Модернізм як розрив із традицією класичної літератури – пошук нових виражальних засобів: жанри, символічні образи, тип оповіді. Імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм як різні напрямки модернізму. Модернізм у живописі, архітектурі, вжитковому мистецтві – УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст. МОДЕРНІЗМ. ТВОРЧІСТЬ І. ФРАНКА

Мета: ознайомити учнів із найвизначнішими мистецькими постатями кінця ХІХ – поч. ХХ ст., вказати на новаторські пошуки письменників у контексті розвитку світової літератури; дати поняття про модернізм та тенденції його розвитку; розвивати уміння аналізувати, систематизувати та узагальнювати матеріал, залежно від мети використовувати різноманітні читацькі стратегії; виховувати інтерес до знань, уміння визначати мету та цілі власної діяльності.

Теорія літератури: модернізм, імпресіонізм як метод і напрям. Імпресіонізм як реалістичне письмо в живописі і літературі (безпосередня фіксація вражень).

Обладнання: портретна галерея українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття, книжкова виставка їхніх творів.

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Ø Що сприяло розквіту українського художнього слова на зламі двох століть?

Ø Які основні тенденції розвитку української літератури переважали в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.?

Ø Що таке модернізм? Розкрийте умови його виникнення.

Ø Чому літературна молодь того часу тяжіла до модернізму?

Ø З якими іменами пов’язаний розвиток прози та поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст. і як саме?

Ø Герой української літератури 10-х років ХХ століття – який він? Чого прагне? Про що мріє?

Ø Складіть словниковий диктант на тему: “Літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст.”.

ІІІ. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

Слово вчителя. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. була явищем загальноєвропейським. Молоде покоління письменників активно переймалося питаннями зміни типу художнього мислення, методів і стилів, які визначали розвиток літератури і культури практично всіх європейських країн. А там проходив процес становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму. Незважаючи на те, що українські митці училися у своїх європейських братів по перу, все ж український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості.

Причин було кілька, і всі досить вагомі: Україна не мала власної державності, її землі були роз’єднані, і на них дивилися як на провінцію. Це уповільнювало суспільний розвиток в Україні, особливо порівняно з провідними європейськими країнами. А ці умови розпалювали конфлікт між митцями і суспільством не таким гострим, як у більшості країн Європи. Названі фактори сприяли тому, що український модернізм мав слабовиражений характер і виявився у творчості окремих митців.

Про те, що нового вніс модернізм у розвиток української літератури, поговоримо сьогодні.

А щоб іти у ногу з часом, скористаємося на уроці таким джерелом інформації, як інтернет.

Самостійна робота учнів – пошуки матеріалів в інтернеті. Через 10-15 хвилин – обмін інформацією.

Завдання для роботи. Модернізм як соціальне бунтарство: ідеї емансипації, ніцшеанства (вдосконалення людини через зміцнення духу і волі), проникнення в глибини психології людини.

Модернізм як розрив із традицією класичної літератури – пошук нових виражальних засобів: жанри, символічні образи, тип оповіді.

Мистецтво як окремішня дійсність (модерністське гасло “мистецтво для мистецтва”).

Модернізм як соціальне бунтарство: ідеї емансипації, ніцшеанства (вдосконалення людини через зміцнення духу і волі), проникнення в глибини психології людини.

Орієнтовний зміст повідомлення

Модернізм – загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX – поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А. Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. через те мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі “потоку свідомості”, відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Модернізм – це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві. (https://studlib. mfo/Hteratura/53820-ponyattya-modernizmu-techii-moderrnzmu-ikhnya-kharakteristika/).

Важливою культурною подією стало знайомство українських літераторів з працями Ф. Ніцше. Зокрема, особливо близькими для них виявилися волюнтаристський пафос німецького філософа та його вчення про мораль панів і рабів. ці ідеї одразу почали використовуватись як засіб стимулювання національної свідомості українського народу. У творі “царівна” О. Кобилянська саме в ідеях автора “Заратустри” знаходить опертя, викриваючи рабський дух та конформізм більшості українців. Героїчним волюнтаризмом просякнуті твори Лесі Українки. На ніцшеанстві базуються естетизм М. Євшана, вітаїзм М. Хвильового, принцип “чесності з собою” В. Винниченка. (https://studfiles. net/preview/2449706/)

Прапором і гаслом нових тенденцій стала творчість німецького філософа Ф. Ніцше, який найважливішою справою свого життя назвав переоцінку цінностей. Він виголосив сакраментальну фразу: “Бог помер”. це означало, що всі старі моральні ідеї (і християнство насамперед) він назвав фальшивими і хворобливими. Разом з Богом відійшла певна система цінностей, а людина постала перед потребою вийти за межі старих, зручних відповідей на вічні запитання.

