Історичні передумови виникнення шкільної літературної освіти
Т. Сокур-Фарина,
Аспірантка
Кам’янець-Подільського університету
Перебудова в усіх сферах нашого суспільства безпосередньо впливає і на літературну освіту школярів. Адже література – це відображене в художньому слові життя людини й суспільства з усіма складнощами і проблемами.
Тому від стану літературної освіти залежить, деякою мірою, й організація навчально-виховного процесу. На сьогодні система літературної підготовки учнів має будуватися на кращих традиціях педагогіки.
Звідси й випливає необхідність вивчення історичного досвіду становлення шкільної літературної освіти. Бо лише враховуючи історичний досвід освітнього будівництва в Україні, зокрема досвід часів національного відродження та розбудови української державності, можна успішно відродити українську національну школу.
1917-1920рр. – один з найскладніших періодів в історії українського шкільництва, бо увібрав у себе стільки подій і явищ, що їх вистачило б на кілька епох: зміни державних організацій (УНР, Гетьманат, Директорія), зміна в організації народного шкільництва і загальноосвітніх установ, воєнні події та неодноразова окупація ворожими військами української території, паралельне існування кількох урядів.
Після проголошення УНР суверенною державою 22 січня 1918 року Міністерство народної освіти під керівництвом І. Стешенка затвердило постанови про всенародне навчання, спираючись на ухвали Другого Всеукраїнського учительського з’їзду. Діяльність Міністерства освіти позначилась практично на всіх ділянках народної освіти: при скеруванні організації народних і середніх шкіл, при розбудові планів для організації дошкільного виховання і позашкільної освіти, при відпрацюванні планів організації професійних шкіл, при налагоджуванні роботи кафедр українознавства в існуючих в Україні університетах та відкритті нових університетів і вищих шкіл. На кінець 1918 року нараховувалось 828 українських гімназій, була заснована Науково-педагогічна академія, за видання підручників взялося “Товариство шкільної освіти”. У цей час виходить 83 періодичні видання українського мовою та 1084 назви книжок.
Але на розвиток української школи негативно впливали політичні зміни в молодій українській державі, бо неможливо було проводити одностайної шкільної політики й до кінця реалізовувати накреслені плани.
Українські освітні діячі особливу увагу надавали організаційним питанням єдиної школи, інтенсивно займаючись відпрацьовуванням якнайкращої системи освіти та програм навчання для нової школи. Намагання ішли як з боку організованого учительства, так і з боку урядових кіл у тому напрямі, щоб школа в Україні була національно-демократичною, з єдиною системою освіти для всієї Соборної Української держави, щоб усі соціальні верстви мали однакове право на освіту та щоб нова система освіти забезпечувала перехід від найнижчого до найвищого ступеня школи. Ці головні принципи були покладені в основу розбудови всього шкільництва, оформленої в дев’ятьох пунктах, в одному з них зазначалося, що викладовою мовою навчання й виховання, мовою науки в Україні має бути українська мова [1 ;42].
Відповідно до цього принципу почали створюватися українські школи. Так, у 1920 році в Україні нараховувалось 22 тис. шкіл, в яких навчалося 2250 дітей. Більше половини цих шкіл були українськими. Поряд з вивченням української мови у всіх школах вивчалася література як обов’язковий предмет.
Становлення радянської влади поклало початок значним змінам в галузях народної освіти. Вже в перший період тимчасового переходу влади до “советов” в січні – березні 1918 року за зразком радянської Росії в деяких губерніях і містах були організовані відділи народної освіти. Але їх структура, завдання і діяльність не були визначеними.
Головна мета і настанова українських педагогів – творців нової школи в добу національного відродження – не змінилася з приходом більшовиків, які в лютому 1919 року захопили частину України разом із столичним містом Києвом.
Видавши “Інструкцію Центрального Бюро Всеукраїнської Учительської Спілки до всіх місцевих учительських організацій” із закликом “прийняти найближчу участь в культурно-просвітній і шкільній праці радянської влади”, вони відразу, на сторінках “Вільної української школи”, висловили своє ставлення до найбільш актуальних освітніх питань, а також хотіли внести ясність у питання, які стосувалися чотирьох принципів нової школи, а саме:
– принципу національного (рідна мова і українознавчі предмети);
– принципу соціального;
– принципу виховного;
– принципу діяльного.
Тому вже в січні-лютому 1919 року на сторінках “Вільної української школи” Я. Чепіга висловлюється критично щодо урядової декларації, виданої тоді новою, ворожою владою в Україні, він критикує ту частину більшовицької декларації, яка стосувалася освітніх справ, зокрема національного принципу школи. Я. Чепіга пише: “Цікавий документ даного часу маємо ми в декларації тимчасового Робітничо-Селянського Правительства України, цікавий в тій його частині, де декларується завдання його в освіті українського народу… цікавість цього документу полягає в непослідовності щодо двох пунктів програми в освіті, а саме:
1. Позаяк освіта мас з’являється однією з перших умов усвідомлення через ті маси своїх класових революційних завдань, то тимчасове Робітничо-Селянське Правительство уділить найбільш серйозну увагу на організацію шкільної та позашкільної освіти, утворення єдиної трудової школи, організацію народних університетів.
