ДУЛЬЦIНЕЯ – ТИМУР ЛИТОВЧЕНКО
ДУЛЬЦIНЕЯ
1.
– Лялюсiк, помасируй менi спинку, прошу. Ой, як ниє! Прям спасу нєт.
– Лягай.
Таня скинула легеньку безрукавку, опустилася на стару продавлену канапу й зiбрала вузликом своє розкiшне чорне волосся, щоб не заважало подрузi робити масаж. Ляля всiлася поруч, розстебнула Танiн лiфчик i почала з легкими перiодичними натисканнями погладжувати Лялину спину. Робила вона це вкрай обережно, щоб ненароком не черкнути по величезних синцях на боцi. До того ж шкiра в подруги така нiжна! Ляля завжди заздрила їй з цього приводу.
– Так шо ж далi було?
– А тоє й було! Тiкi представ, iду я у галантєрєйний, а той козьол за мною! – пробубонiла в подушку Таня.
– Танюсiк, я нiчо не понiмаю. Поверни лице до мене.
– Ой, не можу шиєю двигнуть, як голку менi туди загнали, – простогнала Таня, проте все ж повернула голову та повторила: – А козьол за мною. Я ув трiкотажний побiжала, бiжу, бiжу, а он за мною, ну шо ти здєлаєш! Я пошла к бiллю, дєлаю вiд, шо трусiкi собi вибираю. А той козьол став рядом та й собi розглядуєт полкi, мов i сам трусiкi покупать собрався. А потому вобше бюстiк цапнув i чуть нє мєряти на себе почав.
– Точно, шо козьол, – погодилась Ляля, презирливо цикнувши крiзь зуби.
– Нє, Лялюсiк, ну ти прєставля… Ой-йо-йой, отута потри, на поясницi… А-а-а-ах-х… – по обличчю Танi розлилося блаженство. – А он на мене все лупає баньками своїми й поблiже подвiгається. Ну прям як одтрахать отут же хоче. Най не получиться в повному унiвєрмагу, бо в нас совєтами замучають, – Таня мугикнула собi пiд нiс. – Так шо за унiвєрмаг я нє дюже i переживала, а от послє… А баби тоже на нас глядять iз таким вираженiєм, мовби ми обоє iз дурдома збiжали. Чи то осуждають, чи завiдують, хрєн їх розбере… А я тоже дура. Стою красна як той рак i нє то шо уйтi, а просто повєрнутись нє можу. А козьол вдруг каже: “Ви, я вiжу, женшiна. Ви нє моглi би менi оказати услугу як женшiна?..” Ой, нє могу з него!..
Таня нервово захихотiла. Ляля спитала, поплескуючи її по спинi:
– Шо, так i сказав?
– Ага. Ой, нє могу я, як вспомню! – i знов захихотiла.
– Я б єму сказала… по хвiзiї, – зауважила Ляля.
– Ой, Лялюсiк, я iше бiльше покраснєла й кажу: “Якую услугу?” А он менi каже: “Я от дєвушкє подарок покупую, у неї дєньрождєнiє, но я нє знаю її розмєра. То, мол, моя любiма дєвушка, i їй надо здєлать дюже хороший подарок. Вобше-то у мене много дєвушек…”
Почувши це Ляля, котра досi намагалася стриматись, впала подрузi на спину i заходилася несамовито реготати. Таня продовжувала:
– Так i сказав. “У мене много дєвушек, но отета самая любiмая. Так ви нє моглi би їх помєряти? А я посмотрю. Менi кажеться, шо у вас розмєр пiдходящий”. I сує менi о-оттакєннi трiко розмєра десь п’ятдесят шостого! Дєвочкi iз контроля смотрять на нас i чуть нє лопнуть зо смєху. А он менi каже: “Єслi ви боїтєся, шо запачкаєтє їх, то можете забрати собi. Я за них заплачу”. I витаскує з такого облєзлого кошельочка горсть мєлочi.
– А ширiнка в него не трiсьнула? – поцiкавилася Ляля.
– Смiх смiхом, а як я перепугалася! Стоїть перед тобою малолєтка, которий на голову вищий од тебе, i такоє от просить. А в самого глаза то бєзконєчно прєданнi, як у собаки, то дикi. Вiдки я знаю, шо он йще викине? Чи убiжить, чи голову одiрве i скаже, шо так i було.
– Ну так ти…
– То я i пошла в тканi. Там якраз толпа, матер’ял давали…
– Ой, Танюсiк, а який? – стрiпонулася Ляля.
– Ти знаєш, я й не розгледiла. Кажеться… цвєта морської волни… i от iз такими розводами, – Таня спробувала зобразити в повiтрi карколомнi вiзерунки. – Так он за мною. I хоч вiдстав (мужик нє баба, в очерєдях толкатися нєпрiвишний), а все ж нє тєряєт мене в толпє. Длiнний попавсь. Я бистрiш вибралася i в дверi од него, а он… Пiдожди, Лялюсiк, я перевернуся, потреш менi животiка i ребришки зпереду. Ой, як ниє! Тiкi синяки, диви… Бєдная я, нєшшасная!
Таня влаштувалася зручнiше та повела далi:
– А он вискакує слєдом i через квартал нагоняє мене. Тут он я-ак бухнеться на колiна прямо за мною та впоймав за ноги. I здоровущий же до чого, козлєротiна! Обхватив мене й шепче: “Ви моя любiмая дєвушка! То я вам соврал! Ви, ви i тiлько ви!” Тут я єму я-ак…
– В глаз? – поцiкавилася Ляля.
– Ага, локтєм. Он завiжжав i одпустив мене. А я я-ак плигну через забора!
– Врьош! – здивувалася Ляля, недовiрливо клiпаючи гарненькими сiрими очима й округливши пухлi губки. – Я знаю той забор, он мєтра два з половиною i з такой оградой, де чугуннi шипи.
– Лялюсiк, чесне слово! Та єслi б за тобою отакая дилда погналася, ти би теж плигнула. Он же малолєтка, з него i спросу нiкакого, а ти оддувайся, як трахне попiд забором.
– I нiчо не порвала? – продовжувала дивуватись Ляля.
– Сама удiвляюся, – ледь хитнула головою Таня. – На колготках усєго одна “стрєлка”, i каблук на туфлє одлетiв. I усьо! Тiлько упала нєвдачно, усьо тепер болить. А той козьол i собi плигнув за мною – та й засєл! Як раз на шип напоровся. Як он завив!.. Я смотрю, а он…
Дверi зарипiли й почали повiльно вiдчинятися. З-за них долинуло тихе пихтiння: “У-фу-фух… Ху-ху-хух… Фу-ху-хух…”
– Дульцiнея, – роздратовано мовила Таня i тiльки-но хотiла пiдвестися, коли Ляля несподiвано схилилася до подруги та вхопила її за оголенi перса, схожi на нiжнi соковитi яблучка.
– Лялюсiк, ти шо?.. – здивувалася Таня. Ляля кинула на неї нищiвний погляд й видихнула:
– Цить!..
А в кiмнату вже всунулася Дульцiнея.
– Тетяно, ви не знаєте, коли Кiмушка збира… – слова не йшли з горлянки, бо стара побачила на канапi Двох коханок! Пiдпухлi повiки широко розкрилися, склеротичнi очi почали вирячуватись, нижня щелепа одвисла, чорнiючи попсованими зубами. Таня, яка вже зрозумiла задум подруги, солодко, мов кiшка на припiчку, потягнулася й застогнала.
Тодi Дульцiнея затупотiла до дверей так прудко, що нечесанi цiлий тиждень пасма її сивого волосся заворушилися мов живi й вiдлетiли назад. Нарештi вона опинилась у темному коридорi й як черепаха пiдтюпцем заходилася рятуватись. Навздогiн їй пролунав регiт задоволених власною винахiдливiстю хитрух. Та не маючи вже сил нi помiркувати як слiд, анi пихтiти, Дульцiнея ввалилася у свою кiмнату i зачинила дверi.
– Закрилася? – пошепки спитала Ляля.
