Імпресіонізм – Модернізм. Літературні напрями модернізму – ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ – ЛІТЕРАТУРНИЙ РОЗВИТОК
Імпресіонізм (від франц. Impression – враження) – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Імпресіонізм розвивається в останній третині XIX – на початку XX століття. Спершу він виник у французькому живописі: у 1874 році в Парижі серед інших творів експонувалася картина Клода Моне “Враження. Схід сонця” (“Impression. Soleil levant”). А в 1877 році група художників (К. Моне, О. Ренуар, К. Піссарро, Е. Дега, А. Сіслей) “добровільно” приймає назву “імпресіоністи” та починає видавати журнал “Імпресіонізм”. Під впливом імпресіонізму в живописі згодом з’являється імпресіонізм у скульптурі (О. Роден), музиці (М. Равель, К. Дебюссі, О. Скрябін, І. Стравинський), театрі (А Шніцлер, Г. Гофмансталь). Наприкінці XIX століття імпресіоністичний стиль охоплює також і літературу. В ній він не становить окремої школи, як у живописі, однак принципи й засоби імпресіонізму використовують у своїй творчості письменники різних країн. Риси імпресіонізму притаманні французьким художникам слова П. Верлену, С. Малларме, братам Гонкурам, пізньому Г. Мопассану, М. Прусту; норвезькому авторові К. Гамсуну, англійцям О. Уайльду, Дж. Конраду, Р. Л. Стівенсону; австрійським письменникам П. Альтенбергу, А. Бару, А. Шніцлеру. В російській літературі імпресіоністичну образність застосовували прозаїки А. Чехов, І. Бунін, Б. Зайцев, поети І. Анненський, К. Бальмонт. Поетика імпресіонізму знаходить своє місце і в українській літературі. Насамперед це стосується новелістики М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської.
Основний стильовий прийом імпресіонізму – зображення не самого предмета, а Враження від нього. Самі митці-імпресіоністи досить точно виражали цей головний принцип напряму. “Бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво”, – проголошували Едмон і Жюль Гонкури. “Ми приречені до того, щоб пізнавати світ тільки через враження, яке він на нас справляє”, – писав Анатоль Франс, який наприкінці XIX століття став одним з головних теоретиків і захисників імпресіонізму, фундатором саме імпресіоністичної інтерпретації мистецтва. “Ми бачимо світ, – зазначає А. Франс, – лише крізь наші почуття, які його деформують і його фарбують”. Імпресіоністи відображають світ не таким, яким вони його знають або ж пам’ятають, а яким вони бачать його тепер. Митець-імпресіоніст прагне зафіксувати саме початкове враження від предмета, яке щойно виникло в нього. “Я пишу те, що зараз відчуваю”, – говорить Каміль Піссарро. Образ у імпресіоністів виникає саме при безпосередньому, так би мовити, “свіжому” погляді на предмет. “Створити найживіше враження людської правди, хоч би якою вона була”, – таким чином намагалися відтворити дійсність брати Гонкури.
Зрозуміло, що імпресіоністи орієнтуються саме на почуття, а не на розум. “Уся справа у почутті – решта відбувається сама собою”, – вважав К. Піссарро. Інший видатний художник-імпресіоніст, Огюст Ренуар зізнався, що його анітрішечки не турбує те, що відбувається в його мозку, головне, на його думку, вміння бачити. Той же Піссарро зазначав, що імпресіонізм має бути теорією “чистого спостереження”. Саме така недовіра до розуму і стимулювала відсутність будь-яких маніфестів і програм в імпресіоністському русі: адже вони фіксують не враження, не почуття, а думки, ідеї, що суперечить світоглядові імпресіоністів. За влучним виразом Л. Андрєєва, ця відсутність програм і маніфестів “говорить про присутність імпресіонізму”. “Просто в повній і прямій відповідності до важливіших принципів імпресіонізму, – пояснює дослідник, – свої ідеї та теорії художники не оформлювали та не обнародували” [2, 20].
