Футуризм – Модернізм. Літературні напрями модернізму – ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ – ЛІТЕРАТУРНИЙ РОЗВИТОК
Футуризм (від лат. Futurum – майбутнє) – авангардистська течія в літературі й мистецтві 10-30-х років XX століття. Батьківщиною футуризму була Італія. У 1909 році італійський поет Філіппо Томмазо Марінетгі друкує в паризькій газеті “Фігаро” перший маніфест футуризму. Через рік з’являються футуристичні маніфести італійських художників (У. Боччоні, Л. Руссоло, Дж. Северіні) і музикантів (Б. Прателла та ін.).
В цьому ж 1910 році Ф. Марінетті створює роман (до речі, єдиний футуристичний роман) “Мафарка-футурист”, відомий як відображення політичної програми італійського футуризму. У 1912 році виходить антологія “Поети-футуристи”, яку відкриває “Технічний маніфест футуристичної літератури”. Його авторство належить тому ж Марінетті, що теоретично обгрунтовує формальні новації митців-футуристів. Окрім Ф. Марінетті, до італійського футуризму належали Дж. П. Лучіні, К. Говоні, П. Буцці, А. Палаццескі, А. Д’Альба та інші.
Саме маніфести “як жанр, що вміщує програму глобальної переробки Всесвіту”, а також створення “всебічного типу поведінки”, є найбільш адекватним вираженням італійського футуризму в галузі словесної творчості. Футуристська естетика, регламентована в маніфестах, базується на антитрадиційності. Футуризм відмовляється від художньої спадщини (“Ми вщент рознесемо всі музеї, бібліотеки”), протиставляє старій культурі нову антикультуру (“Стара література оспівувала лінощі думки, захоплення й бездіяльність. А ми оспівуємо зухвалий натиск, лихоманковий деліріум, стройовий крок, небезпечний стрибок, ляпас і мордобій”). Якщо експресіоністи із жахом сприймають світ нової технічної цивілізації, то футуристи, навпаки, вважають, що “наш чудовий світ став іще більш чудовим – тепер у ньому є швидкість”, а з красою реву гоночного автомобіля “не зрівняється ніяка Ніка Самофракійська”. Крім цього, італійські авангардисти оспівують війну як “гігієну світу”. “Хай живе війна, – проголошує Марінетті в “Першому маніфесті футуризму”, – лише вона може очистити світ. Хай живе озброєння, любов до Батьківщини, знищувальна сила анархізму, високі Ідеали знищення всього і вся!” [45, 160].
Італійські футуристи намагаються оновити мистецтво, літературні форми. Вони проголошують примат форми над змістом, вимагають повного “звільнення літератури від власного “я” автора, тобто від психології” (“Технічний маніфест”). Футуризм вважає за необхідне цілковите знищення синтаксису й пунктуації, відміну прикметників і прислівників, вживання дієслова лише в неозначеній формі. Футуристи “інтуїтивно” сприймають образ: спираючись на інтуїцію, а не на розум, футурист намагається навіть звільнити людину “від думки про смерть”, що є “кінцевою метою розумової логіки”. Італійські авангардисти – за образну насиченість твору: “Тільки дуже образна мова здатна охопити всю багатоманітність життя та його напружений ритм”. Рух життя треба відтворювати “ланцюгом асоціацій”. Футуристи бажають створити так звану “бездротову уяву” та “вільні слова”, завдяки чому можна виконати завдання мистецтва, як бачать його футуристи, – залишити у творі лише “неперервний ряд образів”. Саме тоді зможе народитися велике мистецтво. Література ж, на думку Марінетті, має “влитися в життя і стати невід’ємною її частиною” [45, 167].
Ф. Марінетті та його соратники прагнули також до синтезу різних мистецтв (насамперед літератури й живопису). Вони вдаються до звуконаслідування, шукають нові засоби виразності (як звукові, так і графічні), мріють створити книгу, яка б навіть своєю зовнішньою формою могла впливати на людину.
На початку 1910-х років футуризм виникає і в Росії. Появу російського футуризму – незалежно від італійського угруповання – знаменують “Пролог егофутуризму” (1911 р.) І. Сєверяніна та збірка “Ляпас громадському смаку” (1913 р.) поетів-кубофутуристів. Народження футуризму в Росії, подібно до акмеїзму, зумовила криза російського символізму. М. Поляков влучно визначає різницю між двома модерністськими течіями, що приходять на зміну символізмові: “Акмеїсти розглядали сучасність у світлі минулого культурного досвіду, вони вміщували теперішнє в минулому. …футуристи переміщували теперішнє в майбутнє” [цит. за: 72, 8]. Російські футуристи, так само, як і італійські, знищують “кордони між мистецтвом і життям, між образом і побутом”, вони орієнтуються на мову вулиці, на лубок, рекламу, міський фольклор і плакат.