– Нє, у неї в комнатє замок зломаний, – тихо вiдповiла Таня. – От нєнормальная баба! Шо б їй йще такого здєлать, шоб вона больше сюди не сувалася? Ти, Лялюсiк, здорово придумала. Тепер я постараюся… Ага! А ну давай постонємо.
I подруги, удаючи “солодку парочку”, заходилися старанно, щиро виводити:
– М-м-м-м!..
– О-о-о-о! М-м-м-м-м!..
– Оу-у… О-о-о-о…
– Любiма…
– О-о-о, як хорошо…
З сусiдньої кiмнати долинуло тупотiння нiг, потiм по пiдлозi потягли щось важке. Таня вхопилася за голову й прошепотiла:
– То вона сундука толкає. От тєбє i “божий одуванчiк”! В тому сундуку пудов зо п’ять, не менше.
– М-м-м-м! О-о-о-о! У-у-у-у-у! – екзальтовано стогнала Ляля. Проте Таня вiдсунула її, охкаючи пiдвелася й зауважила:
– Так, пойдьом к цiй придуркуватiй маразматiчкє, бо їй йще, чого доброго, пагано здєлається.
– Та ну її в ж…, якшо вона пре сундука, нiчо їй од того нє буде! Лєжи собi, оддихай.
Таня помiркувала над словами подруги i нарештi визнавши Лялину пораду слушною продовжувала балакати з нею про всiлякi жiночi дрiбнички.
А заслабла пiсля непосильної напруги Дульцiнея заклякла посеред кiмнати. Стогнання, що долинали з-за стiни, бiльш не турбували її. Скриня надiйно пiдпирає дверi, i її честi бiльше нiхто й нiщо не загрожуватиме. Проте жiнка з жiнкою… Господи, що за гидота!
Старiй здалося, що на її макiвку опустилася млосна слабкiсть, яка розлилася далi по всьому тiлу й особливо довго повзла по ногах. Нарештi Дульцiнея зробила пару непевних крокiв i впала на лiжко.
Якi часи настали! Суцiльне соромище усюди, ба навiть у власнiй квартирi… I хто? Тетяна, вiд якої вона повнiстю залежить! I головне, з ким? Якби з мужчиною, це ще можна було б зрозумiти. Ясна рiч, за подружню зраду цю гадюку мало кiньми розiрвати навпiл, але зраджувати З жiнкою!..
Зовсiм не те було в них з Мiтєю. Усе гаразд, все не гiрш нiж в людей. Мiтя, Мiтя, де ти?.. О, нарештi! Давно щось ти не приходив. Сiдай. Нi, це краще десь надворi позакопувати, бо ще чекiсти з обшуком нагрянуть, конфiскують i, не дай бо, розстрiляють. Зараз часи такi, ненадiйнi. А втiм, давай, я в скриню сховаю. Там замок моцний, та й ключа вiд нього я давно вже десь загубила, так що вiдiмкнути нема кому. Отже, сховаймо в скринi, так… Якi файнi! I як виблискують… Добре, давай, мiй славетний герой.
А цю за що тобi дали? За Курськ? Овва, як же я забула?! Мiтєнька, а де та, за Будапєшт? Теж гарна… А Вiля зовсiм вже подорослiшала, поки ти воював. Пам’ятаєш, як замiж виходила, так зовсiм ще дiвчиськом була, а тепер куди тобi! Чиста баришня… А то Валя смiється. Вона там з подружкою. Як це яка Валя?! То ж…
Дульцiнея на мить виринула з власних марень, вловивши уривок розмови:
– Хорошо, Танюсiк, завтра зайду. Кохточку покажеш, як тiлько принесуть. Ну пока, менi ще на другу змєну.
Подружок водить табунами, i вся в Юру вдалася. Ой, шкода його, Мiтя! Страх як шкода. Хоч Валя пiсля нього лишилася. Так i живемо втрьох: я, Вiля та Валя. А от Кiмушка щось давно вже не писав. Я хвилюватись починаю…
– Баба Дуся, нашо ж ви надривалися, сундука того перли, єслi двєрь все’дно у корiдор одкривається?
Таня стояла на порозi кiмнати й мiряла Дульцiнею насмiшкувато-презирливим поглядом мигдалевидних чорних очей.
– Мiтя, – невпевнено гукнула стара, лупаючи склеротичними очима.
– Да який там Мiтя, – дещо роздратовано сказала Таня i почала втлумачувати:
– Таня я, Таня, понiмаєтє? Та-тья-на.
– Яка Таня? – слабко здивувалася стара. – Я ж дверi зачинила.
– Баба Дуся, та ви шо, совсєм прiтворяєтесь, чи шо? – докiрливо запитала Таня, але раптом пiдозрiло принюхалася. – А шо то у вас так воняє? Знов удєлалiся? I сундучище цей нє здвiнути…
Гидливо зморщившись Таня насилу обiйшла скриню, критично озирнула пiдлогу i скомандувала:
– А ну, баба Дуся, на живiт лєчь, рубашку задрать, половiнкi роздвiнуть! Живо!
– Нащо це? – з острахом мовила Дульцiнея. – Не треба.
– Баба Дуся, менi йще убирать за вами! – Таня все бiльше дратувалася. – Покажiть заднiцу нємєдлєнно!
– Тетяно, не робiть цього. Нащо ви хочете мене зганьбити? З вашою подругою можете бавитись досхочу, а мене не займайте. Я порядна жiнка. Пожалiйте мене.
– Баба Дуся! – Таня нарештi зрозумiла причину побоювань старої i навiть не знала, про що й як розмовляти далi з цiєю вбогою нiкчемою.
– Згляньтеся на мене. Бог все бачить, все чує. Не занапащуйте мене, не ганьбiть, – Дульцiнея притиснула руки до грудей, дрiбно заморгала, з її очей покотилися мутнi сльози.
– Ну i чорт з тобою, стара карга, – Таня насилу одсунула трiшечки вбiк скриню i хвилин п’ятнадцять ретельно прибирала. Впродовж цього Дульцiнея сидiла забившися в куток лiжка та всупереч звичцi накрившися ковдрою.
– Як же все-таки буть iз сундуком? – вголос розмiрковувала Таня. – Був би хоч Олєг дома. Чи Лялиного Пончика попросiть? Вже вечiр, он должен вєрнутися iз роботи. А нi, то Каналiзатора покличу.
За п’ять хвилин Таня привела Лялиного чоловiка, досить таки вгодованого, за що йому й дали прiзвисько. Вiн вiдверто усмiхався, поглядаючи на Дульцiнею. Таня хихикала позаду нього.
– Тетяно, нащо ви привели мужчину? – пiдозрiло запитала стара.
– Потому, баба Дуся, шо таскати подобнi тяжестi – нє женське дєло, – поблажливо зауважив Лялин чоловiк.
– Та я ж геть розпатлана… i не одягнена! – Дульцiнея зiщулилася пiд ковдрою.
– Шо ви, шо ви, я нiчо нє вiжу, – гречно запевнив її Лялин чоловiк. Потiм засукав рукави, поплював на долонi i з кректанням потягнув важезну скриню на мiсце.
– Молодець, Пончик, – похвалила Таня. – Ти, я вiжу, совсєм замучiлся. Хочеш водiчкi? Або кофя…
Коли вона пiшла у кухню, Дульцiнея посмiливiшала. Утямивши, що Лялин чоловiк звертає на неї не бiльшу увагу, нiж на стародавнє крiсло-гойдалку, стара пiдозвала його й довiрливо повiдомила:
– Послухайте, я постiйно забуваю, як вас звати, але я маю попередити вас. Чи ви вiдаєте, що Ваша дружина вiдвiдує Тетяну?
– Знаю, – якомога байдужче озвався Лялин чоловiк.
– Проте ви не не вiдаєте, що вони займаються Лесбiйським коханням! Я їх сьогоднi Застала… Цьому треба покласти край. Безжально!
Лялин чоловiк уткнувся обличчям в долонi й застогнав. Його плечi тiпалися.
– Я розумiю ваше нещастя, ви ж iнтелегентна людина. Та це треба випекти розжареним залiзом! Подружню зрадуНiколи не вибачали. Я би повiдомила Олега, та вiн, на жаль, у вiд’їздi, так що вiзьмiться за це самi.