2. Відкидаючи великий національний гніт, котрий являється тільки маскою класового панування, тимчасове Робітничо-Селянське Правительство України об’являє, що язик навчання буде залежати від волі місцевого робітничо-селянського населення” [6;61].
Це характеристичне і чітке ставлення Я. Чепіги було, по суті, наче вказівкою українському вчительству не мовчати щодо нових планів окупаційної влади стосовно мови навчання, а піднести свій голос проти висунутих в декларації ворожих українському народові пунктів цього документа.
Упродовж другого періоду радянської влади (лютий – серпень 1919 р.) створюється Народний Комісаріат освіти. В основу його діяльності був покладений проект Російської єдиної трудової школи. Народний Комісаріат мав ознайомити вчителів з питаннями будівництва радянської трудової школи і створити на місцях органи народної освіти.
Тому у 1919р. у м. Кам’янці-Подільському відбувся з’їзд з питання запровадження єдиної школи. Автори “Проекту” мали на меті створити “виховну школу”, бо у попередні роки (до 1919р.) головним було навчання, а виховні завдання розв’язувалися “ніби самі собою після засвоєння дітьми шкільної премудрості”[5;34].
Оскільки нова українська школа мала на меті виховання, то найкраще реалізувати її можна було через літературу. Бо саме література здатна найбільше впливати на людину. Тому й у 1919р. значна увага в новій школі приділялась виховній ролі літератури. Та у “Проекті” зазначалося, що література входить до предмета “рідна мова”. Тут же було визначено мету і завдання навчання та виховання, подавався список творів для опрацювання та розподілялись години на вивчення літератури.
12 травня 1919р. була видана інструкція Наркомосу УРСР “Про викладання окремих дисциплін”, котра поклала початок докорінній більшовицько-класовій перебудові змісту освіти. У цій інструкції повідомлялося про необхідність програм школи, критичне ставлення до старих посібників. Особливе значення Наркомос надавав навчанню дітей у школах українською мовою, вивченню історії України, географії, літератури.
У березні 1920р. в Харкові відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань народної освіти, яка затвердила “Схему освіти УРСР”. Відповідно до неї школа в Україні мала складатися з двох ступенів. На І ступені – всі діти від 7 до 15 років навчалися в закладах соціального виховання; на II ступені – для дітей 15-16 років. Загальноосвітня школа замінювалася професійною, індустріальною, сільськогосподарською [2;2].
У червні 1920 року Наркомос УРСР видав постанову “Про введення в життя єдиної трудової школи”. Всі типи шкіл, включаючи спеціалізовані і приватні, перетворювались у стандартні державні заклади з семирічним терміном навчання. У серпні 1920 року II Всеукраїнська нарада остаточно затвердила нову схему і відкинула ідеї про створення на II ступені загальноосвітньої школи. Отже, домінуючою освітньою парадигмою була “школа праці”. Нова структура освіти мала затвердити трудовий початок як головний принцип навчально-виховного процесу, забезпечити єдність між процесом оволодіння знаннями і суспільно корисною діяльністю, формування в учнів нового ставлення до знань як засобу перетворення освіти. Але в масовій практиці школа ще зберігала стару структуру і зміст освіти.
Уже влітку 1920р. було видано перший навчальний план єдиної семирічної трудової школи. Згідно з цим планом уроки української мови і літератури проводилися чотири рази на тиждень у 4-7 групах другого концентру. Та у програмі поряд з творами української літератури пропонувалось вивчати і російські.
У 1921 р. в Харкові Наркомос видав першу збірку документів програмно-методичного спрямування – “Порадник по соціальному вихованню дітей”, де робилася спроба спрямувати по-новому всю роботу школи, в тому числі і викладання літератури. Головна мета, яка ставилась перед учителями літератури, – “розбудити, дати змогу виявитись самостійним творчим силам дитини”[4;110]. Підносилась роль художнього читання й розповідання, яке “впливає на моральне виховання дітей, розвиває художній смак і будить літературну цікавість” [4; 110]. Велика увага приділялась і вивченню зарубіжної літератури, бо українська не могла бути відірваною від “великої галузі всесвітнього письменства” [4; 111]. Тому й основною метою було “показати нитки, що зв’язують усі письменства в одну цільну й велику галузь мистецької творчості”.
Та систематичного курсу історії літератури в школі не було, вчителі досить поверхово й епізодично ознайомлювали дітей з окремими літературними фактами. Матеріал подавався без критичного й педагогічного відбору, учням пропонувалося читати чимало творів класичної, української, російської, зарубіжної і навіть давньогрецької літератур.
Як бачимо, такий підхід до вивчення літератури призводив до негативних наслідків, бо школярі не мали цілісного уявлення про розвиток літературного процесу.
