Нова українська література. Суспільно-історичні обставини наприкінці XVIII ст. Духовне поневолення нації. Життя народу – художнього зображення. Актуальність фольклорної традиції. Розвиток фольклористики, етнографії. Основні художні напрями (класицизм, романтизм, початкові форми реалізму). Бурлескна стильова течія. Найвидатніші митці: Т. Шевченко. П. Куліш, Л. Глібов, Марко Вовчок, Ю. Федькович

Мета: розкрити суспільно-історичний контекст становлення нової української літератури; показати актуальність фольклорної традиції; розкрити особливості бурлескної стильової течії; ознайомити учнів з найвидатнішими митцями кінця XVIII ст.; формувати активну життєву позицію; виховувати розуміння духовного зв’язку з історичним минулим рідного народу.

Обладнання: портрети І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Шашкевича, Т. Шеченка, П. Куліша, Л. Глібова, Марка Вовчка, Ю. Федьковича; ілюстрації.

Міжпредметні зв’язки: історія України: суспільно-історичні обставини в Україні наприкінці XVIII ст.

Хід уроку

І. Організація вивчення нового матеріалу.

1. Шкільна лекція.

Учні під час послідовного викладу матеріалу із вчителем складають та записують тези.

(Матеріал для вчителя.

1. Становлення нової української літератури в контексті національного відродження народу.

Суспільно-історичні умови.

Духовне життя українського народу в останні десятиріччя XIX ст. проходило в складних суспільно-історичних умовах. Українські землі були пошматовані сусідніми державами. Після 1654 р. Лівобережна Україна та Київ перебували в складі Московської держави, згодом перетвореної в Російську імперію, Правобережжя до 1793 р. входило до складу Польщі, а потім приєдналося до Росії. Внаслідок поділів Польщі між Росією, Австрією та Пруссією Галичина в 1772 р. відійшли до Австрійської імперії. До складу імперії Габсбургів з 1775 р. входила Буковина, а на Закарпатті з XI ст. порядкували угорські феодали.

Російська держава, яка володіла найзначнішою частиною українських земель, уже з середини XVII ст. стала грубо порушувати Переяславську угоду, всіляко обмежувати українську автономію. З 1709 р. при українських гетьманах постійно перебували царські резиденти, пильно наглядаючи за їхньою діяльністю. Утворена в 1722 р. так звана Малоросійська колегія стала заправляти всіма справами в Україні. Упродовж наступних десятиріч проводилася послідовна політика знищення решток козацького самоврядування. І хоч у 1750 р. було відновлено гетьманство на Лівобережній Україні, проте царизм руками останнього гетьмана Кирила Розумовського повністю ліквідував специфічні форми адміністративного та військового ладу Гетьманщини.

Восени 1764 р. Катерина II відновила діяльність Малоросійської колегії, президент якої граф П. Румянцев призначається генерал-губернатором Лівобережної України. Так назавжди було ліквідовано Гетьманщину, військовий та територіально-адміністративний устрій, а натомість Лівобережжя і Слобожанщина поділилися на намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське та Харківське.

Оскільки внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 pp. було проголошено так звану незалежність Кримського ханства (а, по суті, його васальну залежність від Росії), царизм перестав зважати на Запорожжя як важливий форпост у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Тому в 1775 р. російськими військами було підступно зруйновано Запорозьку Січ, а її гетьмана Петра Калнишевського довічно ув’язнено.

З приєднанням Правобережної України відбувається нова адміністративна реформа, покликана уніфікувати систему управління в усій імперії і зміцнити самодержавно-поліцейську владу. У 1796 р. утворюється Малоросійська (в складі Полтавщини і Чернігівщини), Слобідсько-Українська, Київська, Волинська і Подільська губернії. Трохи пізніше на українському Півдні з раніше проголошеної “Новоросії” створюють Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (згодом реорганізовану в Херсонську) губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалася призначеними царем губернаторами, а в повітах – справниками. У 1837 р. повіти поділилися на стани, очолені поліцейськими приставами, котрі, спираючись на закони імперії, жорстоко придушували будь-який непослух.