Лялин чоловiк нарештi випрямився. Його кругле обличчя, не зважаючи на тягар повiдомлення, випромiнювало веселiсть. На порозi стояла усмiхнена Таня з чашкою води.
– Ладно, я усьо обдумаю, – серйозно пообiцяв Дульцiнеї Лялин чоловiк. – Та я щитаю, шо сначала тре’дiждаться Олега. Тодi ми зберьомся вмєстє, все обсудимо… i накажемо наших жон. Вєрно, Таня? – вiн хитро пiдморгнув їй i вийшов з кiмнати.
– Ну, закорєнєла Лiзбiянка, де там твоє кофє? – долинуло вже з кухнi.
2.
Коля простував вулицею, розмiрковуючи про причини вiтсутностi колонн в сучаснiй архiтектурi. I, звiсно, мрiяв, що напроектує сам, коли нарештi стане архiтектором. Ото вже буде краса! Це вам не “лисi” квадратнi обрубки з неоковирними “народними квiточками” й не пiдпiрки з дешевими кахлями “а-ля туалет”. Набридла всiм лиса одноманiтнiсть – який жах! Необхiдно щось нестандартне. В сучасному мiстi нестандарт є, потрiбно тiльки помiтити те, чого не помiчає нiхто…
Коля вповiльнив ходу, побачивши довжелезну чергу п’яниць, котрi жадали свiжого холодного пива. Обличчя, i без того зiм’ятi й неголенi, ще бiльше марнiли вiд спраги.
Салаги, мiсця треба знати, де пива забагато, i не доводиться занадто довго смажитись на сонцi в очiкуваннi свiженького напою! Та яка згуртованiсть… А на плакатi в вiтринi – червонопикий алкоголiк, що обiймає зелену пляшку. Червоне та зелене, протилежнi у спектрi кольори, що iснують на плакатi поруч…
Пляшка!
Коля видобув з сумки пляшку кефiра. Отакi можуть бути колони перед молочним вiддiлом гастроному, круглi, товстi i бiлi. Потiм витягнув пляшку пива… Нi, зводити таке не слiд! Неестетично. Перед винно-горiлчаним вiддiлом треба ставити щось на кшталт шампанського, таке собi парадне.
Тобто, це буде примiтив, але не без деякої божевiльної нестандартностi. А якщо зробити колони з надбитих пляшок, якi не приймають в пунктах прийому склотари?
I на фасадi плакат: “Алкоголiк, це належний пам’ятник тобi!” Та й шумливо мабуть буде, адже порожнi пляшки – готовi резонатори. Немов глечик, замурованний в колону. Нiсенiтницi.
Коля почухав потилицю. Нi, все ж краще зробити колони у формi тiла. Ставили ж колись атлантiв пiд балконами. Отже, класика, але на сучасний штиб. Зберегти найзагальнiшi пропорцiї. Зверху ширше, потiм звуження-талiя, розширення-стегна, з самого низу – останнє звуження. Так, це класика. Але… колони мають бути не круглi, а сплющенi! Зi смужкою посерединi, мовби мiж ногами.
До речi, он та дiвчина досить таки нiчогенька…
Коля недбало увiпхнув пляшки в сумку i побiг навздогiн дiвчинi, поглинаючи очима туго затягнутий пасок, що так вдало пiдкреслював талiю, шкiряну спiдницю-мiнi, нiжки в чорних панчохах. Якi файнi форми! Яка хода! Апетитна штучка. Зараз познайомлюся…
– Миколо. Миколо. У-фу-фу…
Коля озирнувся й став мов вкопаний. До нього простувала сусiдка, яка жила на поверх вище. Подейкували, що її синуля, якийсь великий пуриц, чи то генерал на пенсiї, чи шеф спiльного пiдприємства, а може й чиновник мiнiстерства, покинув стару матiр в комуналцi аварiйного будинку, щоб не муляла очi. Здається, старушенцiя була нiчо, не дуже уредна, хiба що надмiру уїдлива та допитлива, як i всi старi люди.
Претензiй особисто до неї Коля не мав, також не дуже їй спiвчував. Та рiч у тiм, що з великопанської милостi синуля-пуриц найняв доглядати за бабусею Таню, жiнку з двома дiтьми без мiсцевої прописки. Таня товаришувала з Лялею, яка жила в квартирi навпроти, тобто якраз над Колiною. А от Ляля вiдкрито зневажала Колю й навiть дала йому нищiвне прiзвисько “Каналiзатор” тiльки за те, що вiн почав нелегкий шлях до Великої Архiтектури з роботи у вiдповiдному пiдроздiлi мiскводоканалу, навчаючись одночасно на вечiрньому вiддiленнi iнституту. А що було робити, коли на архiтектурний факультет конкурс завеликий?!
Так що з огляду на ставлення Лялi Коля дещо прохолодно ставився i до Танi. I може Всупереч цим язикатим подругам все-таки дещо симпатизував цiй пiдшефнiй бабулi. А й справдi, чом би не допомогти їй? Файна незнайомка все’дно стоїть на зупинцi в очiкуваннi трамваю. Вiн ще встигне наздогнати її й спробувати привернути до себе увагу, а поки…
– Бабо Дусю, що ви робите на вулицi?
– Уф-фу-фу, ху-ху-хух. Рiк не виходила, та от довелося. У-ху-хух, ху-фу-фуф.
Дульцiнея наближалася неквапом, мов величезний колобок зi старого, ще “совкового” мультика, тiльки кульгавий на обидвi ноги. Коля вiдзначив про себе, що бабуля одягнена в демiсезонне пальто та старенькi боти, не зважаючи на лiтню спеку. Загалом, вона дуже змарнiла.
– Я вийшла от, ху-ху-ху. До Тетяни чоловiк приїхав, фу-фу-фуф. Я не знаю, що це за робота, ху-ху-хуф, коли чоловiк по мiсяцю вдома не бува…
– Вiн в Тюмень на вахти їздить, бабо Дусю. Кажiть скорiше, що вам треба, – Коля захвилювався, тому що здалека долинуло рипiння сталевих колес трамваю.
– Я не знаю, що то за вахти, ху-ху-хух… як вiн там працює. I з ким. Фу-фу-фу… З цим потрiбно розiбратись. Фу-фу-фу… Але Тетяна зовсiм припинила готувати для мене. Мабуть, затирає грiхи перед чоловiком. Вона ж жиє зi своєю подругою Ларисою, вони кохаються, я на власнi очi бачила, фу-фу-хух… Вам кажу, чоловiку Лариси казала, Олегу теж казала, ху-ху-хух… Всiм казала й казатиму… фу-фу-фу… Тому Тетяна мене ненавидить й морить голодом. Я вже другий день макової росинки в ротi не маю. У-ху-хуф, у-ху-хуф…
– То вам купити чогось? Кажiть швидше!
Характерне гудiння трамваю ставало дедалi гучнiшим. Коля почав задкувати до зупинки, Дульцiнея попрямувала за ним, благаючи:
– Так, купити. Всього купити! Зайдiть в молочний, принесiть менi кефiрчику. Хлiба купiть, одну французьку булочку…
– Яку булочку?!
З-за рогу вилетiв трамвай. Разом з натовпом файна незнайомка наблизилась до краю тротуару.
– Бабо Дусю, скорiш!!!
– Мiнеральної водички купите, ху-ху-ху. Пляшечку. В овочевому морквочки, капустинки, ху-ху-хуф, фу-фу-фуф…
– Все, бабо Дусю, нема часу! Зайду й куплю, на що надибаю! – гукнув Коля й побiг до трамвая, в якому вже зникла його чергова мрiя.
– Бурячка, ху-ху-ху. Якщо буде, вiзьмiть курочку, ковбаски теж вiзьмiть, тiльки нiякої крiм докторської не берiть… Ху-ху-фуф… Шиночки, фу-фу-фу-фуф… Тiльки без сала. Iкорочки чорної… ху-ху-хух… – стара продовжувала висловлювати бажання одне фантастичнiше вiд iншого невiдомо кому, бо Коля давно вже знайомився в трамваї зi своєю новою пасiєю.
