Акмеїзм – Модернізм. Літературні напрями модернізму – ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ – ЛІТЕРАТУРНИЙ РОЗВИТОК
Акмеїзм (від грец. Ακμή – вершина, найвищий ступінь чого-небудь, міць) – модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об’єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зенкевича, Григорія Нарбута і “співчуваючих” Михайла Кузьміна, Бориса Садовського та інших митців. Досить часто акмеїсти іменують свій напрям “адамізмом” (від першої людини, прабатька Адама). М. Гумільов визначав адамізм як “мужньо твердий і ясний погляд на життя”. До течії застосовувався також термін М. Кузьміна “кларизм” (від лат. Clarus – ясний), яким поет називає “прекрасну ясність” як одну з основних засад нової поезії.
Спершу рух виник у вигляді вільної асоціації кількох поетів, що відмежувалися від символізму, точніше, від “Поетичної академії” В’ячеслава Іванова на знак протесту проти його нищівної критики гумільовської поеми “Блудний син” (1911 р.). Молоді поети створили спілку під назвою “Цех поетів” (існував у 1911 – 1914 роках, потім відновив свою діяльність у 1920-1922 роках), що охопив широке поетичне коло (до “Цеху поетів” входив і О. Блок). “Цех поетів” приділяє увагу насамперед професійному поетичному вдосконаленню, він має свій друкований орган – журнал “Гіперборей”, який видавав поет і перекладач Михайло Лозинський, “таємничий наставник” “Цеху”. Навесні 1912 року всередині “Цеху поетів” утворилася невеличка група, що проголосила нову поетичну течію. У першій книзі журналу “Аполлон” за 1913 рік були надруковані маніфести акмеїстів: стаття М. Гумільова “Спадщина символізму та акмеїзм” і стаття С. Городецького “Деякі напрями в сучасній російській поезії”. В той же час створюється ще один акмеїстичний маніфест “Ранок акмеїзму” О. Мандельштама, але з певних причин він був надрукований тільки в 1919 році.
Акмеїзм, на думку його представників, був новим напрямом, що йде на зміну символізму, який, за словами М. Гумільова, вже “закінчив своє коло розвитку й тепер падає”. Акмеїсти приймають символізм за свого “батька”, але виступають проти його надмірного ірраціоналізму й містицизму. Російський символізм, пише Гумільов, “спрямував свої основні сили в галузь невідомого”, “братаючись” з містикою, теософією, окультизмом. Акмеїзм же, вважаючи, що “непізнаванне” не можна пізнати, та й не слід цього робити, не бажає “зводити пізнання Бога” та “прекрасної дами Теології” “до ступеня літератури”, як і не намагається підіймати літературу в її “діамантовий холод”. “Завжди пам’ятати про непізнаванне, але не збурювати своєї думки про нього більш-менш імовірними здогадками – ось принцип акмеїзму” [15, 19], – зазначає у своїй програмній статті М. Гумільов. Акмеїсти виступили проти символістської профанації невідомого й непізнаванного (як влучно висловлюється О. Мандельштам, “російський символізм так багато й галасливо кричав про “несказане”, що це “несказане” пішло по руках, як паперові гроші”): Ахматову, Мандельштама, меншою мірою Гумільова об’єднує, за висловом С. Аверін – цева, “протест проти інфляції священних слів” [цит. за: 41, 26]. Тому й поетика акмеїзму фактично не має абстрактної метафізики й незрозумілих міфологічних образів. Так, М. Гумільов проголошує необхідність “більш точного знання відношень між суб’єктом і об’єктом, ніж у містично настроєному символізмі, “більшої рівноваги сил” у поезії, тобто менше ірраціональної музики та більше усвідомленого сенсу “вірності цій землі”. Як стверджує С. Городецький, “після всіх “неприйнять” світ безповоротно прийнятий акмеїзмом у всій сукупності красот і потворств”. Акмеїсти виступили за відображення земного, конкретного, предметного і ясного світу, з його формами, обрисами, барвами й пахощами. Поети-акмеїсти, за словами літературознавця В. Львова-Рогачевського, “закохані в інтенсивний колорит, у рельєфні чіткі форми, у відкарбовані деталі, у стрункість і розміреність ліній. У поезії вони протиставили музиці живопис, пластику, архітектуру” [цит. за: 22, 149]. Уявлення про поетичні принципи акмеїстів, протиставлені символістським, можна підсумувати висловлюванням С. Городецького: “Боротьба між акмеїзмом і символізмом… є, насамперед, боротьба за цей світ, гучний і барвистий, що має форму, вагу й час”.
Естетичну програму течії доповнює О. Мандельштам у праці “Ранок акмеїзму”. Він вимагає нового ставлення до свідомого сенсу, Логосу, наділити його “рівноправ’ям” з іншими конструктивними елементами поезії – ритмом та інструментуванням. Саме Логос, тобто Осмислене слово, є, як гадає Мандельштам, тим “будівельним матеріалом”, який акмеїсти закладають у фундамент своєї поетики. Увага й повага до “слова як такого”, що, за висловом О. Мандельштама, має стати реальністю в поезії, певною мірою зумовлює акмеїстське тяжіння до поетичного ремісництва, до “сальєріанського” аспекту мистецтва.
Вже в 1933 році О. Мандельштам визначав акмеїзм як “тугу за світовою культурою”. І дійсно, поезія акмеїстів переповнена різноманітними культурними асоціаціями, перегуком з культурними епохами минулого. Поети течії торкаються у своїх творах античності й середньовіччя (О. Мандельштам), світу слов’янської міфології (С. Городецький) та української культури й побуту (В. Нарбут), екзотики Китаю та Африки (М. Гумільов). Історико-культурні, релігійні, літературні ремінісценції – одна з головних ознак акмеїстської поезії. Причому образи з різних пластів культури людства набувають у акмеїстів предметності, наочності, конкретики.
Втім, поети-акмеїсти були занадто яскравими творчими індивідуальностями, щоб уміститися в тісних межах течії, те тільки й робити, що “ілюструвати” на практиці теоретичні засади руху. Насамперед це стосується поезії Анни Ахматової та Осипа Мандельштама, які вже на початку акмеїстської діяльності “випадали” із течії. Як згадує А. Ахматова, і вона, і О. Мандельштам уже зимою 1913-14 року почали “обтяжуватися Цехом і навіть подали Городецькому й Гумільову прохання про закриття Цеху…” [3, 204]. А О. Мандельштам, за свідченням Ірини Одоєвцевої, зізнавався: “Самі розумієте, який я акмеїст? Але через слабкість характеру я дозволив наклеїти собі на лоба ярлика й навіть старанно намагався писати по-акмеїстськи”. Історія акмеїзму – яскраве свідчення й підтвердження того, що справжньому генієві завжди тісно у вузьких рамках регламентованої течії. “Не треба створювати ніяких шкіл. Не варто вигадувати своєї поетики. <…> Не вимагайте від поезії сугубого речення, конкретності, матеріальності (найголовніші акмеїстичні принципи. – Є. В.)”, – пише Осип Мандельштам у 1921 році. Цей же рік – рік загибелі лідера течії та “Цеху поетів” Миколи Гумільова, розстріляного більшовиками за сфабрикованою справою, можна вважати й фіналом усього акмеїзму, цієї, за висловом американського дослідника Омрі Ронена, “найзагадковішої, хвилюючої, натхненної течії в російському постсимволізмі”. Течії, що стала в історії російської літератури “останнім словом модернізму” (Б. Ейхенбаум) у буквальному розумінні слова.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)