містив репродукції з Т. Шевченка, О. Новаківського, О. Кульчицької, І. Северина й інших мистців.
Газета Буковина до останнього десятиріччя XIX ст. займала перше місце в публікуванні української та перекладної літератури. Велику популярність в справах літератури мала львівська газета Діло: вона прагнула широко охопити ці справи та надавала їм виразного національного спрямування.
На Наддніпрянщині лишався в дії закон 1876 року, за яким українська періодика й література підлягали суворій забороні. І хоча після маніфесту 1905 року почалося творення періодичної преси, стало можливим довозити з Західньої України українські видання, російський уряд чинив усякі перешкоди розвиткові української літератури в Східній Україні, намагався ізолювати її від Галичини, Буковини й Закарпаття. Одначе і в таких несприятливих умовах наддніпрянська періодика прагне поєднатися з періодикою галицькою й буковинською, докладає великих зусиль до пожвавлення літературного життя.
За підрахунками часопису Дніпрові хвилі, що видавався у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), до 1912 року виходило українських періодичних видань – 11 у Галичині, 2 на Буковині; після 1912 року на Наддніпрянщині – 12, в Галичині більше як 50, на Буковині – 5, в Америці – 11, всього понад 80 часописів і журналів. Виходили українські періодичні видання в Канаді, Бразилії та інших країнах. Під Австрією, у Відні й Будапешті, виходили українські видання німецькою мовою, в Швейцарії (Лозанна) – журнал французькою мовою. Завдяки їм українська література ширилась серед закордонних читачів.
ПЕРІОДИКА В УКРАЇНІ ПІД РОСІЄЮ мала дуже обмежені можливості розвитку. Місцева адміністрація конфісковувала наклади газет і журналів, що не визнавали ідеологічного диктату, арештовувала редакторів, залякувала й арештовувала передплатників і читачів. З відносно невеликого числа періодичних видань майже всі припинили існування через цензурні утиски й урядові заборони.
Замість забороненої Громадської думки – 1906 р. почав виходити щоденник Рада, що проіснував найдовше, – до липня 1914 року (був заборонений перед початком війни). Видавався на кошти Є. Чикаленка. Це був орган культурно-національного напряму, дотримувався демократичних настанов, гостро засуджував антисемітизм, розпалюваний російськими шовіністичними організаціями та пресою в Україні. Часопис приділяв багато уваги літературі, театрові, музиці й мистецтву.
Велике значення для розвитку літератури мав журнал Українська хата, основне місце посідали в ньому літературні твори, критика й публіцистика, а головним завданням редакція ставила “пробудження національної свідомості” й розвиток рідного письменства, культури і мистецтва.
Короткочасно існували часописи – Світова зірниця. Засів, Маяк, Згода, Слово, Боротьба, Нова рада – щоденник, Наша думка – в Петербурзі, Шлях – у Москві та понад 10 інших часописів різних напрямів.
Така сама доля була нечисленних журналів – Нова громада, Вісник культури й життя, Рідний край, Україна, Дзвін, Степ, Основа, ілюстрованого місячника Сяйво, Український студент, Український учитель, педагогічного журналу Світло, гумористичного – Шершень.
Виходили альманахи, антології й збірники: Акорди, Червоні квіти, Левада, Січ, Кладка, Хвиля за хвилею. З-над хмар і долин. На вічну пам’ять Котляревському, 3 потоку життя, Багаття, Досвітні огні, Терновий вінок, 3 неволі, Розвага, За красою та інші; антологія поезії Українська муза, тритомова антологія Вік, Усі вони були калічені цензурою, конфіскувалися частково й цілком та були остаточно заборонені. Під час війни Росія заборонила всі українські видання на окупованих теренах Західньої України.
Василь ЯРЕМЕНКО, Євген ФЕДОРЕНКО
(2 votes, average: 2.50 out of 5)