– Кошика вiзьмiть, грошi, – попрохала Дульцiнея хлопчика рокiв десяти, який пробiгав поруч. Той знизав плечима, спокiйно взяв кошик, десятку та й побiг собi геть.
– Дякую, Миколо, – розчулено прошепотiла стара. – А ви не бачили Кiмушку?
– Та он же вiн стоїть, бiля газетного кiоску, – махнув рукою Коля. – Хiба не бачите? А я побiжу, бабо Дусю, в мене обмаль часу. Добре? Чи ж ви не ображаєтесь на мене? Це нiяка не неповага, я дiйсно поспiшаю.
– Бiжiть, бiжiть, ху-ху-хух… Ви ще зовсiм молодий, – пробурмотiла Дульцiнея навздогiн напрочуд iнтелигентному молодику-сусiду та й сама заспiшила до газетного кiоску. – Я звикла до того, що молодь завжди поспiшає. Сама така була, спритна й вправна. I Кiмушка теж… Кiмушка, Кiмушка, синочок! У-фу-фуф, у-фу-фуф. Кiмушка!..
Кiм очiкував, спершись на рiжок Союздрукiвського кiоска. Був такий, як в шiстдесят п’ятому роцi, коли його нарештi перевели до главку: шляхетний, солiдний i зайнятий.
– Добридень, мамо. Дуже радий вас бачити.
– Кiмушка, синочку, чом же ти не заходиш? Я вже й забула, коли ти востаннє був у мене.
Кiм гречно взяв матiр пiд лiкоть та пiдвiв до найближчої лавочки. Дульцiнея була надмiру щаслива вiд такої пошани. Тяжка задуха одразу зникла, приємна теплота огорнула серце.
– Бачте, мамо, – почав свої пояснення Кiм. – Це дуже серйозна справа. Так вийшло через мою непутящу сестру. Я завжди пам’ятаю, цiную та захоплююсь тою жертвою, яку ви з татом принесли заради мене. Я надчудово розумiю, чого батькам варте зiзнання в тому, що їхнiй рiдний син насправдi нiякий не рiдний, а названий.
– Задля тебе чого не зробимо, Кiмушка! – зi сльозами на очах мовила Дульцiнея.
– Так я про Вiлену, – скорботним тоном вiв далi Кiм, поправляючи окуляри в золотiй оправi. – Ми взаємно зреклися спорiдненостi… на превеликий жаль, мамо. Але чого буде варта ця жертва, коли люди довiдаються, що ми збрехали? Ви добре розумiєте, що коли Вiлена пiдло зрадила нашу Радянську Батькiвщину та емiгрувала до Америки, я згiдно з обов’язком свого високого службового становища просто Зобов’язаний перервати всi контакти зi своїми названими батьками, якi не зумiли належним чином виховати дочку. Всi мої спiвробiтники, усе начальство схвалює цей крок.
– Так, так, все так, – сумно зiтхнула Дульцiнея. – Тiльки скучила я. Та й голодна, з позавчора не їла…
– То все через Вiлену, – знизав плечима Кiм. – Чого ви вiд мене вимагаєте? Грошей я вам з батьком даю, через своїх знайомих персональну пенсiю допомiг йому оформити. Я ж вас не забуваю.
– Так-так, Кiмушко, синочку, – закивала Дульцiнея. – Все вiрно. Все через Вiлю. Овва, яка пiдлiсть! Поїхати в якусь Америку, розлучити матiр з сином! Та ще й кинути тут свою паскудну дочку… Ич, тварюка! От гидота!
Дульцiнея вiйшла на кухню. Вагiтна Валя, з якимось викликом випнувши пiдборiддя, готувала їжу на їхнiй старiй плитi одразу в чотирьох каструльках.
– Ах ти ж паскуда, – грiзно почала Дульцiнея, насуваючись на онуку. – Либонь, слiдом за мамкою дременути хочеш?! Стоїть отут, розкарячилася, молода сука, живiт свiй випнула…
– Бабо Дусю, мiж iншим, я i вам супчик варю, – доволi стримано зауважила Валя.
– З-змiя, з-мiїще, – процiдила Дульцiнея. – Плювала я на твiй суп разом з тобою i твоїм ненародженим байстручам! Тьху!
Проте в жодну каструлю не влучила.
– Бабо Дусю, за що? – у Валi затiпалися губи. – Я, вагiтна…
Проте Дульцiнею вже понесло:
– У-у-у-у, суко, щоб твiй живiт паганючий луснув! Шоб ти не розродилася, стерво! Щоб твiй недоношений байструк iздох разом з тобою, курва американська!
Впустивши ложку Валя розридалася i побiгла в кiмнату. А на порозi вже стояв її Пєтя, який ще не встиг переодягнутися пiсля змiни.
– Слухай, бабка, нє тронь мою жену, – мовив похмуро. – Чи я тєбя якось Трону, карга старая.
З цим типом треба бути обережнiшою, вiн вантажник, кремезний, сволота, людина неiнтелегентна. Ще справдi вб’є i не дасть доконати оту кляту Валю, щоб вона не дiждала…
– Бидло, бидло, – забурмотiла Дульцiнея, задкуючи в свою кiмнату. – Я тут господиня. Варто менi зажадати – викину вас обох з квартiри.
– I хто ж тогда про тєбє заботiться стане? – з неприхованим сарказмом поцiкавився Пєтя.
– Добрi люди потурбуються, не ви, – шипiла Дульцiнея, як слiд замикаючи дверi (аби той ненормальний Пєтя справдi не вбив!). – Кiмушка он потурбується.
– Кiмушка…
Стара попленталася до лiжка, не наважуючись кинути навiть побiжний погляд на крiсло. Там стогнав Мiтя, котрий являв собою суцiльний клубок болю. Здається, днями в нього вiдмовить i друга нирка. Чи вже вiдмовила. А може, Мiтя давно помер, хто його зна, а шарудить i стогне вiтер у димарi. I тiльки подумати, отака пiдлiсть: з-за цих обох сук, з-за Вiлi та Валi, яка таки поїхала до Америки разом з неiнтелигентним Пєтєй та їхнiм малим недобитком, Кiмушка не змiг прийти навiть на похорон батька!
Дульцiнея сiла на лiжко, заплющила очi й поринула в чорне небуття…
Повз лавочку проходили люди. Багато рiзних людей. Деякi звертали увагу на стару. Деякi навiть зупинялись на декiлька секунд. Але бiльшiсть поспiшала, i навiть тi, хто зупинявся, теж поспiшали; тому нiхто не спробував визначити Ступiнь сну закляклої на лавi фiгури. Вже в сутiнках якийсь розбишака обережно тицьнув в складенi кiвшиком долонi старої недогризок яблука. Дульцiнея навiть не ворухнулася. А хлопчиська, який, до речi, теж дуже поспiшав, анiскiльки не здивувала крижана холоднiсть її рук.
– Мо’й померла, – казав вранцi захмiлiлий ще з вечора двiрник мiлiцiонерам-сержантам (їх було троє: старший, молодший i просто сержант). – Вчора йще дньом бабка сєла, яблоко он даже гризла. Я думав, заснула. Продрихнється, значить, i пiйде сєбє домой. Да от сiдiт же. Мо’й померла, говорю. Оно той… дєло такоє. Ви гляньтє, а я мєшатися до вас нє буду. Моє дєло г… замiтать, а нє за бабками глядєть, шоб онi усi повиздихали, то мо’й лучче було б.
Дульцiнея озирнула заспаного двiрника й дещо зухвалих сержантiв, котрi вельми радiли незвичайнiй пригодi, яка так вчасно зруйнувала тужливу одноманiтнiсть їхнього чергування: авжеж, зараз можна буде познущатися з бомжихи!
– Похоже, такi окачурiлася, – погодився з двiрником молодший сержант. – Заро провiримо.
– Нє, жива, – заперечив старший сержант, бо Дульцiнея нарештi розлiпила неслухнянi повiки, повернула голову i якимось рипучим голосом тихо покликала:
– Кiмушка, Кiмушка…
На боцi в молодшого сержанта пискнула рацiя, що викликала “третього”.