Приєднані до Австрії західноукраїнські та частина польських земель були виділені в “Королівство Галіції і Лодомерії” з центром у Львові. Східна, українська, частина краю була поділена на 12 округ, до неї на правах окремої округи входила Буковина з центром у Чернівцях.

Ліквідація національної автономії на Лівобережжі супроводжувалася новим закріпаченням селянства. Царський уряд цинічно розтоптав права “козацького народу”, який, за Переяславською угодою 1654 p., мав бути назавжди вільним. 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині царським указом було юридично оформлено кріпосне право поміщиків. Катерина II роздала своїм фаворитам десятки тисяч десятин землі на приєднаному українському Півдні й Південному Заході. Новоспечені феодали стають повноправними володарями місцевого населення. Учорашні козаки потрапляють у кріпосницьку залежність і від російських поміщиків, і від власної старшини. Селянам забороняється переселитися на нові місця, починаючи з 1797 p., офіційно встановлюється триденна панщина, але кріпосники часто примушують селян працювати повний тиждень. Закріпачені люди позбавляються будь-яких прав.

Соціальні й національні утиски поневоленого селянства приводять до загострення класової боротьби. У другій половині XVIII ст. на Лівобережжі зростає кількість “шукачів козацтва”, тобто тих недавно вільних хліборобів, що опинилися в кріпосницькій залежності. На Правобережжі у 1768-1769 pp. розгорнулося могутнє козацько-селянське повстання, відоме під назвою Коліївщина. Цей рух виявив талановитих ватажків – Максима Залізняка, Івана Гонту, Семена Швачку, Івана Бондаренка, Василя Шила, Остапа Лепеху, імена й діяння яких оспівані в усній народній поезії. У Карпатах активно діяли опришки, загонами яких керували Олекса Довбуш, Іван Бойчук.

Протести закріпаченого селянства проти феодальної сваволі не затихали і в XIX ст. Кріпаки підпалювали поміщицькі маєтки, відмовлялися ходити на панщину. Прославленим керівником антикріпосницького руху на Поділлі став Устим Кармелюк, загони якого наводили жах на панство протягом 10-х – початку 30-х років. Неврожаї викликали селянські заворушення на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині. Хоч вияви непокори буди численними, але їх ізольованість стихійність, неорганізованість приводили до того, що вони швидко придушувалися каральними органами властей. Все ж антифеодальна боротьба розхитувала підвалини самодержавної-кріпосницької системи стимулювала народження настроїв незадоволення і протесту також середовищі інших класів та станів українського суспільства.

Вітчизняна війна 1812 p., переможний похід звитяжної російської армії в країни Західної Європи, де боротьба проти гніту над людинок розгорталася більш активно, сприяли наростанню вільнодумства в передових колах дворянства. “Вольтергенські ідеї”, діяльність О. Радищева який ще в 1790 р. сколихнув суспільство гострим осудом кріпосництва і царського деспотизму, покликали до рішучих дій прогресивно настроєну дворянську молодь. У Росії виникає кілька таємних політичних товариств – “Союз порятунку” (1816-1817), “Союз благоденства” (1818-1821), Південне товариство (1822-1825), Північне товариство (1822-1825), в яких обговорюється питання запровадження в Росі конституції, скасування кріпосного права, встановлення республіканської форми правління. Ці ідеї проймають проект конституції “Руська правда” (написаний П. Пестелем), який, на жаль, не був закінчений.

Значну роль в Україні відіграла діяльність Південного товариства Його центром був Тульчин на Поділлі. Крім Тульчинської, були організовані Кам’янська та Васильківська управи товариства. З’їзди керівників товариства відбувались у Києві. У 1825 р. Південне товариство зливається з Товариством об’єднаних слов’ян, яке діяло в Україні з 1816 р. Зразу ж після придушення у грудні 1825 р. повсталих солдатів у Петербурзі відбулося заворушення Чернігівського полку на Київщині, яке також закінчилося трагічно.