Імпресіоніст не розмірковує – він Схоплює. При цьому його завданням не є всебічне, епічне охоплення дійсності. Імпресіоніст створює фрагментарну, етюдну, незавершену картину. Він може відтворювати деталь предмета, явища. Імпресіоністичне світобачення є передусім ліричним. Це позначається й на жанрових домінантах у літературі імпресіонізму. В ній панують не романи й поеми, а новели й ліричні вірші. Впливає світосприйняття імпресіоністів і на стилістику, яка відзначається недомовленістю, уривчастістю оповіді. Ліричному, глибоко особистісному, суб’єктивному світобаченню імпресіоністів зовсім не притаманна епічність. Зовнішнє, позаособистісне завжди переломлюється крізь особистісне начало. Так, Валерій Брюсов писав про манеру письма Інокентія Анненського – цього, за брюсівським висловом, “послідовного імпресіоніста”: “Він усе зображає не таким, яким він це знає, але таким, яким воно йому здається, причому здається саме тепер, у дану мить” [9, 328]. І взагалі у творчості імпресіоністів зовнішнє перетворюється на враження. “Як я це бачу” – ця назва книги австрійського імпресіоніста П. Альтенберга (1896 р.) являє собою певне спільне кредо всіх представників напряму.
Відомі слова А. Чехова, який радив братові для створення картини місячної ночі замість “реалістичних” картин (бездонне небо в зірках, повний місяць і т. д.) написати: “Яскравою зірочкою блиснула на греблі шийка розбитої пляшки, і чорною кулею прокотилася тінь собаки”. Таке письменницьке враження сприяє насамперед активному сприйманню образу з боку читача, який має домалювати, домислити цілісну картину, відтворити з певної деталі ціле. Письменник-імпресіоніст створює не готову картину, а нарис, ескіз до неї. Як слушно зазначала Леся Українка, говорячи про Стефаникові оповідання, останні “при всій їх реальності – не фотографії, а саме малюнки, ніби ескізи до майбутньої картини”. Саме імпресіоністські твори позбавлені штампів, а імпресіоністські образи завжди сприймаються не автоматично – вони очуднюються у свідомості читача.
Письменники-імпресіоністи орієнтувалися насамперед на здобуток імпресіоністів-живописців, які використовували яскраві плями, мазки, напівтони, нечіткі контури, композиційні фрагменти, “змазаність”, для того щоб підкреслити ефемерність враження від дійсності. Недарма Л. Толстой, порівнюючи творчу манеруЧехова з манерою письма живописців – імпресіоністів, писав: “У Чехова своя особлива форма, як у імпресіоністів. Дивишся, як людина нібито без усякого розбору маже фарбами, які потрапляють їй під руку, і ніякого нібито відношення ці мазки між собою не мають. Але відійдеш на деяку відстань, подивишся й загалом виходить цілісне враження”. Своєрідною ланкою, що поєднує імпресіонізм у живописі й літературі, є вірш О. Мандельштама “Імпресіонізм”. У ньому присутні образи з картинКлода Моне (“Бузок на сонці”) та Каміля Піссарро (“Бульвар Монмартр”, “Площа французького театру в Парижі”):
Художник нам изобразил
Глубокий обморок сирени
И красок звучные ступени
На холст, как струпья, положил.
Он понял масла густоту –
Его запекшееся лето
Лиловым мозгом разогрето,
Расширенное в духоту.
А тень-то, тень все лиловей,
Свисток, иль хлыст, как спичка, тухнет, –
Ты скажешь: повара на кухне
Готовят жирных голубей.
Угадывается качель,
Недомалеваны вуали,
И в этом солнечном развале
Уже хозяйничает шмель.
