ЄНДРИК І ЯСНА – ОЛЕГ ДРАЧ
(Історії розказані вуйком Артуром)
– Минулого року випав такий великий сніг, що зломив яблуньку… Ту стару, на котрій гойдалка була пам’ятаєш?.. А цієї зими геть кругом усе чорне. Дощі… дощі… На Новий Рік дощ падав і Різдво без снігу. Ночі чорні… Страшно… Певно люди прогнівили Бога, от і маємо те що маємо…
Вуйко Артур сидів за столом і розкладав пасьянс повільно, розмірено, щораз слинячи пальці і поправляючи масивні окуляри. Його файка лежала поруч її чорна порожнеча нагадала мені чомусь розкритий писок однієї її з багатьох вертепних масок, що висіли на горищі вуйкової хати. Горище відкривалося в сінях між кухнею і покоєм. Ще малим хлопцем запам’ятав я той розкритий писок маски. Вона лякала мене щоразу, коли я вночі вставав “до відра”. Маски ці вуйко робив сам і щороку водив “вертеп” по всім Бориславі, колядуючи і розіграваючи дійства біблійної притчі про уродини Бога. Колядки, сміх, віншування “пана-гусподара” луною котилися по горбатих верхах та полонинах застиваючи в часі і в пам’яті дітвака.
Було за північ. Під важким чавунням печі вуркотіло полум’я відкидаючи через шпари відблиски на стелю. Було тепло і тихо, коли раптом за вікном пішов сніг. Спочатку дрібний, як крупа, та за якусь хвилю повалив густими клаптями вкриваючи чорноту землі та усього сущого навкруги.
– Добре пішло мені, Олю. Акурат скінчив і на тобі – сніг! Ой – йой-йой! Ти тільки подиви. Як сипле!
Надворі посвітлішало, все перемінилося, і наче на чорнім тлі білим невідомий художник писав красу зимової пори бориславських верхів.
Вуйко встав, зібгав карти докупи, поскладав до пуделка. Далі добув з кишені штанів пачку цигарок, вийняв одну, другу… випотрошив тютюн і наладував ним свою чорнопику файку. Бензинова запальничка довго не хотіла запалюватися і вуйко глибоко зітхнувши сягнув по сірника на печі. Густий дим пасмами обвив нас обох наче магічний трунок, а за вікном була вже справжня зимова казка.
– Знаєш, Олю, мені все в таку от пору, коли в хаті тепло, а надворі паде сніг, та й ще на Різдво… пригадується одна – байка не байка, а таки історія не проста, яку мені ще вуйко Савчин оповідав.
Він пахкнув файкою, примруживши ока, зиркнув крізь вікно, далі тихо підвівся і вийшов до сіней. Я чув, як він скрипнув дверима від стриху раз, другий і за хвилину повернувся тримаючи в руках ту саму вертепну маску з розкритим писком. То була маска чорта зроблена із старої панчохи з нашитими хутряними бровами і бородою, в довкола голови нашита чорна плюшева матерія з червоними дерев’яними ріжками. Вуйко поклав маску на стіл і я зрозумів, що в ній є щось важкувате…
– Гокус – покус!.. – Вуйко зробив чаклунські рухи руками і смикнув маску до гори. На столі стояла пляшка горілки, – мокра, бо щойно налита.
– Нині ще свята, а ми з тобою як-не-як козаки, хоч і бойки. – хихикнув у кулак він. – Tи ж не хочеш іти спати?
Я взяв до рук ту маску роздивляю її, – стара.. правда?
– Правда.. Стара, як світ, як і ця історія, що тобі зара оповім.
Чекаючи від вуйка чогось нового з його старосвітських оповідок на які так багата його пам’ять і щедра душа, я підніс свого келишка до вуйкового і…
– Христос ся раждає!
– Славімо його.
Горілка густа, пахуча і холодна, як ця ніч…
– Життя, Олю, таке коротке і що було вчора і що було пів віку тому живе в тобі, як один день… Не знаю коли то всьо діялося, а було воно насправді, та тільки ті, що мені оповідали давно сплять і день їх скінчився.
Був у нас тут один чоловік, звався Єндрик. І був він калікою від народження – горбатим. Від дитинства жив одинаком. Бо рано му мама вмерла, а батька не мав. Пас він змалку худобу чужим людям, з чого властиво і жив.