Отже, сам Ніцше провістив початок нової всесвітньої кризи: “Уся наша європейська культура прямує до катастрофи”. Але окремі люди, на думку філософа, мають надзвичайні можливості для розвитку духу і життя. Де існування так званої Надлюдини, яка, з точки зору Ніцше, є сенсом землі, найдосконалішою у світі істотою. Оспівуючи культ Надлюдини, філософ проголосив, що “померли всі боги, залишилася одна людина”. Увесь світ має служити людині та її життю, тому проголошується гасло “Усе дозволено!”

Концепція Надлюдини вплинула на творчість та життя більшості митців, що були сучасниками філософа. (http://osvita. ua/school/lessons_summary/integr_urok/8266/)

Емансипація жінки була європейською тенденцією, і в українській літературі феміністичні ідеї почали запроваджувати саме письменниці-модерністки. Постмодернізм продовжив розвиток цих ідей, дійшовши до гендерних студій.

Українська література лише на рубежі ХІХ-ХХ століть починає переосмислювати ті кардинальні зміни в традиційному світобаченні, що їх означив перший етап сексуальної революції. Жіночий рух в Україні пов’язують передусім з іменами Наталі Кобринської, Олени Пчілки, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, а також менш відомих авторок – Уляни Кравченко, Грицька Григоренка, Дніпрової Чайки, Наталі Романович-Ткаченко, які своєю творчою діяльністю засвідчили високий рівень розвитку жіночої свідомості й глибоке розуміння передових ідей емансипації суспільства загалом. (http://cinref. ru/razdel/04910sochinenia/6/252402.htm)

Українська проза початку XX ст., досліджуючи взаємини людини й маси у процесі небувалих суспільних зрушень, почала звертати особливу увагу на внутрішній світ окремої особистості у всій складності й суперечливості її почуттів, настроїв, переживань, роздумів. Як помітив Іван Франко, новітня література намагалася показувати суспільні події через їхнє переломлення у свідомості тієї чи іншої людини, виявляти її ставлення до них. Справді, такі письменники, як Коцюбинський, Кобилянська, Стефаник, Марко черемшина, Тесленко, сягають вершин художнього психологізму у з’ясуванні найневловиміших порухів душі людини, дослідженні прихованих імпульсів її дій і вчинків.

Психологізація художньої творчості зумовила й інші нові якості кращих зразків нашої прози, зокрема тяжіння до лаконізму в описах природи, інтер’єру, зовнішності персонажів, стислості малюнка, до сконцентрованості образності, що в свою чергу посилювало емоційну тональність епічної розповіді, надавало їй ліричної щирості. Не випадково дослідники називали новелу Коцюбинського “Інтермецо” “ліричною поемою”, адже вся вона пройнята щирістю задушевних освідчень героя, розцвічена яскравою метафоричністю. Такий самий ліризм властивий новелам Марка Черемшини з циклу “Карби”, оповіданням Васильченка.

Ліризація прози відбувалася в органічному зв’язку з посиленням її драматизації. Це виявлялося в загостренні антагоністичних соціальних, морально-етичних суперечностей, напруженні в розгортанні конфлікту між носіями протилежних ідей, поглядів, переконань. Часто навальний розвиток сюжету змушував персонажів діяти активно, виявляти свою позицію. Письменники надають більше уваги розширенню місця і функцій суто драматичних елементів – внутрішнього монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови. У цьому зв’язку показовими можуть бути новели Ми-хайла Коцюбинського і Василя Стефаника, твори Дніпрової Чайки, Гната Хоткевича, Наталії Романович-Ткаченко, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка.

Кращі письменники виявляють інтенсивні пошуки у збагаченні художньої лексики, запровадженні в літературну мову народної синоніміки й фразеології, використанні найрізноманітніших шарів усного мовлення. У цьому зв’язку тогочасна критика високо підносить лексично-стильове розмаїття ранньої прози Володимира Винниченка. Після виходу збірки оповідань Винниченка “Краса і сила” Франко зазначав, що її автор виразно виділився серед тогочасних українських прозаїків широкою палітрою спостережень, яка особливо виявлялася в мовному багатоманітті.