Хоч озброєна акція революціонерів-дворян не увінчалася перемогою, проте їх діяльність мала неперехідне значення. Стратою п’ятьох найактивніших лідерів декабристського руху – П. Пестеля, К. Рилєєва, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П. Каховського, засудженням на каторгу, засланням у Сибір ще сотень революціонерів, позбавленням їх дворянства і військових чинів, відправленням понад 4000 солдатів на війну по загарбанню Кавказу царизм сподівався створити в імперії атмосферу страху і таким чином запобігти подальшим виступам проти самодержавної-кріпосницької системи. Проте вийшло навпаки – декабристський рух дав поштовх дальшому розвитку визвольної боротьби. Передові громадські діячі високо оцінили перший організований революційний виступ, закликали своїх сучасників наслідувати справу декабристів. О. Пушкін присвятив засланцям волелюбне послання “В Сибір”, О. Герцен назвав декабристів людьми, викованими з чистої криці, а Т. Шевченко – “споборниками святої волі”.

Революційні ідеї декабристів поширилися серед інтелігенції: виник політичний гурток студентів у Харківському університеті, вільнодумство захопило прогресивних викладачів і студентів Ніжинської гімназії вищих наук. У 30-х роках ідеї відновлення незалежності Польщі поширюються серед польських освічених кіл Галичини, Волині, Поділля, Київщини. В 1839 р. було розстріляно керівника організації “Співдружність польського народу” Шимона Конарського. Було заарештовано майже всіх учасників підпільних польських товариств у Київській, Волинській і Подільській губерніях, відправлено на каторгу, віддано в солдати, вислано з України.

З кінця 30-х років на визвольну боротьбу проти самодержавства піднімається нове покоління революціонерів, починає розгортатися рух різночинців. Зрозуміло, що перебіг усіх цих подій, суспільні настрої епохи більшою чи меншою мірою визначали характерні тенденції українського літературного процесу, відбивалися в художній творчості.

Фольклористика

Процес становлення української літератури нерозривно пов’язаний з фольклористичними дослідженнями, адже останні підводили наукову основу до кристалізації концепції про можливість творення письменства живою мовою народу.

Ще в 1571 р. чеський учений Ян Благослав у своїй рукописній граматиці вмістив українську пісню “Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?”. У виставі релігійної драми польського автора Якуба Гаватовича, здійсненій 1619 р. в Кам’янці Струмиловій на Львівщині, дві інтермедії були основані на українських гумористичних оповіданнях. У 1625 р. в польській транскрипції було видано пісню про козака і Кулину, а в 1684 р. в одному з рукописних збірників вміщено думу “Козак Голота”. Зберігся рукописний збірник прислів’їв і приказок, укладений українським поетом кінця XVII – початку XVIII ст. Климентієм Зиновієвим. Багато українських пісень фіксуються в численних рукописних пісенниках невідомих осіб.

На межі XVIII і XIX ст. українська народна поезія дедалі частіше приваблювала упорядників російських пісенників – Василя Трутовського, Івана Прача та ін. Німецький філософ і фольклорист І.-Г. Гердер (1774-1803) відзначив природжені музичні здібності українців, багатство мотивів та образів української народної лірики. У свій збірник “Голоси народів у піснях” (1778-1779), виданий німецькою мовою, він включив і українські пісні.

Зростання національної свідомості українців зумовило посилення інтересу освічених кіл до духовного життя свого народу. Саме на цій хвилі з’явився перший збірник української усної поезії “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (1819), упорядкований філологом і журналістом Миколою Цертелєвим (Церетелі) (1790-1869). Фольклорист записав на Полтавщині дев’ять дум і одну пісню, які виконувались місцевими кобзарями. Оскільки твори своїми темами торкалися подій Хмельниччини, М. Цертелєв у передмові зазначав, що українські кобзарі, як стародавні рапсоди, оспівали народних героїв, а виконувані ними думи передали і могутній дух народу, і його поетичний геній.