У той далекий час жила в одній родині дівчина гарна. Білява, ясноока і називалася вона Ясна. Певно Єндрик пас і їхню худобу бо відтак запізнав ту дівчину. Вповідають, що він зобачив її перший раз коли вона прала при потоці, там де вода паде з високого каменя. А було то гарячого дня, тай пішла Ясна купатися і стала під той струмінь, та вода була велика і сильна і поховзнулася вона і впала до глибокого місця і зачала тонути… То Єндрик, зачув крик, тай набіг і вскочив до води і вирятував її. І в той час, як очі їх стрілися, зайшла межи ними любов.
Батьки Ясної були багаті люди, то й не хтіли навіть і чути про якогось там жебрака-каліку, і як прийшла пора, то віддали Ясну за багатого… Віддали Ясну і край. Та її любов до Єндрика не минула і жила в серці її, тепер уже жінки заміжньої. Єндрик сох по ній і сум тяжкий носив на серці. Та що він міг зробити, бідака, мусив коритися долі.
На той час зачалася війна. Австріяки брали наших і посилали на фронт з москалем. Брали всіх. То й взяли і того мужа Ясної. Пішов той і по якімсь часі вертає, бо дістав від москаля кулю в груди і вже го більше не посилали в окопи. Вертає він і застає Ясну при надії на дитину, але не признає того, що та дитина буде його, а лиш каже, що певно та нагуляла із тим жебраком Єндриком. Так слово за слово, як там межи ними зайшло ніхто не знає, тільки зчиняє той бійку і в запалі злості вбиває на смерть свою жінку – Ясну. Далі в страху хоче сховати сліди гвалту, то ж підпалює хату, а сам біжить по селі та й скликає людей на пожар. Поки люди прибігли, поки взялися гасити вогонь, то вже хата добре горіла і ніхто не відважився зайти до середини, щоб шукати за бідною жінкою. Та прибіг Єндрик і кинувся крізь вікно у вогонь, виніс мертву Ясну… і побачили, що вона забита, бо мала кров на собі і рану від ножа на шиї… Горе спало на всіх. На Єндрика, що любив її, на батьків, що віддали за убивцю, та й на родину того мужа, бо по всім забрали його до криміналу.
Вуйко витяг з пачки цигарку і випотрошивши її наладував тютюном файку, розкурив її добре, помовчав хвилю потираючи чоло і скроні вкриті такою ж білосніжною сивиною, як і все за вікном.
– По тій всій трагедії Єндрика рідко виділи, хіба в яку неділю прийде до церкви,
Стане надворі при порозі. Перехрестить свої впалі груди і йде геть ні з ким не говорячи. Минає час, може рік, а може й більше, коли стається, що одного дня зайшла до Єндрика просто в хату біла кобила і мала вона рубець на шиї, як от від ножа і на стегні, як от би попечена була… Ясна, Ясна прийшла до нього!
Біла кобила жила у його хаті, а не в стайні. І люди виділи, як він ходив – водив ту кобилу верхами, пас її, та ніколи не сідав на неї, не запрягав ні до плуга, ні до воза, лиш водив тримаючи за білу гриву.
Дивувалися люди з того, аж поки якась “мудра” голова не вигадала. Що та кобила, то не хто інший, як сам дідько і Єндрик продав йому свою душу і що він по ночах носить ту кобилу на своїм горбі горами і долами і хто їх стріне тої хвилі, то зараз же обернеться в смереку…
І так то припало людям до звичайного, що всі були такої думки про Єндрика і про ту білу кобилу. Тож боялися. Коли бачили, як він вів кобилу понад край лісу горою де звикло ходив. Чи коли приходив до церкви. Дітей мами страшили ним за непослух, кажучи, що забере котрогось, посадить на ту білу кобилу і… завезе просто дідькові в зуби…
Якось на Великдень був дощ. Святили паски всередині церкви. Коли повиходили люди, аж тут Єндрик у дворі з кобилою. Люди перестрашились, зчинили гвалт, та й ну виганяти його геть. Хтось взяв якого патика тай вдарив кобилу, ця дибки та й на нього; тоді взялися до Єндрика і побили його моцно, та обкидавши болотом і заказали навіть показуватися на люди.
– Такі то є л ю д и…
Вуйко посмоктав погаслу файку, далі поклав її, налив по келишку і пом’янувши сина Божого, його різдво, перехилив і блиснувши гранями денця продовжував:
– По такій пригоді покидає Єндрик все, що має тут. Бере свою “Ясну” і йде в гори, де на одному з верхів будує собі яку – таку хижу і живе там відлюдьком. Ніхто не бачить його довгий час, люди зачали забувати його і його кобилу. Минають роки, облітає з дерев листя, виростає нове і з тих дітей, котрих страшили Єндриком повиростали хлопи і жінки та вже вони мали своїх дітей і вповідали їм про ту білу кобилу байку, як я тобі зараз, Олю, і ніхто не знав, чи живий ще той Єндрик, чи вже забрала його та біла кобила.
