Грудень 1932 – ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ
Слова, що прості і суворі,
(А інші – негідні слова),
Як їхні децизії скорі,
Як велич того Різдва,
Як їхня перервана мова
У мурах глухого двора,
Бо лаврами діл, а не слова
Вінчає велика пора.
За нами розгубленість мертва,
Де страх і покора – закон.
Там втрат не буває, де жертва –
Здобутий в огні бастіон!
Ім’ям невблаганним свободи
Здолали ми й кинули ниць
Понурі карпатські проходи,
Асфальти далеких столиць.
А тут – на міста й хутори ми
Залізну накинули сіть.
Тут скрізь наше військо незриме
У хижих залогах стоїть.
На площі, у соннім льокалі,
Де нудиться офіціянт,
Весь в сірому, нервом зо сталі, –
Зачаєний командант.
Зв’язковий. Сухе привітання.
Кашкет, окуляри, ровер.
І схована карта остання –
В кишені його револьвер.
Наказ був палючо-огненний,
Та кригою дихає суть.
А завтра газетні сирени
По світу його рознесуть.
Сестра, а другому – мати.
Містечко – як сіра твань,
Товаришу мій, брате,
Горіння одних бажань!
Не бійтесь, напне до болю
Ваш шлях, як струна, прямий
Кремінно-тверда воля
Того, що є зв’язковий.
Містечко – як сіра змора,
А потім – його нема.
Лише свистіння простору,
Безумність лету сама.
Не стримать, не захитати.
Рука і дух без оков.
Товаришу мій, брате,
Нас вдруге єднає кров!
Сміялись загонисто-дзвінко
І всі споважніли нараз,
І вже в коридорах будинку
Луною відбився наказ.
Цівок одсахнулися гади.
Хтось крикнув, упав і зомлів.
П’ять хвиль української влади
На цьому клаптеві землі!
Лягати! Тут жартів немає!
Непослух? Так от тобі, от!
Жорстоко-суворо карає
Злочинця державний народ!
Потрібно усіх в роботі,
А серце 6’є, як обух.
Прокляття моїй плоті,
Що слабша за мій дух!
Це кров наша тут заклята,
Закута в сріблі душа!
Один поновну заплату –
І кров, і душу лиша.
Таж куль в магазині було ще,
А свідок – лише стіна.
Сховати – що, найдорожче:
Сховати їх імена.
А стріли усе частіше.
Годинник такий прудкий.
Рішучий начальник свище.
І чують боєвики.
Був гострий наказ у звуку,
Слухняно-рвучкий – відлив,
Коли на ворожім бруку
Ти тіло своє залишив.
Усі одинадцять у зборі
Були під мороком віт.
Та два – стояли прозорі.
Один відбирав звіт.
Найтяжче – це поконати
В цій ночі чорній, без дна.
Товаришу любий мій, брате,
Опоро моя одна!
І ловите чуйним вухом
Кроки у тьмі густій.
Одним блискавичним рухом –
На їхнє зухвале “стій!”
Проклятий невиразний ранок.
Невиразні луни облав.
І простори, де наостанок
Зацькований вовк пробігав.
Погоня все ближче і ближче.
Кільце все тісніш і тісніш.
Чоло їм поставити? Ні ще!
А куля? Про кулю облиш!
Майно революції – цінний
Живий боєвик повсякчас.
Сьогодні найбільшого чину
Вона зажадає від нас.
Товаришу любий мій, брате,
Дивися у вічі рабам, –
Як будете так воювати,
Вкраїни не бачити вам!
Слова, що прості і суворі,
Як велич того Різдва,
Що нас у горінні, не горі,
Порвало і ще порива.
Товаришу любий мій, брате,
Хіба упокорить нас це?
Хто вмів справедливо карати,
Той дивиться смерті в лице!
Для тих, що, нікчемні і кволі,
Заквилять про зламаний цвіт, –
Неугнутість нашої волі
І нашої віри граніт!
У стінах будинку старого
Зростає і зводиться чин.
І сяє обличчя в одного,
І німо могутен один.
Нікому ніколи не стерти,
Що – сріблом ясної сурми:
Шкодуємо тільки, що вмерти
Удруге не зможемо ми!
Їх душі – горіння і криця –
У нашому завжди гурті,
Братів по далеких в’язницях
І тих, що упали, братів!
Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там втрат не буває, де жертва –
Здобутий в огні бастіон!
Хто має уші – хай слуха!
Хто має серце – люби!
Встає цитаделя духа –
Десятки літ боротьби.
1933
(2 votes, average: 3.50 out of 5)