Значний внесок у становленні фольклористики зроблений Михайлом Максимовичем (1804-1873). Уже перший його збірник “Малороссийские песни” (1827) вражав жанровою розмаїтістю зібраних творі тут були думи, пісні – обрядові, історичні, козацькі, жіночі. Вченні вважав збирання й друкування фольклорних творів справою, необхідною для розвитку національного мистецтва. Такий підхід М. Максимовича до вивчення усної поезії виявився й при виданні ним збірника “Украинские народные песни” (1834), де пісні були розміщені таким чином, щоб показати шлях історичного буття народу. У передмові до “Сборника украинских песен” (1849) фольклорист акцентував на винятковому значенні пісні в громадському й особистому житті людей

Протягом 1833-1836 pp. вийшло шість випусків збірника “Запорожская старина”, упорядкованих Ізмаїлом Срезневським (1812-1880) Тут були надруковані історичні пісні та думи, правда, з деяким редагуванням, доповненнями і змінами, внесеними фольклористом. Усе ж публікація усної творчості, пов’язаної з козацьким минулим, сприяла глибшому розумінню старовини, виробленню норм літературної мови.

У збірнику “Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” (1836), упорядкованому Платоном Лукашевичем (1806-1887), були вміщені зразки і східно-, і західноукраїнського фольклору, що було ще одним промовистим свідчення єдності духовного життя нашого народу.

Польський фольклорист Вацлав Залеський (1799-1849), що виступав під псевдонімом Вацлав з Олеська, видав у Львові збірник “Пісні польські і руські люду галицького” (1833), в якому польською транскрипцією було надруковано близько 600 українських пісень, записаних у різних місцевостях Галичини. Інший польський учений, Жегота Паулі (1814-1895), видав двотомний збірник “Пісні руського народу в Галичині” (1839, 1840), куди було включено й чимало пісень із збірника М. Максимовича ” Малороссийские песни”, що наочно показувало спільну основу народних творів, записаних по обидва боки кордону.

Західноукраїнський етнограф і мовознавець Йосип Лозинський (1807-1889) упорядкував польською транскрипцією збірник “Руське весілля” (1835). У ньому було зібрано галицькі весільні пісні. У передмові до книжки дослідники прокоментували фольклорні твори, пов’язані з весільним обрядом.

В альманасі “Русалка Дністровая” (1837), виданому діячами “Руської трійці”, було виокремлено розділ “Пісні народні”, який об’єднав колядки, гагілки, ладкання, думи і думки, балади – твори не тільки різних жанрів, що свідчило про розмаїття усної поезії Галичини, а й багаті своєю образністю та ідейним пафосом.

Про неперехідне значення української народної поезії точно сказав М. Гоголь: “Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу…”

Новаторське продовження бурлескно-травестійної традиції

Характерною особливістю другого етапу становлення нової української літератури, що відрізняє його від аналогічних процесів в інших європейських літературах, є інтенсивний розвиток бурлескно-тревестійної течії, її домінуюча роль протягом тривалого часу в літературному процесі.

Як відомо, теорія класицизму поруч з такими “високими” жанрами, як ода, епопея, трагедія, визнавала право на існування й функціонування “низьких” жанрів, зокрема комедії й віршованої сатири. Саме гумористично-сатиричні жанри класицистичної поезії об’єднувала в єдине ціле стильова домінанта бурлеску. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення, як людські недоліки, які, в свою чергу, зумовлювалися соціальними пороками та абсурдними недоречностями. Моделюючи ці сторони взаємин людини й середовища, така поезія піддавала їх гумористичному висміюванню. Для творів цієї художньо-стильової течії властиві поєднання епічних (наявність сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (суб’єктивність і пристрасність в оцінках і характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфліктність розгортання дій, наявність діа – і полілогічних форм у змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.

Вершинним досягненням української художньої традиції попередньої доби є “Ене’їда” І. Котляревського. Водночас поема – визначне явище літератури просвітительського реалізму, адже ж тут картини реального життя і побуту українців відтіснили на задній план бурлескне зниження оригіналу.

Нечуваний успіх поеми І. Котляревського викликав цілу хвилю її наслідувань. Звичайно, П. Білецький-Носенко (“Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина”), К. Думитрашко (“Жабомишодраківка”), П. Кореницький (“Вечорниці”), С. Александров (“Вовкулака”) також намагалися зображувати українську реальну дійсність, проте, на жаль, їхні твори, виконні у цьому ж жанрі, не піднялися до ідейно-художнього рівня “Енеїди”. І “сміховина на москальський лад” (Т. Шевченко), яка була притамані “Енеїді”, у їхніх поемах взяла верх над реалістичними тенденціями.