Письменники ведуть активні пошуки оновлення прози також на шляхах використання специфічної образності інших видів мистецтва чи, краще сказати, зближення літератури з музикою, живописом, графікою. Стефаник заявляв про бажання так “настроїти і натягнути” струни селянської душі, щоб з того вийшла “велика музика Бетховена”. Леся Українка відчула музичні тони, ритми, настрої в прозі Кобилянської, зокрема в пейзажних картинах новели “Битва”. Марко Черемшина називав Коцюбинського “малярем”, бо письменник дуже тонко передавав багатобарвність дійсності, її кольори, відтінки, тони і півтони. Щоб наочно переконатися в цьому, досить розгорнути тексти творів “Невідомий”, “На камені”, “Тіні забутих предків”. Скупі штрихи образності, чіткі й виразні деталі новел Стефаника близькі за манерою виконання до творів графіки, і це було помічено вже сучасниками, Лесі Українці твори Стефаника нагадували малюнки пером, Кобилянська відзначала, що новеліст вдається до двох основних кольорів – чорного і білого.

Одне слово, художнє оновлення прози відбувалося різними шляхами, засвідчивши ще раз відому істину, що в своєму розвитку зміст і форма йдуть завжди поряд, взаємодіючі одне з одним, збагачуючи одне одного.

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які грунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці ХІХ ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На поч. ХХ ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм.

Естетизм виник в останнє десятиліття ХІХ ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висунули гасла “мистецтво для мистецтва”, “краса заради самої краси”. (http://pidruchniki. com/1413n12/Hteratura/ponyattya_modernizmu_techiyi_moderniz-mu_yihnya_harakteristika)

Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу у літературі кін. XIX – поч. XX ст. стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку в цей час досягає українська проза, явивши так звану “нову школу” письма. Українська проза цього періоду поступово відкидає описовість, акцентуючи на індивідуальному світі окремої особистості.

Письменники цього періоду повністю виконали мистецьке завдання, яке постало перед українською прозою ще з початку ХІХ ст., заповнивши прогалини у жанровій системі новими формами. Українські прозаїки активно послуговуються зразками як Фабульної прози (оповідання, повість, роман), так і Безфабульної, т. зв. фрагментарної (Ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініатюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популярності набуває новела. “Новела – найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часу…” (І. Франко). Новела в цей період надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, образок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жанрів. Під пером талановитих новелістів Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Гната Хоткевича, Дніпрової Чайки кожен з таких підзаголовків ніс важливе ідейно-емоційне навантаження. Взагалі проза початку XX ст. багата авторськими визначеннями жанру. Крім уже названих, трапляються й такі, як “фотографія з натури”, “психологічна студія”, “психограма”, “мініатюра”, “новелетка”, “настрій”, “враження”.

Цей жанр приваблював багатьох українських прозаїків. Так, у ХІХ – на початку ХХ ст. більше 170 письменників зверталися до нього.

У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), “симфонічна” словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), “жіноча” проза (Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Ольга Кобилянська, Леся Українка). (http://bibl. com. ua/literatura/1506/index. html? page=3)

Модернізм у живописі, архітектурі

Український модерн виник у значно важчих соціокультурних умовах, ніж модерн в інших країнах Європи внаслідок бездержавності України. Його корені – в пізньому українському романтизмі як стильовому напрямку мистецтва і літератури.

В архітектурі панівною була еклектика в різноманітних стильових комбінаціях: ретроспективізм, неокласицизм, модерн, раціоналізм, при переважанні неокласицизму (Будинок учителя в Києві, колишній Педагогічний музей; бібліотека університету). У живописі модерн найяскравіше виявився у працях М. Жука, М. Бойчука, К. Малевича, О. Богомазова, в архітектурних проектах В. Кричевського (будинок полтавського губернаторського земства). Модерн в українській архітектурі був тісно пов’язаний зі стилістичним напрямком неоромантизму (“будинок з примарами” в Києві архітектора Городецького).

У живописі О. Мурашка (“Портрет дівчини у червоному капелюсі”) вітальна енергія червоного кольору підкреслює красу як вияв молодості і оновлення. Еволюцію живопису можна визначити як перебіг від наслідування реальної дійсності, життєвої достовірності – до власної авторської міфотворчості (яка переважно походить від джерел народної поезії) з високим ступенем перетворення цієї дійсності, від критичного аналізу – до поетичного синтезу (П. Холодний “Казка про дівчину й паву”, О. Новаківський “Русалка”, “Музика”, “Визволення”, “Українська мадонна”). (http://5ka. at. ua/)

Слово вчителя. Основними модерністськими напрямами в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. були імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, символізм. Ознайомимося з їхніми особливостями.