– Ех, мамаша, – розчаровано мовив вiн. – Спати дома тре, а нє на скамєйкє на улицi. А мо’у вас i дома нєту? Нєхорошо бродяжнiчати, мi вас живо…
– Ти шо, турка, нє бач, шо бабка домашня, а нє бомжиха? – перебив його слововилив’я просто сержант, якому, правду кажучи, анiтрохи не хотiлося вовтузитись з Дульцiнеєю. – Тобi шо, сiльно хочеться отута торчать нєiзвєсно докогда?!
– Кiмушка, – знов покликала Дульцiнея, поводячи засклянiлими очима.
– От-от, мамаша, ступай-ка додому, к Кiмушкє своїй, i хай вона про тебе позаботiться. Мо’тебе подвєзтi? – спитав старший сержант i прошепотiв на вухо молодшому: – К Кiмушкє чи к кумушкє, чи к Куму, Нєхай заботiться.
Сержанти розвеселилися. А Дульцiнея стрiпонулася, скочила, вронила недогризок яблука i мов черепаха пiсля дози збуджуючого заметушилася, примовляючи:
– Так-так, вiн же мiг додому пiти, а я тут сиджу.
Вдома мiж тим за всiма привилами сучасного свiтського етикету було влаштовано святковий снiданок. Олег i Пончик сидiли перед телевiзором i неквапом потягували пиво просто з шийок пляшок. Ляля i Таня голосно обговорювали рецепти приготування курки. При цьому Ляля боялася поправитися над заповiтнi шiстдесят три кiло, а Таня доводила, що “чєм хорошого чєловєка бiльше, тим лучче”. Костя й Свiтланка з вищанням вовтузилися у крiслi-лiжку (саме в ньому, до речi, помирав дiд Мiтя, та хто про це знає…).
– Мальчiкi, йдiть сюди, – покликала Таня, та Олег i Пончик навiть не ворухнулися: на черзi були спортивнi новини вчорашнього дня, тож вiдволiкатися вiд екрану вони зараз не збиралися. Аж раптом дiти почали кривитись i галасувати:
– Баб-ка Дусь-ка – замарамарусь-ка! Баб-ка Дусь-ка – перетурумусь-ка! Баб-ка Дусь-ка – запiсiкукусь-ка!
Дульцiнея мовчазно стояла посеред кiмнати.
– О, з’явилася – не запилилася… гик, – гикнула Таня i ледь не впала зi стiльця. – А ми вже вас шукать начiнаємо. Йще вчора началi так… гик!.. ахтiвно шукати. Шо ж ето такоє – ноч напрольот дома нє буть? I ото нє стидно вам, баба Дуся?
Таня, яка розшарiлася вiд “Столового рожевого”, погрозила Дульцiнеї гарненьким тоненьким пальчиком.
– Ви той, смотрiть, нє шалiть мене… менi… бо ще й у подолi прiнєсьоте.
Ляля ледь не подавилася салатом i тихо мовила:
– Танюсiк, нє при дiтях!..
– А, ну i шо, – махнула рукою Таня, збиваючи на пiдлогу брудну виделку.
– Кiмушка… де вiн? – прорипiла стара, не звертаючи найменшої уваги на такий невдалий жарт.
– Баб-ка Дусь-ка – рижа подфубусь-ка! Баб-ка Дусь-ка – мила закуфусь-ка! – веселилися Костя та Свiтланка.
– Го-о-о-ол!!! Ти вiдєв, як он лупанув?! – заволав Олег, несамовито стискаючи в обiймах Пончика. Потiм вони разом приклалися до пляшок.
– Нєту здєсь Кiм Дмiтрiєвiча, нєту, – пробелькотiла Таня, нарештi пiднявши з пiдлоги виделку. Дульцiнея мовчки повернулася й вийшла. Костя став рачки п’ятами до дверей i почав дригати задраною догори ногою, Свiтланка показала дверям язика.
– Нє, Лялюсiк, ти диви: Приперлася! – розчаровано мовила Таня. – Я надiялась, шо вона наконєц-то окочурiлася, настав конєц моїм мучєнiям. А вона приперлася. Ну чи нє свiнство?!
– Нi, Танюсiк, лучче вже так, – заперечила Ляля.
– Почєму?
– Потому шо еслi би вона окочурiлася чи пропала, Кiмчик би тєбя момєнтально отсюдова со всєм сємєйством – колiнкой под зад. Прислуга-то його мамашi нє нужна будєт!
– Ой, Лялюсiк, вєрно, – Таня спохмурнiла. – Кругом сплошноє свiнство. Муж-вахтовiк, дєнєг заробляєт…
– Алiмєнтов куча, тому нє очєнь-то много, – вкинув Олег, не вiдриваючись вiд екрана. – I тоє слава бо, шо моя пєрва жена замiж за маланца вискочила i уїхала ув Iзраiль. Тепер алiмєнти тiлько второй платiть нада.
– I на том спасiбо, – погодилась Таня. – Но хоч дєнєг хватає, i я даже з двома дiтьми нє работаю, собствєнного угла в мене усьо равно нєт.
– Слиш, Пончик, ти б кидав свой iнстiтут iк чортовiй матерi та й їздив би на вахти з Олєгом, – вiдверто, без найменших натякiв сказала Ляля, перекладаючи з руки в руку скляний фужер. – Тодi б у нас тоже дєнєг було б. Так заро всє умнi люди делають.
Пончик нiчого не вiдповiв, лише бiльш рiшуче уп’явся в телевiзор, де демонстрували стрибки з жердиною.
– Ех, Лялюсiк, когда у вас больше дєнєг будєт, хiба ж станеш ти тут сидiть, у цiй фатєрi облуплєнiй? – Таня мало не плакала. – То бистро дєлається: дав жилiнспєктору “на лапу” – i готова нова жилплощадь! I тебе тут нема… або мене. Ми ж про тоє началi, шо як тiко Дульцiнея окочурiться, Кiмчик нас отсюдова нараз вигонiт.
– Подружка моя золотая!
Вони обидвi схлипнули, обiйнялись i розцiлувалися.
– Ей, ей, хто там Лiзбiянствує? – з удаваною суворiстю спитав Олег. – Нє потєрплю.
– Олєг, нє при дiтях… – нагадала Ляля. – Шо ви сьоднi якiсь скаженнi, шо муж, шо жена…
– …одна сатана, – п’яно зареготала Таня, несподiвано перейшовши вiд слiз до веселощiв.
– Подумаєш, Нє при дiтях! – з несподiваною гордовитiстю зауважила Свiтланка. – А я ще нє такоє знаю. Когда я була малєнькою i ходiла ще в дєтскiй садiк, нам мальчiкi з старшої групи пiсюлькi показували. Так шо я знаю, шо де у дядєй є, а йще знаю, шо вони то тьотям…
– Свєтлана!!! – не витримала Таня i хряцнула кулаком, щоб перервати нарештi надто анатомiчний екскурс.
– Подумаєш, – образилася дiвчина. – Чи я нє знаю, шо папа Наказував маму ноччю четири раза за то, шо она лiзалася з тьотьою Лялюсiком! А їх вiдєла бабка Дуська, вона усiм то порозказувала, усєму двору.
Тут вже зареготали всi крiм Танi, яка почервонiла мов стигла суниця.
– А ти скiльки разiв Наказував жену? – спитав Олег Пончика, коли регiт трiшечки вщух, i пхнув його кулаком у бiк. – Фатiт скромнiчать, нашi дєтi усьо про нас знають. Роз-зумнi якi…
– Ага, давайтє лучче вип’єм за комуналку, – мовила нарештi Таня, махнувши рукою на “дитячi незручностi”. – Мальчiкi, бросайтє той дурний тєлєвiзор iк чортовiй матерi i йдiть з нами пити. Якби не ця клята комуналка, дє б ми єщьо познакомiлiсь?
Поки “мальчiкi” перемикали канали, щоб знайти мультики для занадто розумних дiтлахiв, та сiдали до столу, Таня раптом з острахом спитала:
– Е-е-е, народ, а хто Дульцiнєє дверi одкрив? Ключа ж вона йще в тому годi посєяла.