У російському футуризмі співіснувало декілька груп, що постійно ворогували між собою, вели літературні баталії. Нескінченною ворожнечею дорікав російським футуристам сам Ф. Марінетті, а Бенедикт Лівшиць, активний учасник цих воєн, називає російський футуризм “потоком різнорідних та різноспрямованих воль”. Футуризм у Росії складався з чотирьох угруповань: “Гілея”, або кубофутуристи, – В. Хлєбников, Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський, О. Гуро, О. Кручоних, Б. Лівшиць; “Асоціація егофутуристів” – І. Сєверянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов, B. Гнєдов; “Мезонін поезії” – В. Шершеневич, Р. Івнєв, C. Третьяков, Б. Лавреньов; “Центрифуга” – С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв, Божидар.
Обличчя російського футуризму визначали поети-кубофутуристи – найбільш радикальна й продуктивна група. Саме діяльність кубофутуристів, або “будетлян”, як називав їх Хлєбников, нерідко ототожнюється взагалі з футуристами в Росії. “Будетлянє”, як і митці групи Марінетті, оголошують війну традиції: у знаменитому маніфесті “Ляпас громадському смаку” вони вимагають “скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого… з Пароплава сучасності”. Пориваючи з минулим, яке уявляється їм тісним (“Академія та Пушкін незрозуміліші за ієрогліфи”), кубофутуристи оголошують себе “обличчям нашого Часу”. Висувають вони й “нові принципи творчості”. Так, поети-кубофутуристи відкидають правопис, пунктуацію, “розхитують” синтаксис. Вони розробляють нові типи рим (фонетична рима), опрацьовують нові ритми (“Ми перестали шукати розміри в підручниках – кожний рух народжує новий вільний ритм поетові”), експериментують у галузі віршової графіки (фігурні вірші, візуальна поезія, автографічна книга). Футуристи наголошують на “словотворчості і словоноваціях” без обмежень. Одним з головних принципів футуристів було “слово як таке”, або “самовите” слово, що видозмінює реальну мову. Таким чином, створюється мова “зарозуміла”, яка, за висловом Велимира Хлебникова, є “майбутньою світовою мовою в зародку. Тільки вона може з’єднати людей”. Слово, звільняючись від змісту, стає самоцінним. Виникає “зсув” сенсу, адже, як писав О. Кручених, “слово ширше за сенс”.
В 1914 році народжується український футуризм. Його справжнім лідером стає Михайль Семенко, що друкує маніфести до своїх поетичних збірок “Дерзання” і “Кверо-футуризм” (від лат. – шукати). М. Семенко оголошує війну будь-якому канонові та культові в мистецтві. Він протестує проти культу Т. Шевченка (М. Семенко демонстративно спалює власного “Кобзаря”) та “хуторянського”, провінційного мистецтва. М. Семенко нехтує національним у літературі – воно здається йому примітивом. Поет виступає за “красу пошуку”, за стрімкий рух мистецтва: “процес мистецтва, – на думку М. Семенка, – динамічний субстанційно”. Семенко організовував різні футуристичні групи: “Кверо” (1914 р.), “Фламінго” (1919 р.), “Ударна група поетів-фугуристів” (1921 р.), “Аспанфут” (асоціація панфутуристів) (1921 р.). Футуристичні угруповання діяли також у Харкові (“Ком-Космос”) та Одесі (“Юголіф”). У лавах футуристів перебували О. Слісаренко, Я. Савченко, В. Ярошенко, М. Терещенко, Г. Шкурупій, Г. Коляда, М. Щербак та інші. В 1922 році Михайль Семенко, який називає себе “футурорубом на незайманих лісах української літератури”, розробляє теорію панфутуризму. Поет вважає, що “мистецтво, досягнувши вершин академізму та класицизму”, пішло деструктивним шляхом. Потрібно не чекати, поки воно саме відімре, а “добивати” його, аби з уламків старого мистецтва зводити, конструювати нове. Концепцію Семенка підтримав і Гео Шкурупій.
У середині 20-х років футуризм, як український, так і світовий, завершує своє існування. Він переживає себе як організована течія й система ідейно-естетичних настанов. Проте досвід футуризму, його принципи та засоби переймають авангардисти інших літературних і мистецьких угруповань (дадаїсти й сюрреалісти в Західній Європі, імажиністи і оберіути – Д. Хармс, О. Введенський, М. Заболоцький – у Росії, конструктивісти – В. Поліщук, О. Левада, Р. Троянкер – в Україні).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)