“Новий роман” – Модернізм. Літературні напрями модернізму – ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ – ЛІТЕРАТУРНИЙ РОЗВИТОК
“Новий роман” – назва школи, яка склалася у середині 50-х років у Франції. Найвизначнішими представниками “нового роману” є Ален Роб-Грійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон. Група виникла та утвердилась як реакція на традиційний, реалістичний, “бальзаківський” роман з його канонами, нормами, формальною організацією. За висловом Стівена Бенна, спільність письменників-новороманістів “полягає скоріше в умовностях, які вони відкидають, ніж у формах, які вони віднаходять” [23, 11].
Основними теоретичними маніфестами авторів “нового роману” (або ж “антироману” – термін, запропонований Ж.-П. Сартром) були книги есе Н. Саррот “Ера підозр” (1956 р.) та збірка статей А. Роб-Грійє “За новий роман” (1963 р.), меншою мірою – стаття М. Бютора “Роман як пошук” (1956 р.) і праця К. Моріака “Сучасна алітература” (1958 р.). Новороманісти оголосили традиційний, “старий роман рутинним явищем у сучасному мистецтві”; “гинучими буржуазними цінностями” називає А. Роб – Грійє форми реалістичного роману. Старий роман, роман з ідеями, відображенням “Історії”, персонажами, сюжетом, конфліктами, на думку представників школи “нового роману”, помер. Відштовхуючись від традиційних форм (анахронічними для новороманістів є навіть романи Сартра та Камю), вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливо експериментуючи, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів. І чи не найціннішим досвідом новороманістів є енергія пошуку, відчайдушного й парадоксального. Адже роман, за висловом А. Роб-Грійє, “не виражає, а шукає”, причому “шукає самого себе”.
Свій “смертний вирок” виносять автори “нового роману” романному Персонажеві. На думку Н. Саррот, “персонажі, як їх розумів старий роман, вже не здатні увібрати в себе сучасну психологічну реальність”. Від персонажа, вважає письменниця, “залишилася лише тінь” [54, 318]. Схожі думки висловлює і Роб-Грійє, який певний того, що “роман з персонажами, безумовно, належить минулому”. А. Роб-Грійє гадає, що створювачі “персонажів у традиційному сенсі слова” (тобто героїв з “іменем та прізвищем”, “родичами та спадковістю”, професією та власністю, характером та “минулим”) “нездатні запропонувати нам нічого, окрім маріонеток, в яких і самі давно перестали вірити”. Замість персонажів новороманісти відтворюють у перебудованих структурно своїх творах різні пласти зовнішнього і внутрішнього світу.
А. Роб-Грійє, що висунув принцип “шозизму” (від франц. chose – річ), відтворює речі в їхній натуралістичній точності. Він ретельно фіксує мінімальні деталі речей, будинків, меблів, людської зовнішності, одягу, намагаючись через зовнішнє дістатися до потаємних глибин свідомості. Персонажі романів Роб-Грійє втрачають здатність пізнання зв’язків дійсності, тоді як сам предметний світ звільняється від традиційних людських орієнтирів (добро і зло, минуле і майбутнє, життя і смерть) і постає у своїй фізичній, “шозистській” суті. Н. Саррот зображує потік свідомості та асоціацій, що безперервно виникає у думках героїв. Письменниця відтворює незавершені, непомітні порухи душі, які вона іменує “тропізмами”. Саме вони, на думку Саррот, ці першопочаткові психічні реакції, що лежать “в основі наших жестів, слів, почуттів”, і є справжніми, і тільки вони мають відтворюватися романістом. Адже головний інтерес письменника, вважає Наталі Саррот, має спрямовуватися не на зображення характерів, ситуацій, моральностей, а на пошуки “нової психологічної матерії”. М. Бютор очолює третій напрям усередині “нового роману” – напрям “міфологічний”. У творах цього письменника (до речі, найменш радикально настроєного до романної традиції) є місце і для внутрішнього монологу, і для спогадів, і замальовок, і есе. Мозаїчні тексти-панорами Бютора складають “міфологеми” сучасних цивілізацій.
Практика новороманістів яскраво ілюструє їхні програмні теоретичні виступи. Так, роман Клода Моріака “Званий обід” від початку до кінця являє собою стенограму застільної бесіди господаря, господині й шести їхніх гостей. Репліки героїв роману (без авторських ремарок і вказівок на те, кому та чи інша репліка належить) переплітаються з їхніми думками (знов-таки, вказівок на “авторів” думок немає). Роман Наталі Саррот “Золоті плоди” є “романом про роман”. “Золоті плоди” – назва роману такого собі Брейє. Саме цей роман і є “головним героєм” твору Саррот, а його основним змістом стала історія формування думок навколо нього. Думки ці виражені в діалогах і внутрішніх монологах анонімних представників паризької літературної еліти. Романи Алена Роб-Грійє підтверджують вислів автора про те, що “письменник повинен створювати світ, виходячи з нічого, з пилу”. В романі “Лабіринт” Роб-Грійє зображає солдата, що протягом трьох діб тиняється вулицями незнайомого міста в пошуках людей, прізвища та адреси яких він не пам’ятає. Герой блукає замкненим колом будинків і кафе, неспроможний досягнути своєї незрозумілої мети. Життя дивного безіменного солдата обриває наприкінці твору кулеметна черга.
Формотворчі експерименти авторів “нового роману”, які намагалися рухатися шляхом, накресленим Дж. Джойсом та М. Прустом (саме ці письменники, за висловом Н. Саррот, “завершили велику літературну революцію”), мали й мають чималий вплив на сучасний авангард. Свідчення того – виникнення в середині 60-х років у Франції школи “нового роману”, представники якої (Ф. Соллерс, Ж. Тібодо, Ж.-Л. Бодрі, Ж.-П. Фай) зробили ще більш радикальні спроби реформувати романні форми. Здобуток новороманістів полягає не лише у використанні ними вишуканих технологій (порушений хронологічний зв’язок, оповідь від другої особи, системи віддзеркалення подій тощо), а й у звільненні романного жанру від застарілих канонів і затертих уявлень, в атмосфері художньої “розкутості”, в акцентації уваги саме на “суб’єктивному” факторі у творчості. Подібно до творів “театру абсурду”, які розширили межі у драми, “новий роман” (з його стихією експерименту) наголосив на свободі творчості вільного від будь-яких регламентованих норм “незаангажованого” митця.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)