Класицизм – Літературні напрями XVI-XIX століть – ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ – ЛІТЕРАТУРНИЙ РОЗВИТОК
КласицизМ (від лат. СІаssіcus – взірцевий, довершений) – літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й поширився в літературах Європи до початку XIX століття. Класицистами називають митців, у творчості яких панує культ “класиків” (передусім – античних письменників) та розуму, а весь напрям пов’язаний із суворою нормативністю й регламентацією. Сама назва “класицисти” з’явилася тільки у 30-х роках XX століття у вітчизняному літературознавстві. У XIX столітті представників цього літературного напряму іменували “класиками” (назва виникла у французькому літературознавстві), а нерідко – “псевдокласиками”: цей останній вислів був поширений у XIX – на початку XX століття. Справа в тому, що романтики, а згодом і представники інших течій, які полемізували із класицистами, визнавали “класичними” лише твори давніх греків та римлян. Мистецтво ж своїх опонентів вони розглядали як “псевдокласичне”, “бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартісність цієї течії” [75, 309].
Розквіт класицистичної літератури припадає на XVII століття, коли справжнім центром напряму стає Франція. До французьких класицистів належали Малерб, Лафонтен, Буало, Реньє, Корнель, Расін, Мольєр та інші. Меншою мірою класицизм поширився в літературах Німеччини (М. Опіц, Й. Готшед, “веймарські класицисти” Шіллер і Гете), Англії (Д. Драйден, А. Поп, Д. Аддісон, Р. Стіл), Італії (В. Альф’єрі). У XVIII столітті зароджується російський класицизм (М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державін, Д. Фонвізін). Наприкінці XVIII – на початку XIX століття виникає класицизм і в українській літературі (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, Г. Квітка-Основ’яненко).
Дискусійною досі залишається проблема місця й часу народження класицистичного напряму. В літературознавстві існують дві точки зору про батьківщину класицизму. За більш традиційною, стверджується про зародження його у Франції в XVII столітті. Проте в останні десятиріччя поширюється погляд на класицизм як напрям, що виник століттям раніше в Італії. Прихильники “італійської” точки зору вважають, що до античних зразків звертаються ще італійські гуманісти під час кризи ренесансу в країні Дайте й Петрарки. Називають навіть точну дату – 1515 рік, коли італійський поет Тріссіно написав трагедію “Софонісба”, яка стала першим твором Нового часу, написаним за античним взірцем. Однак, якщо вважати, що вже в XVI столітті існує класицизм (“ренесансний класицизм”, за виразом О. Анікста), погодившись із тим, що антична літературна спадщина є спільним фундаментом як для доби Відродження, так і класицизму, то межі між Ренесансом і класицизмом просто зникають, а саме поняття Відродження стає зайвим. Як слушно зауважує О. Курилов, “не були теоретиками класицизму у власному розумінні і Чинтіо, і Скалігер, і Кастельветро, і автори інших праць з поетики й теорії драми, що побачили світ в Італії XVI ст., як це уявляється сучасним дослідникам. І не були саме тому, що теоретики Відродження в галузі літератури та мистецтва не могли бути водночас і теоретиками класицизму, тому що класицизм і Відродження за самою суттю своєю несумісні, вони просто виключають одне одного” [60, 77]. Тому все ж таки правильніше пов’язувати виникнення класицизму як окремою оформленого напряму із Францією доби абсолютизму. Адже французька абсолютистська монархія сприяла розвиткові нового напряму: класицизм визнавався офіційно, монархія сприймалася серед усіх прошарків населення як чинник спокою й миру, а умовно регламентоване в усіх своїх проявах французьке придворне життя зумовлювало нормативність класицистського мистецтва. Однак, з іншого боку – неможливо заперечувати зв’язок класицизму з Ренесансом, зокрема італійським, не вбачаючи певного впливу останнього на творчість представників нового літературного напряму.
Як було вже сказано, один з основних принципів класицизму – наслідування античних митців. Спадщина письменників Стародавньої Греції та Риму розглядалась як певна художня норма. Авторитет античних авторів був для представників класицизму абсолютним і непорушним. “Слід було б побажати, – зазначає Расін у передмові до своєї знаменитої трагедії “Федра”, – аби й наші твори грунтувалися на таких самих твердих підвалинах і були б такі самі повчальні, як і творіння давніх поетів” [65, 317]. Причому наслідування античних авторів, запозичення в них тем, образів не розглядалось як “вторинність” чи епігонство з боку “нових” письменників. Наслідування давніх, як пише найвидатніший теоретик класицизму Н. Буало в листі до Ш. Перро, ніяким чином не “завадить нашим творцям”, а тільки – навпаки. “Але чи станете ви заперечувати, – риторично запитує Буало у свого багаторічного опонента, – що наші найвизначніші поети зобов’язані успіхом своїх творінь саме цьому наслідуванню? Хіба станете ви заперечувати, що саме в Тіта Лівія, Діона Кассія, Плутарха, Лукіана та Сенеки Корнель почерпнув кращі свої сюжети й віднайшов ті високі ідеї, які допомогли йому створити новий рід трагедії, невідомий Арістотелю? …хіба ви не згодні, що Расіна виховали Софокл і Евріпід? Чи можете ви не визнати, що тонкощам свого мистецтва Мольєр навчився у Плавта й Теренція?” [10, 179-180].