– Доблєсна Санча Панса, – припустила Ляля.
– Та нi, та з самого утра пошла собiрать бутилкi…
Але тут до столу нарештi всiлися “мальчiкi”.
– А ну тую бабку iк нєчiстому! Пйом! Налiвай, – вирiшила Таня.
3.
– А от здєсь у неї ототак прiсобрано, – пояснювала Ляля. – А вирєз отакой, як раз досюдова. I знаєш, нє iдьот єй ототой фасон. I вобше Каналiзатор остався вєрним традiцiї: фiгурка у дєвочкi точьоная, а лiчiко – як у крокодiла. Так шо нє зря он в художествєнноє провалiвся, пусть тєпєр у строiтельном учiтця на Какалiзацiях. А то корчить iз себе хтозна шо, а сам нє может прiлiчну дєвку знять, да шоб одєвалася со вкусом, а нє як на показ мод для сєла.
– Ой, Лялюсiк, ну їх усєх, – Таня зповзла на стiлець й схопилася за голову. – Менi б ото їхнi заботи!
– Дульцiнея замучила? – тихесенько спитала Ляля й спiвчутливо вiдказала: – Понiмаю, нас тоже. А особєнно Каналiзатора.
– А єго-то шо мучать? – здивувалася Таня.
– Так она до него кожний дєнь пристає: “Нiколай, дє моя сумка? Дє мої продукти?” Вiдно, совсєм чокнулася. Каже, шо дала єму авоську i дєньгi на покупкi. Он їй отвєчає, шо купiл тодi чорного хлєба, солi i спiчок i шоб она од него одцепiлася, потому шо вривається у чужу фатєру у самi нєподходящi момєнти… Кстатi, Танюсiк, вона нє була в молодостi бандiткой? Откуда у неї ключi од всєго дома? Лазяє, сука, вєздє й усiх спрашиває, де її Кiмчик…
– Лялюсiк, а я откудова знаю?! Думаєш, до мене вона нє входiла? У мєня ж то же самоє! Двєрь на замку, а вона спокойнєнько собi входiт. Може, вона то нохтєм дєлає?
– Ой, нє знаю, – Ляля стомлено позiхнула. – Може, й нохтєм. Тiлько Каналiзатора вона дальше iзводiт, менi аж жаль парня. Каже, шо сумка i десятка нє главноє, главноє, шо вона єсть нє хоче…
– Ото-то! – пожвавiшала Таня. – Єсть вже нє просе, точно. Вона нi до чого нє прiкасається. Я вже второй раз за нєдєлю суп їй варю, так он у каструлє i скiс.
– Так вона каже, шо єсть нє хоче, а хоче, шоб Каналiзатор її знов до Кiмчика одвiв! Мол, когда вона єму дєнєг давала, Кiмчик там був. I обєщаєт нє успокоюватися, пока Каналiзатор її до синулi знов нє одвєдьот!
– Нє напомiнай ти менi про того гада, нє можу я, – заскиглила Таня. – Усьо ото з-за него…
– Шо усьо? – не зрозумiла Ляля.
– Та отоє самоє! Дульцiнея ж вижила iз фатєри собствєнну внучку iз мужем i сином.
– Отакая вонючка?! – здивувалася Ляля.
– А шоб ти нє сомнєвалася! То тєпєр вона такая бєззащiтная, бо здоров’є нє позволяєт, а прєдидущу женщiну, шо за нєй глядєла, вона iз трєском виставiла. Та шо там, ти знаєш, как Дульцiнея два года назад Костiка вдарила? Он же ще совсєм нєсмишльоний був… Нiкогда етой гадiнє Костiка нє прощу! А он тоже помнiт усьо, кстатi, поетому постоянно задiраєт її. Приходиться єго даже в дєтсад отдавать, бо Кiмчик мене раньше врєм’я вигонєт, пока ми з Олєгом ще бєз угла остайомся.
– А куда внучка дєлася? – поцiкавилась Ляля, тiльки на мить уявивши, що за жахливе життя було в тiєї бiдолашки.
– Та до мами в Амєрiку уєхала наконєц.
– Так у Дульцiнеї дочка в Амєрiкє?! – Лялиному здивуванню не було меж.
– Ага. Так когда тоє проiзошло, Кiмчик i став находiть для мамаши нянєк, бо г… за нєй подбiрать нєкому. Я послєдняя.
– Тьху, шо за дєла, – Ляля знизала плечима. – Здав би бабку в дом прєстарєлих, як ми здали бабу Настю, i дєло з концом!
– То ви можетє, – замрiяно сказала Таня. – I каждий другой может. А Кiмчик – нє! Он же большая шишка, у него сослуживци, у него положенiє! Нє дай бо’взнають, шо он мамашу в дом прєстарєлих сплавiл – сраму нє обєрьошся! А так он няньку найняв, i дєло в шляпє. Нянька – то вже забота о матєрi, то прєстiж! А шо он мнє копєйкi плотiт – то усьо в порядку, усьо как надо. I шо я должна єго мамашу нюхать…
З кухнi долинули гримкотання каструлi, гупання милицi та хрипка лайка.
– Санча Панса?
– Вона, Лялюсiк. Напiлася йще з вєчєра, а тєпєр, навєрно, Дульцiнея на куфню виползла, i в нiх началося гєнєральноє сраженiє. Ех, цим двум бабам ще б Дон Кiхота… А то я чокнуся з ними скоро, – простогнала Таня, пiдiйшла до дверей i гукнула:
– Баба Саня, нє орiтє!
Проте репетувати Санча Панса не перестала, а назвала Дульцiнею “дирявим помойним вiдром”.
– Опять обгадiлася? – спiвчутливо спитала Ляля.
– Ой, ну нiчо я з нєю нє пойму! – Таня попленталася на кухню. – Ходiт усьо врємя сєро-жолта i воняє. Мухи на неї садяться, так вона i нє проганяє їх! Сiл нєт, чи шо?! Тiлько Кiмчика свого бєгаєт iскать. От, полюбуйся!
На кухнi п’яна “в устiльку” Санча Панса сякаляся повз умивальник. Згорблена Дульцiнея пiдпирала стiнку.
– Разiт як iз сортiра, – погодилась Ляля, швиденько затуливши нiс.
– Кiмушка… Ви не бачили Кiмушку? – тут же звернулася Дульцiнея до подруг.
– Нє, баба Дуся.
– Ви не бачили, Олександра Опанасовна не бачила… Нiхто не бачив. Кiмушка!
Санча Панса попленталася в свою крихiтну кiмнату, грюкаючи милицею.
– Ну слава бо, хоч гєнєральноє сраженiє прєкратiлося, – зiтхнула Таня i несподiвано гучно ревонула на Дульцiнею: – А ну, баба Дуся, марш у комнату, на кровать лєчь, половiнкi роздвiнуть!
Дульцiнея пiдкорилася без найменшого опору, прошепотiла тiльки:
– Де Кiмушка?..
– Ондо, дивись! – Таня показала подрузi на оголену частину тiла старої, немов то був цiкавий музейний експонат. – Я думала, шо вона удєлалася, а в неї усьо нормально. А чого воняєт? Хрєн її розбєрьот! Ти понiмаєш хоть шо-нiбудь?
– Нiчєгошеньки, Танюсiк!
– А мо’вимити її?.. – вголос розмiрковувала далi Таня. – Баба Дуся, об’являю банний дєнь! Сiдiть тута, а я вам ванну вимою. Давай, Танюсiк, пойдьом у ванну, нашо тобi цю г…нюху обонять…
Дульцiнея сидiла, сидiла собi та зрештою й впала на лiжко. В її свiдомостi вже давно не було жодної думки, крiм як про сина. Проте зараз звiдкись виринули солодкi пiвники на паличках…
…В крiслi-гойдалцi сидить Скориха, бабуся її чоловiка, висохла i старезна, мов схованi далеко на днi скринi iкони, i безупинно тiпаючись слiзно благє:
– Дуся, Дуся, дай водички…
Чимось невловимим Скориха схожа на теперiшню Дульцiнею, тiльки от чим?.. Така ж брудна нижня сорочка, такi ж сивi пасма нечесаного волосся… Нi, все ж не це головне! Було в неї iще щось невловиме, чого Дульцiнея нiяк не може збагнути й досi…
– Дуся, Дуся, водички… Тiльки скляночку…
– Нiколи менi вам воду носити, патока пiдгорить.