Тісний зв’язок з імпресіоністичним живописом можна спостерігати у творчості Михайла Коцюбинського. Недарма український письменник називає свої новели акварелями, образками, етюдами. М. Коцюбинський відзначав, що його цікавить думка про зображення світу природи за допомогою “кольорового лексикону”. “Загальна кольорова стихія”, вважав він, сприяє “утворенню гармонійного цілого з психологією моменту дії”. На допомогу слову завжди приходять фарби. Образи творів М. Коцюбинського пластичні та “зримі” завдяки тому, що письменник намагається відтворити дійсність шляхом якнайживішого використання всіляких відчуттєвих вражень. Так, у своєму нарисі “На крилах пісні” він зазначав, що звуки пісні, які торкалися його вуха, лягали перед ним барвами, малювали йому з дивною яскравістю цілі образи. Загалом характерною рисою творчості Коцюбинського, за словами Євгена Федоренка, є “тонка фіксація вражень, лаконічність вислову, глибокий ліризм, ритмічність та плавність мови, майстерність описів природи та глибинний психологічний аналіз”. Тобто риси, притаманні імпресіонізму. “Письменникова імпресіоністична вишуканість, – стверджує Є. Федоренко, – виявляється в… тонкості психологічного прозирання в усі душевні порухи та все те, що творить силу осяйності барв самого зображення” [69, 99].
Імпресіоністична образність, що покликана знаходити й фіксувати мікродинаміку внутрішнього душевного світу, використовується письменниками, які належать до різних напрямів. Вона є ознакою творчості неоромантиків (Дж. Конрад, Р. Л. Стівенсон), натуралістів (Г. Мопассан, брати Е. і Ж. Гонкури), реалістів (І. Бунін, М. Коцюбинський). Але особливо насиченою імпресіоністичними рисами стає література символізму (поезія П. Верлена, С. Малларме, Р. М. Рільке, К. Бальмонта, драматургія О. Уайльда, М. Метерлінка, проза А. Шніцлера). Так, говорячи про поезію Поля Верлена, Г. Косіков цілком слушно вважає: французького поета правильніше було б назвати не символістом, а імпресіоністом. “Поезія Верлена, – зазначає Г. Косіков, – імпресіоністична тому, що, руйнуючи межі між суб’єктивним та об’єктивним, духом і плоттю, високим і низьким, відмовляючись від раціонально-морального відношення до дійсності, вона цілковито віддається фіксації безпосередніх, миттєвих вражень, “душа” й “пейзаж” однаково втрачають визначеність, розмита лінія починає панувати над чітким контуром, відтінок – над однотонністю кольору, а світлотінь – над світлом і тінню” [56, 19-20].
Техніка імпресіонізму широко використовується також у модерністському романі XX століття. Класичним зразком тут є багатотомний роман Марселя Пруста “В пошуках втраченого часу”. Імпресіонізм лежить в основі прустівського творчого методу. Крізь призму ефемерних суб’єктивних вражень персонажів романів Пруста перетворюється зовнішній світ з його зв’язками, логікою, послідовністю. Хрестоматійним прикладом особистісного враження від реальності є прустівське зображення Венеції. Італійське місто відтворюється в циклі романів М. Пруста декілька разів, і щоразу воно постає зовсім іншим, тому що змінюється настрій і погляд героїв, змінюється враження. В імпресіоністичних творах загалом враження зливається з настроєм, який це враження викликає. Митець-імпресіоніст намагається породити в читача (глядача, слухача) подібний до власного настрій, “заразити” ним.
І сьогодні імпресіоністичні засоби та прийоми відкривають неабиякі творчі можливості перед митцем. Вони відкривають шлях особистісному підходу до явищ життя. “Мої особисті переживання, – зізнавалась Ольга Кобилянська, – відігравали немалу роль в моїх писаннях”. Митець, що застосовує у своїй творчості елементи поетики й стилістики імпресіонізму, повинен усвідомлювати, що фундамент імпресіонізму, за словами Л. Андрєєва, це “завжди “пейзаж душі”, завжди “миттєва” реальність, ліричний щоденник без сюжету та без героя, цикли статичних картин при динаміці сприймаючого почуття, це “музика передусім”, це “краплинка поезії замість моря прози”” [2, 241].
(1 votes, average: 5.00 out of 5)