Екзистенціалізм – Модернізм. Літературні напрями модернізму – ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ – ЛІТЕРАТУРНИЙ РОЗВИТОК
Екзистенціалізм (від лат. Ехіstentia – існування) – течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю). Екзистенціалізм розглядають також і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX століття. Серед останніх – французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля, Акутагави Рюноске. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців – дискусійним.
Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. В 1920-1930 роках німецькі філософи М. Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему екзистенціалізму. До філософів цього ж напряму належать також М. Бердяєв і Л. Шестов у Росії та М. Мерло-Понті у Франції. А серед попередників екзистенціалізму як філософської системи – Паскаль, данський філософ С. К’єркегор, що вважається зачинателем екзистенціалізму, Ф. Ніцше. Але, виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. Такий перехід інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр і Альбер Камю. В їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами (Антуан Рокантен з “Нудоти” Сартра переказує у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам Сартр розвиватиме у філософському трактаті “Буття і ніщо”; абсурдний світ філософського твору Камю “Міф про Сізіфа” є атмосферою, в якій існують персонажі його ж п’єси “Калігула” та повісті “Сторонній”). Сам екзистенціалізм тяжіє до такого “прикордонного” жанру, як есе, а його представники продовжують традиції французького моралізму – філософської есеїстики Монтеня, Паскаля, Декарта, Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Представники течії якраз і зосереджують свою увагу наІснуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини “наодинці” з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв’язку, часової послідовності. До речі, в 1951 році екзистенціалізм був засуджений Ватиканом як песимістична течія, що є несумісною з християнством. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому “іншому”. Адже всі вони нав’язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, “бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення” (Д. Наливайко) [48, 14].
Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість від інших людей, на абсурд як “метафізичний стан людини у світі”, за висловом А. Камю. Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов’язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів (“Нудота” Ж.-П. Сартра, “Сторонній” А. Камю, “Чужа кров” С. де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К’єркегора “Або – або”, де йдеться про “самотню, на саму себе покинуту людину”, що стоїть у “безмірному” ворожому світі, який іменується “нерозумінням”. У к’єркегорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи. “Тільки роман, – гадає Симона де Бовуар, – дає змогу відтворити в усій повній, специфічній, відзначеній своїм часом дійсності первісне бурління існування”.
“Екзистенціалізм – це гуманізм”, – проголошує Сартр. І дійсно, у захисті свободи та самостійності людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не абстрактний гуманізм екзистенціалістів. Гімном гуманізму стає алегоричний роман А. Камю “Чума”, явний зміст якого, за авторським свідченням, – “боротьба європейського Опору проти фашизму” (до речі, самі письменники-екзистенціалісти під час війни беруть участь у русі Опору). Гуманізмом пронизані також твори Ж.-П. Сартра (“Шляхи свободи”, “Смерть без погребіння”), С. де Бовуар (“Чужа кров”, “Мандарини”), А. Камю (“Лист до німецького друга”), Г. Марселя (“Горизонт”, “Рим більше не в Римі”). Есеїстика Камю (“Бунтівна людина”) стає протестом проти комуністичного суспільства та ідеології більшовизму, що нищить людську свободу.
Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовив розрив Сартра з Камю (останній навіть відхиляв свою належність до течії та запевняв, що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув на виникнення інших шкіл літератури модернізму. Так, ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах “театру абсурду” й “нового роману”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)