Справжніми продовжувачами традицій “Енеїди” виявили се” П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, JI. Бровиковський, прозаїк і драматург Г. Квітка-Основ’яненко, а такс Р. Андрієвич, П. Котлярів, К. Тополя, С. Писаревський, котрі зуміли підпорядкувати бурлескні прийоми й образи реалістичним у просвітительському дусі, реалістично-сентиментальним і навіть романтичні тенденціям. Саме на цих шляхах відбувалися нові художні пошуки.

Синкретизм художньо-стильових течій

Запізнившись у своєму становленні, нове українське письменство змушене було інтенсивно пройти ті етапи, якими раніше і протягом тривалішого часу пройшли інші європейські літератури. Не випадково, ще українській літературі перших десятиріч XIX ст. відбувається поєднані різних стильових течій – від бурлескно-травестійних, класицистичних, просвітительсько-реалістичних до сентиментально-реалістичних, преромантичних та романтики, навіть реалістично-критичних.

Синкретизм художньо-стильових течій зумовлювався також могутні впливом просвітительського ідейного руху, який відбивав боротьбу передових суспільних сил Європи проти анахронічних інституцій феодальної системи, проти всіх її антигуманних породжень, правопорядку настанов. Діячі цього руху під просвітительством убачали “не тількі поширення освіченості, знань, а й освіту у розумінні громадянсько – й морально-етичного виховання, утвердження нового світогляду, “істинних” ідей про світ, суспільство, людину – на противагу “хибним ідеям”, передсудам і забобонам старого світу”.

Саме художній реалізації таких ідейних настанов відповідав пафос названих течій і стилів, адже ж він давав можливість письменникам не тільки висміювати, осуджувати, викривати вади кріпосницького суспільства, антигуманність абсолютистської державної системи, а іі поширювати ідеї природної рівності людей, підносити нові суспільні та естетичні ідеали. У цьому зв’язку літератори могли спиратися на морально-етичний та естетичний досвід народу, узагальнений в усній поезії.

Уже в “Енеїді” І. Котляревського наявне органічне поєднання фольклорно-міфологічного образного мислення з літературними реалістично-просвітительськими тенденціями, причому такі підходи до переробки античної епопеї грунтувалися на широкій бурлескно-травестійній основі. За спостереженням сучасного дослідника, виразні сліди міфологічних уявлень, що “простежуються в епопеї Вергілія, виявляють типологічну подібність до найдавніших форм пізнання світу, що, як і в кожного народу, склалися і в давньослов’янських племен у сиву давнину та дійшли у фольклорі і міфологічних уявленнях до нових часів. Певна частина їх так чи інакше відбилася і в “Енеїді” Котляревського, яка тісно зв’язана з народним світосприйняттям” .

І в поемі І. Котляревського, і в творах цього жанру його наслідувачів гумористичне трактування окремих сторін дійсності химерно переплелося з її побутово-етнографічним змалюванням, що давало підстави П. Житецькому (“Энеида” Котляревського и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века”, 1900) та А. Шамраєві (“Проблема реалізму в “Енеїді” І. Котляревського”, 1952) відносити першу українську поему до етнографічного реалізму.

Просвітительський аспект реалістичного змалювання життя в байках П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, П. Писаревського також характеризується використанням бурлескних прийомів, гумористичної образності. Таке поєднання різнородних прийомів визначало жанрову своєрідність цілої групи оповідань і повістей Г. Квітки – Основ’яненка, які ми сьогодні називаємо бурлескно-реалістичними (“Салдацький патрет”, “Мертвецький Великдень”, “Конотопська відьма”).

Прагнення Г. Квітки-Основ’яненка утвердити позитивні образи людей з народу, розкрити їхній багатий внутрішній світ, показати нещасливу долю дівчат-селянок і водночас продемонструвати широкі можливості української мови привело до створення сентиментально – реалістичних повістей (“Маруся”, “Козир-дівка”, “Сердешна Оксана”, “Божі діти”). Зазнав перший український прозаїк і впливів романтичної естетики, про що свідчить його повість “Ганнуся”, оповідання “Перекотиполе”, нарис “Предания о Гаркуше”. Звертання Г. Квітки-просвітителя до нових прийомів зображень доводить, що романтизм як художній метод приваблював його своїми можливостями розкривати незвичне у поведінці людини.