Вона, чепурна вертлява молодиця, бiжить на кухню, де на вогнi грiється величезний таз з густою жовто-коричневою масою, а на столi – купка паличок та металевi формочки.
– Дуся, води…
– Та цитьте, бабо! Поки можна наварити копiйку, треба обертатися! Потерпiть. Он з моєї малесенької берiть приклад, дитятко спить собi i нiкого не займає.
I наступної ж митi:
– Куди, Льошка?!
Це вона гука до Кiмушки. Тодi, в розпалi непу, вiн не був ще Кiмом, а звався просто Льошкою (а Вiлена, що спала в лiжечку – просто Улянкою), був зразковим синочком, не гецав з ранку до вечора по вулицi, а допомагав батькам на “хатнiй карамельнiй фабрицi”, яку вони з Мiтєю таки вчасно згорнули через декiлька рокiв.
– Зараз вернеться батько, йому треба нових пiвникiв на продаж наробити. Допомагай!
– Води, води, – долинає з кiмнати голос Скорихи. Льошка-Кiмушка рветься до осоружної, всiм набридлої старої (бодай вона якомога швидше здохла, одним ротом в такi бурхливi часи менше!). Та хлопчика зупиняє суворе материнське гримання:
– Куди, шибеник?! В мене ондо паличок обмаль. Бери ножа, сiдай тут i рiж. I щоб нi на крок з кухнi!
– Води, води…
Льошка-Кiмушка розривається мiж матiр’ю та прабабкою, але врештi-решт пiдкоряється першiй.
Що ж в неї спiльного зi Скорихою?..
Кiмушка! Кiмушка, синочок, де ти? Чом не приходиш, чом не приголубиш рiдну матiр, вiд якої вiдмовився перед людьми заради щастя й успiху власної сiм’ї? Так, причина слушна: ота клята Вiля, що дременула в Америку зi своїми байструками. Але ж правду… Правду ти, синку, знаєш! Я – Справжня твоя матiр, не названа. Менi вже час зiйти в могилу, щоб зайвого рота не було на землi, щоб не заважати тобi, синку. Та хiба можу я пiти, не побачивши тебе востаннє? Кiмушка!..
– Та нєт його тута, скiко можна вам казати!
На порозi кiмнати стоїть роздратована Таня.
– Усьо, баба Дуся, йдiть, я вам здєлала ванну.
Дульцiнея ледь пiдвелася й пошкандибала до загородки на кухнi, де стояла ванна.
– Мой її сама, свою тухлятiну, – сказала Ляля, зiбравшись iти до себе. – Я нє намєрєна її нюхать отута.
– Лялюсiк, звари чашку кофя, – попросила вкрай стомлена Таня й прошепотiла їй у вухо: – Шось мене тошнiт усьо врєм’я. Боюся, чи нє подзалєтєла я послє приєзда Олєга. А я знаєш як абортов боюся! Менi перший врач так копався в маткє пiд мєстним наркозом…
– Тю, глупостi! – махнула рукою Ляля. – Нiчо ти нє подзалєтєла, просто нюхаєш свою бабку увєсь дєнь, ото й усьо.
– Ну, то я її мить нє буду, – рiшуче висловилася Таня. – А кофя ми умєстє попйом.
Кава була майже готова, коли по пiдлозi кухнi потiк струмiнь води.
– Ну нє могу я з тою вольтанутою бабкою! – вигукнула Таня i побiгла мерщiй у ванну. Там гола Дульцiнея стояла на повний зрiст i тримала в руцi душ догори ногами. Вода била тоненькими фонтанчиками в стелю, лилася на стiни й на пiдлогу – одне слово, скрiзь, тiльки не на стару.
– Баба Дуся, ви душ наоборот пєрєвєрнiтє, а то сосєдєй знизу затопiмо, скандал буде, – сказала Таня, взяла Дульцiнею за руку та спробувала розвернути душ униз… Як раптом зблiдла, вiдступила на три кроки й iстерично завищала.
– Шо случiлося, Танюсiк? – збентежилась Ляля. Проте Таня затуливши рота пасмом свого розкiшного волосся вже бiгла до туалета, гидливо витягнувши перед собою праву руку.
– Там… Вона… – долинуло з туалета уперемiж зi звуками блювання.
Ляля зазирнула у ванну й кинулася до подруги.
…Кава вже давно вибiгла з джезвочки. Санча Панса лаялася в своїй кiмнатi. Таня i Ляля блювали. А у ваннi стояла на повен зрiст Дульцiнея, й вода як i до того текла по стелi та по стiнах на пiдлогу. Але бiля нiг старої лежав шмат гнилого м’яса, в якому копирсалися бiлi гробаки. На її правiй руцi, де був перед тим цей шмат, жовтiла оголена кiстка й висiли шматки шкiри.
Бо то не Дульцiнея була, а її труп!
Бо – хiба ви не зрозумiли?.. – Дульцiнея померла, голодна й замерзла, вночi на парковiй лавi, згадуючи Кiмушку.
Але як може мати зiйти в могилу, не побачивши востаннє любого свого синочка?!
Тому живий труп Дульцiнеї продовжував чекати.
4.
– I шо, нєт його нiде? – замислено спитав Пончик.
– Та звонiла вона єму, звонiла! Олєг даже домой єздiл. Нєту Кiмчика, хоч трєснi!
– Совсєм як в анєгдотє: женє сказав, шо пiшов к любовнiце, любовнiце сказав, шо пiшов к женє, а сам пiшов на роботу. I iщi вєтра в полє, потому шо Кiмчик пiшов iк чортовiй матерi!
– Слава, та якi анєгдоти! – скрикнула Ляля, яка вiд розпачу навiть не називала чоловiка Пончиком, як то годилося б за дружньою сiмейною традицiєю. – Танюсiк каже женє Кiмчика, шо Дульцiнєя умєрла, а вона: “Хорошо, сiчас тєлєграму вишлєм iз соболєзнованiямi”. Танюсiк каже, шо вона нє поняла, шо то його матiр. Та отвєчає, шо ладно, Акiм Дмiтрiєвiч приїде, як зможе, тiко хай скаже, яка больнiца. Танюсiк каже, шо вона знов нє поняла, шо Дульцiнея умєрла, да, но ходiт по усєму дому, по усєм сосєдям, усєх пугає до смєртi й iщєт Кiмчика. А вона: “Та ви шо, за дуру мєня дєржитє?! Как вона може ходiть, якшо умєрла?! Ви хотiтє, шоб ми iз вас дєньгi за комнату пєрєсталi брать, чи шо?! Бєсстиднiца! Ухаживайтє за бабкой лучче!” – i геп трубку!
– А Олєг єздiл домой к Кiмчику?
– Єздiл, а толку? Хто для нiх Танюсiк? Прiслуга iз сємєйством, нахлєбнiца. Олєга даже на порог нє пустiлi.
– Я б їм не пустив, – зi злiстю процiдив крiзь зуби Коля-Каналiзатор. Неоголошену вiйну з ним було припинено на деякий час… ну, поки не вдасться якось впоратися з живим трупом. – Я б їм не пустив! Зайшла б до них ця бабулька посеред ночi, як до мене…
– Молчi, Каналiзатор, – з презирством мовила Ляля. – Живьош на фатєрє, й живи, розговарюй сєбє на чiстом украiнском язику i учiся на какалiзатора! Тут усє храбрi, а як поєхать Кiмчика iскать, то нє! Тоже мнє iнтєлiгєнт задрипаний…
– На себе подивись! – похмуро вiдповiв Коля, який дуже образився на “какалiзатора”. – Чи я не знаю, що ви свою бабцю до “iнвалiдки” здали? Всi знають!.. А я, до речi, восени кину каналiзацiю й подам документи на iнший факультет. Буду промисловим дизайнером.