– Але гарно на дворі. Ти тільки подивися, Олю, як чисто, як біло. Яким то Бог створив наш світ, який він гарний. Але Різдвяна зимова пора не зрівняна ні з якою іншою.
Такого самого снігу насипало і тоді на Різдво і люди колядували, вертепом ходили, горівку пили, веселилися, перебиралися хто за чорта, хто за смерть, а хто за янгола. Пізньої ночі троє ” вертепників” посідали під дзвіницею. Мали горівку, добру закуску. Пили, говорили про те й про се і, нема – пригадали Єндрика. І як то є поміж хлопами розігрітими горівкою, гоноровими один перед одним показати себе кращим, взяли собі в голову йти шукати ту хижу єндрикову і, якщо знайдуть то принести на доказ своєї хоробрости що – не будь звідтам, аби похвалитися перед іншими.
То ж встали вони і… пішли. Ніхто про їх подорож не знав, бо нікому не хотіли казати. Не знати, як довго вони йшли, та все ж знайшли те місце. Хижа стояла похилена на бік і з комина підносився слабенький димок. Хтось там таки жив. Ті троє потихеньку обійшли хижу і заглянули в одне єдине маленьке віконце. Було темно в середині і мало що змогли розібрати. Тож взяли до рук бука, про всяк випадок і спробували зайти в двері. Вони не були замкнені і отворилися легко їм. Зайшли, засвітили сірника, – аж на долі лежить та сама біла кобила! Стара і худа страшенно. Дивиться на них блискаючи білками очей, далі як схопиться на ноги! А так, як була та хижа не велика, то видалася їм та кобила аж під стелю. Ті хлопи в зойк і втікати, та двері до середини відчинялися, а вони в страху на двір їх пхали. Страх відбирає розум в людини. Кобила зачала форкати до них та іржати. Жах охопив їх нещасних і вони кинулися бити ту конячину палицями, що мали при собі, і так були в тім битті несамовиті, що спам’яталися аж коли та шкапа впала замертво. Тоді покидали палиці і відступили, коли чують, як хтось знадвору замкнув двері пропхавши через клямку якогось залізного прута. Вони в крик та до дверей, – де там, ані руш ті двері. Тягли до себе поки не ввірвали із середини клямки. Тоді до вікна. Та на ту мить груба дошка затулила все вікно і чиясь рука прибила її. Жах і відчай охопив людей. Стали кричати, кликати на поміч, гупати в стіни, але хижа була на диво міцною. Припав до шпари, бачать – Єндрик!
Старий горбань сивобородий з довгим сивим волоссям зносить сухе дерево і смереки і підпирає вікно і двері. Де-не-де прибиває, аби не виламалися на двір ті бідаки. Поволі, до вечора з тої хижі стала велика гора лісу, як то ватру складають гуцульські пастухи.
Як зійшли зорі на небі, запалив Єндрик ту “ватру” і вогонь величезний здійнявся аж до хмар. І коли запали двері, то почув він, як ніби – то Ясна кличе його з того вогню – ” ЄНДРИК! ЄНДРИК!!!”
Перехрестився він і ступив у той жар, як колись рятуючи свою любку і в ту ж мить завалилася та ватра… і дві яскравії іскри знялися в гору вище, вище… то були їхні душі, що так любили одне одного за життя і любитимуть по смерті повік ген там серед звізд у тім безкраїм небі…
Вуйко Артур Помовчав з хвилю, взяв до рук вертепну маску зі столу.
– Ось таку саму маску було знайдено на тім місці коло того згарища. Певно один з тих трьох загубив її. Вуйко Савчин, який видів ту маску на власні очі, оповів мені яка вона була, то я зробив з його слів ось цю.
Давно то було, а таки було колись…
Надворі сіріло на день. Вуйко приліг на канапі і в невдовзі рівне дихання і шум в його грудях сповістили, що спочинок сну взяв його під свою владу. Я погасив світло і риплячи сходами спустився до покою, де я звикло гостив.
Ранок подарував мені глибокий сон. Я бачив Єндрика, який у повні місяця йшов хребтом верхів, а за ним слідом його Ясна.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)