Поєднання реалістичних, сентиментальних і преромантичних підходів до моделювання дійсності притаманне і творам української драматургії – “Наталці Полтавці” І. Котляревського, “Любці” П. Котлярова, “Купала на Івана” С. Писаревського, “Чарам” К. Тополі, “Чорноморському побиту” Я. Кухаренка. Проте не завжди бурлескні елементи впліталися у твори органічно.

Про живучість художніх традицій свідчить також те, що, скажімо, в Творчості першого українського романтика Л. Боровиковського наявна значна кількість байок і “прибаюток”, написаних у просвітительсько-реалістичному дусі. Різностильовий характер має і спадщина Г. Квітки Основ’яненка, де знаходимо п’єси російською мовою, написані відповідно до вимог класицистичної поетики (“Приезжий из столицы”, “Дворянские выборы”, “Шельменко – волостной писарь”, “Шельменко-денщик”). українську реалістично-просвітительку прозу з виразними бурлескними, сентиментальними, навіть преромантичними тенденціями, російськомовні романи “Пан Халявський” і “Походження Столбикова”, в яких уже можна помітити ті риси, що характеризували явища нового літературного напряму, який складався в середині XIX ст.

Широкий у художньо-стильовому аспекті діапазон української лірики – від бурлескно пародійованих од Горація, здійснених П. Гулаком Артемовським, та гумористичних од І. Котляревського “Пісня князю Куракіну” і К. Пузини “Малоросійський селянин”, фейлетонних куплетів В. Масловича, жартівливого вірша С. Писаревського “Писулька до мого братухи Яцька…”, просвітительських послань-роздумів П. Гулака – Артемовського “Справжня добрість”, “Супліка до Грицька Квітки”, “Здоров був з празником, мій любий Олексію!” до інтимної пісні К. Думитрашка “До карих очей” (“Карії очі, чорнії брови”), сентиментального переспіву Л. Боровиковського “Подражаніє Горацію”, елегій В. Забіли “Не щебечи, соловейку”, “Гуде вітер вельми в полі”, романтичних медитацій М. Петренка з циклу “Небо” і “думок” А. Метлинського, задушевних зразків пейзажної і психологічно-особистісної лірики, створених М. Шашкевичем, Я. Головацьким, О. Афанасьєвим-Чужбинським.

Протягом кількох десятиріч нова українська літератури створила розмаїту жанрову систему, впевнено вийшла на шляхи розвитку європейського мистецтва слова. Знаменно, що в цей час розпочалося літературно-культурне відродження і в Галичині. Художня творчість М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича органічно влилася в загальний потік українського літературного життя. Заявили про себе нові естетичні тенденції також і в письменстві Закарпатської України: зокрема, вже в 30-х роках Василь Довгович написав низку віршів “руською” мовою, які ще до їх надрукування поширилися як народні пісні.

Процес становлення нової української літератури відбувався в тісному взаємозв’язку з розвитком інших літератур Центральної Європи. Українські письменники опрацьовували античні теми і мотиви, переспівували, перекладали твори російської, польської, чеської, сербської, німецької літератур, освоювали художній досвід, нагромаджений іншомовними авторами, творчо розвивали новітні західноєвропейські естетичні віяння. Так було підготовано міцні підвалини для дальшого художнього прогресу українського національного письменства. Українська література виходила на шляхи розвитку європейської культури).

2. Зачитування тез та обговорення прослуханої лекції.

II. Підбиття підсумків.

III. Домашнє завдання.

Підготуйте стислу інформацію про суспільно-історичний контекст становлення нової української літератури, повторіть прізвища найвизначніших письменників цього часу.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Нова українська література. Суспільно-історичні обставини наприкінці XVIII ст. Духовне поневолення нації. Життя народу – художнього зображення. Актуальність фольклорної традиції. Розвиток фольклористики, етнографії. Основні художні напрями (класицизм, романтизм, початкові форми реалізму). Бурлескна стильова течія. Найвидатніші митці: Т. Шевченко. П. Куліш, Л. Глібов, Марко Вовчок, Ю. Федькович