Виступ учнів із випереджувальними завданнями

З Імпресіонізму починається особливо активне використання літературою художніх засобів, притаманних живопису. Імпресіонізм покликаний опосередковано (через певну картину, частіше пейзаж) передати тонкі нюанси настрою. Імпресіоністичне зображення легке, прозоре, просякнуте домінантою суб’єктивного бачення. Емоційно забарвленим стає все: фонетика, інтонація, використані в зображенні кольори і звуки – завдяки чому імпресіоністичний текст діє на почуття читача, минаючи свідомість. Для художньої мови імпресіонізму характерне використання метафоричних епітетів, численних означень, безлічі прийомів, здатних зробити зображення хистким, прозорим, аби крізь нього проглядала особистість автора в її здатності відчувати неповторно. Імпресіонізм зосереджений на зображенні тонких почуттів і емоційних станів, тому він користується посилено детальним описом. У цьому плані головний попередник імпресіонізму – сентименталізм.

Імпресіонізм уважав головним завданням витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, миттєвих відчуттів та переживань. Імпресіоністи вірили, що світ являється нам у відчуттях, а відтак передача конкретних вражень від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятого зором художника, дозволить досягти нічим не спотвореної правди дійсності. Вони не прагнули зображення, відтворення предмета, реалій навколишнього світу. Вони намагались викликати у глядача чи читача ті ж самі враження, відчуття, що виникли в них під час спостереження з певної точки зору. Важливо було те, що імпресіонізм відмовлявся від типізації, від узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу героя. Проголошувалось випадкове. Герой наділений винятковою витонченістю сприймання. Оскільки кожна мить у змінному житті неповторна, наділена своїм значенням і своєю красою, оскільки завданням мистецтва є саме фіксація реальних моментів, а не конструювання якихось моделей, то в імпресіонізмі втрачає смисл поняття ідеалізації.

Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Михайла Коцюбинського. У його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, які пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа, як, наприклад, у новелі “цвіт яблуні” та акварелі “На камені”.

Ознаки імпресіонізму:

□ тонкий психологізм змалювання персонажів;

□ прагнення відтворити найтонші відтінки настрою;

□ прагнення схопити миттєві враження;

□ тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності;

□ багатство відтінків у змалюванні дійсності;

□ посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей.

Яскравими зразками цього напряму в українській літературі є твори М. Коцюбинського “Інтермецо”, “цвіт яблуні”.

У Європі насамперед сформувався у Франції в малярстві, час – ІІ пол. ХІХ ст. Назву напрям запозичив від назви картини Клода Моне “Враження. Схід сонця” (“Impression. Soleil levant”, 1873). Представниками імпресіонізму є Гі де Мопассан, М. Пруст, К. Гамсун, О. Вайльд, Р. Л. Стівенсон, А. Шніцлер та ін. Експресіонізм. (В. Стефаник). Сформувався в Німеччині на поч. ХХ ст. В Україні в літературний напрям не оформився, але знайшов досить поширення як метод, особливо в українській поезії 20-30-х років ХХ ст. У галузі змісту експресіонізм зосереджений на глобальних проблемах (антипод імпресіонізму), які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, урбанізація, міжстатеві стосунки та біологічні потреби і залежність від них, фатальна визначеність людського життя (людина і доля) та ін. Утверджується тип людини, яка кидає виклик світові і змагається з ним, незважаючи на неминучість поразки. Звідси – трагічне світосприйняття. Експресіоністи – противники технічного прогресу. Вони створюють страхітливий образ міста як земного пекла і утверджують природність життя. Для експресіонізму характерне гіперболізоване ставлення до світу. Усі засоби зображення підпорядковані прагненню дати сильні, яскраві, однозначні почуття в їх крайньому, майже неможливому прояві. Тому часто використано прийом калейдоскопізму: низка емоційно насичених картин, котрі швидко змінюють одна одну без логічної обумовленості. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Деформується або зовсім знищується традиційний сюжет. Подія підпорядковується не потребам сюжету, а потребам виразу емоцій.

Ознаки експресіонізму:

□ увага до простих характерів;

□ пошуки джерел людського зла;

□ увага до проблем вини і кари;

□ віталізіція смерті;

□ рівних прав набуває потворне й прекрасне.

Представники українського експресіонізму: В. Стефаник.