Хоча перша програма з літератури стала великим досягненням у галузі освіти, на створення програми негативно вплинула відсутність досвіду будівництва нової школи. Напевне, тому й не було створено систематичного курсу літературної освіти, а вивчались окремі художні твори.
У ході поступового розвитку школи у 1922р. з’явилася друга редакція “Порадника по соціальному вихованню дітей”, в якому були істотні зміни, виправлення, уточнення.
Новий “Порадник” вимагав:
– щоб навчальний матеріал відповідав віку та інтересам дітей;
– щоб твори вивчалися у зв’язку з іншими заняттями;
– щоб учні засвоювали знання з теорії літератури.
У третій редакції “Порадника” (1924 р.) передбачалося перевести всю навчальну роботу на рейки “комплексової системи”. Відповідно трактувався і характер викладання літератури. Було зроблено першу спробу розподілити по окремих роках зміст викладання літератури, але досить невдало.
У молодший концентр потрапили твори, які діти не завжди належним чином могли сприйняти і в старшому. Визначення літературного матеріалу часто зводилося до прізвища письменника та короткої вказівки – вивчити оповідання, вірші тощо, без найменшого натяку, що ж саме рекомендується читати.
Наступні редакції “Порадника” (1925р. і 1926р.) були цілком побудовані за комплексною системою.
У зв’язку з цим гостро ставилося питання про видання художніх творів для масової школи. Ще у 1922р. у журналі “Путь просвещения” йшлося проте, що вчителі української літератури вимагають видання творів класиків для середньої школи. У цьому ж році було розпочато видання “Шкільної бібліотеки”. Першим випуском була книжка “Іван Котляревський”, пізніше вийшла серія, де було зібрано зразки українських художніх творів 20-40-х років XIX ст.
Але в програмі другого концентру для сільських і міських трудових шкіл УРСР на 1927-1928 навчальний рік література оголошувалася службовим матеріалом до з’ясування соціальних явищ та ключем для розуміння виробничого процесу з усіма його властивостями.
Матеріал розподілявся по “триместрах” без будь-якого дотримання принципу історизму, без урахування педагогічних вимог, дидактичних принципів. Твори добиралися поза будь-яким зв’язком з літературним процесом, без жодного врахування їх художньої специфіки як зразків мистецтва слова в певних жанрах і стилях.
У 1927 році в Державному видавництві УРСР вийшов посібник для профшкіл, шкіл дорослих, практичних курсів та інших навчальних закладів з російською мовою викладання, а також для самонавчання “Курс української літературної мови в короткому практичному викладі з “хрестоматією”. Тут вивчення української мови будувалося не на текстах художніх творів, а на прикладах ділової, публіцистичної й наукової літератури. У цьому посібнику певне місце зайняла художня література. Але вона була представлена переважно творами поетичними, “прозаїчний матеріал являв собою витяги з сучасної переважно публіцистичної і наукової прози”. Це був окремий вид посібника змішаного типу. Літературно-художні й публіцистично-наукові тексти були розподілені не за хронологічним або тематичним принципами, а розкидані поміж розділами граматики.
На окрему увагу заслуговує спроба вмістити в такому комбінованому посібнику з української мови і літератури короткі нариси з історії літератури і мистецтва. Отже, на перший план висувався творчий підхід до вибору напрямку і змісту навчально-виховного процесу. Велися пошуки нових методів і засобів навчання, забезпечення дослідницької діяльності, самостійної роботи учнів.
Після проголошення у 1918 р. незалежності України утвердилась літературна освіта. Школярам пропонували вивчати кращі зразки красного письменства, що впливали на естетичне, моральне, політичне виховання. Учні добре орієнтувалися у жанрах і стилях літератури.
У програмах враховувався фактор національної свідомості, подавався матеріал з теорії літератури (формальні знання). Але тодішні програми були переобтяжені навчальним матеріалом, який не відповідав віку дітей. Був повністю відкинутий у побудові програм історико-хронологічний принцип. Та головним недоліком залишалося те, що література не була окремим предметом.
Література
1. Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905 – 1920). – Мюнхен, Український Вільний Університет, Вид-во: “Мандрівець”, 1996 – 360с.
2. Гринько Г. Ф. Друга Всеукраїнська нарада по освіті / Підсумки і перспективи // Вісник Наркомосвіти УРСР – 1920 – №2-5. – с 1-6.
3. Гриценко М. С. Нариси з історії школи в УРСР. – К.: Вища школа, 1966 -387с.
4. Порадник по соціальному вихованню дітей. Вип.1.-Х.: Всеукраїнське державне вид-во, 1921. – с 109-111.
5. Проект Єдиної школи на Вкраїні. Книга 1. Основна школа. – Кам’янець-Подільський: б. в…, 1919 – с.34.
6. Чепіга Я. Школа і освіта на Україні // ВУШ. 1918 – 1919 – №6-7. – с.60-63.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)