Давні автори для нових письменників – це “школа поетичної майстерності”, наголошував основоположник німецького класицизму Мартін Опіц. Тому, зауважує він, “поет повинен бути обізнаним з грецькими та латинськими книгами”. Антична спадщина для митців-класицистів – це також і певне мірило й взірець. “Ми повинні, – зазначає Расін, – постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив презентованою цю сцену?”
Проте не варто розглядати авторитет давніх письменників як єдиний для класицистів. Ще один з попередників класицистського напряму, француз Дю Белле у своєму трактаті 1549 року (“Захист і прославлення французької мови”) говорить, що наслідувати необхідно “хороших авторів”, причому не лише “грецьких і римських”, а й “італійських, іспанських та інших”. Серед останніх Дю Белле називає Аріосто, Петрарку, Саннадзаро. Те ж саме – у маніфестах європейських класицистів XVII століття. М. Опіц у своїй програмній “Книзі про німецьку поезію” (1624 р.), схиляючись перед античними авторами, закликає враховувати досягнення нових, італійських та французьких поетів. Англійський теоретик класицизму Джон Драйден серед “взірцевих” називає національних письменників: Чосера й Спенсера, Шекспіра й Б. Джонсона, Бомонта й Флетчера. У свою чергу, французький теоретик Буало досконалими вважає новітніх французьких поетів – Малерба, Маро, Ронсара. Отже, “класичними” для представників класицизму в різних країнах не є винятково античні митці. Теоретики класицизму орієнтують сучасних їм авторів і на новітні літературні досягнення.
Становлення й розвиток класицистичного напряму відбувається в постійній боротьбі та полеміці з літературою барокко. Адже стильоутворюючі принципи двох напрямів були прямо протилежними. Як зазначає Д. Чижевський, “надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами творів пізнього барокко класицизм рішуче відкидав. Його ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови” [75, 310]. Нікола Буало у своїй книзі “Мистецтво поезії” іронізує над барокковими рисами: “інакомовністю”, “каламбурами”, “дотепністю”. Мольєр осміює представників французької преціозної літератури у своїй комедії “Смішні манірниці”. Класицисти протиставляють свій “гарний смак” проявам “поганого смаку” літераторів барокко. Так, у бароккових “трагедіях жахів” на сцені відбуваються криваві й жахливі події, покликані вразити глядача: вбивства й самовбивства, тортури й страти, діють привиди, розмовляють мертві тощо. У трагедії класицизму всі ці зовнішні ефекти переносяться за сцену, будь-які сценічні “фізичні дії”, що можуть схвилювати глядача, суворо заборонені. Взагалі літературна війна класицизму й барокко може вважатися найбільш характерною рисою всієї французької літератури XVII століття.
Якщо в бароккових літературних творах можливі найпримхливіші поєднання та сплави, теорія класицизму регламентує авторську уяву. Класицизм створює цілу низку канонів і правил, яких повинен безумовно дотримуватися письменник. Така нормативність зумовлювалася класицистським культом розуму: все має бути “розумним”, “розсудливим”, підкорятися не безмежній фантазії, а здоровому глуздові. Саме за законами розуму, вважали представники класицизму, писали свої твори античні митці. Згідно з цими законами слід творити й у Новий час.
Нормативна естетика класицизму була заснована на філософії раціоналізму. Остання знайшла своє найпослідовніше вираження у філософській системі Рене Декарта. Декартівська (картезіанська) філософія протиставляла пристрасті розум як, відповідно, “низьке” та “високе” начало в людській природі. Тільки розум, за Декартом, є єдиним джерелом істини. Тільки думка – єдиний критерій самого життя. “Я мислю, значить, я існую”, – стверджує знаменитий Декартів афоризм. У мистецтві й теорії класицизму також панує розум, а не емоція. А теза Р. Декарта про розумове узагальнення та абстракцію як єдино можливі методи пізнання дійсності зумовила увагу класицистів до абстрактного, узагальненого. Щодо відтворення раптового, окремого, емпіричного, то й раціоналістична філософія, і мистецтво класицизму ставилися до цього вкрай негативно.
Теорія класицизму намагається звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору. Так, вона створює та суворо регламентує ієрархію жанрів. Жанри в класицизмі поділяються на “високі” та “низькі”. До перших належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до других – комедія, сатира, епіграма, еклога, авантюрний роман. Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися недоступними. Жанри “високі” були покликані відтворювати історичні події, життя царів, полководців, міфологічних героїв. “Низькі” жанри зображали повсякденне життя простих людей. Для кожного жанру регламентувалися мова й герої. Так, трагедії класицизму притаманними були піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості. В комедіях використовувалася проста мова, обов’язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Взагалі жанрова система класицизму орієнтувалася на античну, і класицистам вдалося відродити практично всі жанри літератури давніх греків та римлян. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасних літературах, відсунуті в класицизмі на другий план. А жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.