Неоромантизм формувався наприкінці ХІХ ст. Він генетично пов’язаний із романтизмом початку століття, але містить також елементи реалістичної естетики. Якщо для романтизму ХІХ ст. характерним був конфлікт між індивідуальним і соціальним, то в неоромантизмі конфлікт повністю пересувається в параметри внутрішнього, він полягає у боротьбі між суперечностями внутрішнього єства людини. Специфікою естетики неоромантизму стала естетизація надзвичайної чутливості особистості.

Першою мову про неоромантизм в українській літературі рубежу століть повела Леся Українка. Вона зазначала, що для неоромантизму “людина юрби перестає бути бутафорською приналежністю, як це було у старих романтиків, манекеном для примірки костюмів, пошитих із людських документів, як це було у натуралістів. “Людина юрби” – людина у повному значенні слова, але вона не виведена із юрби, не поставлена на самоті… для художньої студії. Кожна особистість суверенна, кожна людина, якою вона не була би, є герой для самої себе і частина середовища по відношенню до інших”. Ця визначальна риса, на думку Лесі Українки, служить критерієм для істинного розуміння і оцінки творів письменників-неоромантиків.

Ознаки неоромантизму:

□ прагнення поєднати ідеал з дійсністю;

□ виразність суспільних ідеалів;

□ прагнення до визволення особистості;

□ виняткова й активна особистість може підняти до свого рівня інших;

□ гострий конфлікт між добром і злом, правдою і кривдою;

□ привернення уваги до чуттєвої сфери людини;

□ піднесення постаті самотнього визначного героя.

Яскравими зразками цього напряму в українській літературі є твори “Лісова пісня” Лесі Українки, “Земля”, “Битва” О. Кобилянської, “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського.

Символізм – це стильова течія модернізму на етапі його становлення. Він мав великий вплив на формування естетики і поетики майже всіх модерністів. Разом з імпресіонізмом став своєрідною школою, абеткою новітнього мистецтва. Загалом символізм можна класифікувати як відновлення засад романтичного мистецтва на новому етапі його осмислення. Розробляється поетика символічного зображення. Всі предмети і явища природи є одночасно символами. Символи розташовуються на межі двох світів – матеріального, видимого, і духовного, невидимого, майже непізнаваного. Мова символів – це мова знаків, натяків на вище, потойбічне. Все у тексті символічне, тобто має подвійне значення: пейзаж, дія, діючі особи, кольори, звуки тощо. Відкриваючи в речах навколишньої дійсності символи як свідчення іншої дійсності, символізм робить цю дійсність означальною. У галузі змісту символів так чи інакше виявляє себе філософія двох світів: світу людського тіла (сюди входить суспільне життя, соціальні проблеми, матеріальні потреби) і світу духовного (це вищі моральні цінності, ідеали, духовні потреби, мистецтво). Хоча вище вже світ духовних потреб, але у процесі життя перемагає матеріальний світ. Звідси – пафос безнадії, зневіри, прихований чи очевидний сум, розпач. Тому у ставленні до соціальних реалій символізм виявляє або зневагу як до нижчого світу і небажання робити його об’єктом творчості, або його окарикатурення, зображення абсурдності бездуховного існування.

Змінюється ієрархія художніх засобів. Замість ритміки, як у класичному силабо-тонічному вірші, головний щабель дедалі частіше посідає художній образ, а саме – символ.

Ознаки символізму:

□ заміна думок, понять відповідними знаками-символами, що мають прихований зміст;

□ бунт проти консервативної народної моралі;

□ естетство (захоплення витонченою поетичною формою й недооцінка змісту);

□ культ екзотичних і заборонених тем;

□ увага до позасвідомого з метою вирватися за межі повсякденного.

В українській літературі представниками символізму були ранній П. Тичина, Д. Загул.

Представники символізму в європейській літературі: Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме, Е. Верхарн, М. Метерлінк та ін.

V. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ Й УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО

Застосовуючи технологію ПРЕС, дати відповідь на питання: “Якби ви творили на зламі епох, який би модерністський напрям обрали?”

VI. ПІДСУМОК УРОКУ

Рефлексія

Закінчити речення: “На уроці я…

□ зрозумів (зрозуміла)…

□ навчився (навчилася)…

□ на наступному уроці я хочу…

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Повторити матеріал уроку за конспектом.

Завдання творчого характеру. Скласти сенкан про модернізм та його напрями.

Альтернативне домашнє завдання. Виконати вдома роботу за власним вибором і розумінням. (Літературний диктант, кросворд, цікава інформація з теми…)



(1 votes, average: 5.00 out of 5)