Чи не найбільш відомим принципом естетики класицизму є принцип трьох єдностей для драматургії: єдність місця, єдність часу, єдність дії. Нормативний характер трьом єдностям драми надав відомий діяч Французької Академії Шаплен. Згідно з цим принципом усі події п’єси мають відбуватися в одному місці, протягом 24 годин, а також групуватися навколо головного героя в одну сюжетну лінію. Згодом класицистичний принцип трьох єдностей стає одним з головних об’єктів закидів з боку супротивників класицизму. Його критикують у XIX столітті як романтики, так і реалісти. Однак слід усвідомлювати, що для свого часу цей нормативний принцип став явищем цілком позитивним. Він був покликаний насамперед сприяти якомога більшій правдоподібності. “Все має бути правдоподібно”, – проголошують драматурги класицизму. Втім, за слушним висловом В. Халізева, “драматурги легко (як правило, не помічаючи цього) йшли на внутрішню неправдоподібність образів (нагнітання патетичних промов, ефектних учинків, виняткових подій), а разом із цим запекло й напружено домагалися правдоподібності зовнішньої (вдаючись до єдності місця й часу)” [71, 175]. Варто також зазначити, що класицистичний принцип єдності дії зберігався у світовій драматургії як канонічний аж до кінця XIX століття (вважається, що першим з драматургів, хто порушив єдність дії у творі, був Антон Чехов).
Окрім того, раціоналізм класицистів вплинув на однобічність образів їхніх творів, передусім драматичних. Як правило, образ у драматургів класицизму є виразником певної ідеї, підкреслює певну позитивну або негативну рису. Відома пушкінська характеристика персонажів комедій Мольєра; на думку автора “Євгенія Онєгіна”, характери в Мольєра – це “типи такої-то пристрасті, такої-то вади”. Тартюф – уособлення лицемірства, Гарпагон – скупості, Журден – пристрасті бути шляхетним. Однак навіть такий схематизм у змалюванні характерів, однобічність класицистичних образів являли собою історично вагомий крок уперед – порівняно з алегоричними, символічними, емблематичними образами письменників барокко.
Класицисти створили чимало теоретичних праць і літературних маніфестів свого напряму. Серед них – “Есе про драматичну поезію” Дж. Драйдена, “Книга про німецьку поезію” М. Опіца, “Досвід критичної поезії для німців” Й. Готшеда, “Дві епістоли” О. Сумарокова, “Трактат про виникнення романів” П. Д. Юе. Теорія класицизму значною мірою відбилася в передмовах драматургів напряму – П. Корнеля, Ж. Расіна, Мольєра – до своїх п’єс. Але справжньою біблією класицизму є вищезгадана праця Н. Буало “Мистецтво поезії” (1674 р.), в якій нормативна естетика відбилася найбільш повно й послідовно.
Буало виступає у своїй книзі насамперед як раціоналіст. “Учітесь мислити, а потім вже писати”, – закликає він письменників. Лише розум, вважає Буало, здатен відкрити істину. Міститься ж істина, що, згідно з концепцією Буало, є основою краси, у природі. Тому-то письменники мають всебічно вивчати природу. Автор “Мистецтва поезії” висуває принцип “наслідування природи”, тобто, як пояснює Ю. Віппер, “відтворювати дійсність лише тою мірою, якою вона сама відповідала законам розуму” [13, 24]. Поетика Н. Буало містить також численні правила “гарного смаку”, серед яких приділяється увага і принципу трьох єдностей, і жанровій ієрархії, і проблемі правдоподібності, яка мусить бути абстрактною, узагальненою, типовою.
Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання “гарного смаку” не є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво. Так, Мольєр вбачає двоєдине завдання, яке стоїть перед комедійним жанром: водночас повчати й розважати. “Обов’язок комедії, – зауважує автор “Тартюфа” – полягає в тому, щоб виправляти людей, забавляючи їх”. Виховний характер театру підкреслював і Жан Расін. На думку трагіка, здобутком античного театру є те, що він був “школою, в якій доброчесності викладалися не гірше, ніж у школах філософів…”.
Стосовно українського класицизму, необхідно зазначити, що його розвиткові не сприяли ані політичні, ані загальнокультурні умови. Класицизм в Україні охопив обмежену кількість жанрів, головним чином тих, що вважались у теорії класицизму “низькими”, а то й взагалі неприпустимими, зокрема бурлеск. Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського “Енеїда” – твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). “Низькі” класицистичні жанри превалюють і в драматургії (“Москаль-чарівник” та “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ’яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З “високих” жанрів на зламі XVIII-XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів чи тезо – іменитств світських і церковних можновладців.
Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з барокковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), барокко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри – травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного барокко (церковнослов’янська й народна мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)