– От осiнню i говори… – не здавалася Ляля, та Пончик поквапився перевести їхню маленьку лайку в бiльш безпечне русло, спитавши:
– А як вона двєрi одкриває? – хоч i сам пречудово знав це.
– А отак! Толкньот рукою, i усьо! Хоч на замку, хоч на цепочкє – усьо одкроється. А потом на мєсто станєт. Мiстiка, як у кiно, – Ляля стомлено схопилася за голову.
В кiмнату увiйшла Таня, i всi почали одразу запитувати:
– Ну, як дєтi?
– Одвєзла?
– Все гаразд?
– Кофя, – перш за все зажадала Таня, а вже потiм вiдповiла: – Усьо в нормє, одвєзла.
– I шо вони? – Ляля пiшла на кухню готувати всiм мiцну каву, залишивши дверi вiдкритими, щоб чути розмову.
– Та шо! – Таня зiтхнула. – Костiк йще глупий, нiчо нє понiмає, йому й вродє нiчого страшного. То ж он Дульцiнєє в боку дiрку розковирял, паскуднiк, iнтєрєсно єму, бач. А от Свєта перелякалася, боюся, шоб нє стала заiкатися, бо для дєвкi то бiда…
З сусiднього помешкання долинули приглушенi зойки.
– Кажеться, Дульцiнея до Санчi Панси пошла, – зауважив Пончик прислуховуючись. Таня зблiдла.
Ще позавчора, як тiльки стало вiдомо про перетворення Дульцiнеї на живий труп, Санча Панса, або просто баба Саня, зачинилася в своїй кiмнатi i бiльше не виходила звiдти. Для початку вона як слiд напилася i спала аж до вчорашнього вечора. Проте вчора ввечерi виявилося, що вона не може вiдкрити дверi та вийти з кiмнати! Бiдолашну Санчу Пансу мучила спрага (з перепою “горiли труби”), вона зголоднiла, але впоратися з клятим замком не могла. З iншого боку, виходити вона боялася, аби не зустрiтись з небiжчицею. Натомiсть Дульцiнея… сама перiодично входила до кiмнати баби Санi, проте їсти-пити їй, ясна рiч, не несла, а тiльки дратувала своєю жахливою зовнiшнiстю.
Як врятувати Санчу Пансу, нiхто не знав. Про те, щоб викликати її далеких родичiв чи хоча б слюсаря, не могло бути й мови, доки будинком блукала Дульцiнея. А стара п’яниця мiж тим могла збожеволiти чи навiть померти вiд переляку або спраги.
Найголовнiше, нiхто не знав, що робити з Дульцiнеєю. Мiлiцiонери, дiльничний лiкар, санiтари з моргу, управдом – всi бiгли свiт за очi з проклятого будинку. Нiхто не мiг нiчого пояснити… та й не хотiв пояснювати, всi просили лише “не завдавати оточуючим зайвого клопоту”.
А Дульцiнея лише лякала сусiдiв та прагнула зустрiчi з Кiмушкой.
I один Бог знає, чим могло все це скiнчитися…
Коли Ляля зварила каву й збиралася вже подати її до столу, гвалт в покинутiй квартирi раптом вщух.
– Окочурiлася баба Саня, чи шо?.. – невпевнено припустила Таня, як в коридорi завищала Ляля, i грюкнула таця з чашечками. За мить в кiмнату увiйшло те, що колись було Дульцiнеєю, й прошепотiло:
– Кiмушки… тут… не було?
Таня не втрималася, пiдстрибнула й гримнула на цей жалюгiдний привид, убраний в кiстяк, протухле м’ясо та пергамент шкiри:
– А ну, баба Дуся, марш домой!!!
– Зараз, зараз, – захвилювався привид. – Я тiльки питаю, чи ви не бачили…
– Ма-а-а-а-арш!!! – заволала Таня. – Олєг поїхав по вашого Кiмчика, як синуля захочєт, до прiєдєт, а нє…
Дульцiнея (чи принаймнi те, що лишилось вiд неї) зiрвалася з мiсця i пiдтюпцем як черепаха побiгла назад. Таня знесилено впала на стiлець i простогнала:
– Ну чокнуся я з нею, з цею вонючкою…
– Ну чо, ти з нєю так ловко справляєсся, – вiдпустив комплiмента Пончик.
На порозi з’явилась перелякана Ляля i сказала:
– Кажеться, у под’єздє Олєг розговарюєт.
– I як ми одразу не здогадалися! – зрадiв Коля й перший вибiг з кiмнати, а потiм з квартири.
Жахлива Дульцiнея зповзала схiдцями униз, а на зустрiч їй пiднiмався в супроводi Олега солiдний старий чоловiк в дорогому костюмi з краваткою-метеликом, бiлiй рубашцi, надраєних туфлях i з шкiряним портфелем в правiй руцi.
– О-о-о, явiлiся – нє запилiлiся! – полегшено вигукнула Таня. – Слухай, ти, угомонi свою мамулю, бо вона тут усєм жисть вєсьолую дєлаєт…
– Що за тон? – з розважливою, непохитною дiловитiстю спитав прибулець. I вiд його голосу, вiд самої тiльки зовнiшностi, до якої найбiльше пасував затишний кабiнет та м’якi крiсла, а не облупленi схiдцi аварiйного будинку та рiзношерста компанiя молодi (навiть вмитий Олег, який заради розшукiв такої поважної персони вичистив кросовки, одягнув випранi джинси, свiжу блiдо-зелену сорочку та найпараднiшу Пончикову помаранчову краватку з фiолетовими мавпочками, в порiвняннi з Кiмом Дмитровичем виглядав не дуже) – так от, вiд самих голосу та зовнiшностi гостя на схiдцях запанувала тиша. Тiльки те, що було не так давно Дульцiнеєю, знесилено хекало, сповзаючи сходами вниз.
– Та-а… той… Мамуля ваша того… помєрла… – сором’язливо заговорила Ляля, кидаючи знiяковiлi погляди на живий труп.
– Справдi? – здивувався Кiм Дмитрович i сяйнувши золотими окулярами подивився на Дульцiнею.
– Кiмушка… синочок… прийшов… – прорипiла стара.
– Яким, мамо, Яким… А чого вона ходить? – вiв далi почесний гiсть будинку.
– А того, що ти, гад, до матерi своєї перед смертю не заїхав, – з несподiваною злiстю процiдив Коля, що першим оговтався й вийшов з-пiд впливу чар особистостi Кiма Дмитровича.
– Справдi? – Кiм сяйнув окулярами на нього, i Колi стало якось незручно пiд поглядом цього солiдного пана. – От що, добродiю. Ви тут, здається, найбiльш iнтелiгентна людина. Але як з вашого язика йдуть такi слова?! Просто не уявляю.
– А ти?! – Коля ще раз спробував вийти з-пiд впливу великого пурица. – Кинути матiр здихати в таких жахливих умовах…
– Але ж навколо неї були ви всi, – спокiйно зауважив Кiм Дмитрович. – Куди ж Ви дивилися? I де було ВашеМилосердя, у вiтсутностi якого ви звинувачуєте мене?
– Та я їй тричi хлiба купував! – образився Коля.
– Лише тричi, – з саркастичною посмiшкою уточнив Кiм Дмитрович. – Могли б бiльше.
– Але ж то твоя мати!.. А менi вона чужа…
– Менi теж, – спокiйно зауважив Кiм Дмитрович i звернувся до Дульцiнеї: – Хiба не так, мамо?
– Так, синочку, так, – вiдповiла захекана небiжчиця. – Я пам’ятаю, ти менi не рiдний, а названий. Я не забула, мiй Кiмушко…
– Мамо, скiльки можна повторювати: тепер я не Кiм, а Яким, – перервав її Кiм Дмитрович. – Зараз не тi часи, щоб носити застарiлi iмена.
Коля знов хотiв щось зауважити, та за спиною в нього з’явилися Таня з Лялею й жваво зашепотiли, тiльки й чути було: “Каналiзатор, заткнiся…” I Коля таки промовчав.
Мiж тим Кiм Дмитрович подолав вiдстань, яка вiддiляла його вiд Дульцiнеї, i дивлячись їй в упалi очi спитав:
– Мамо, що ви робите?
– На тебе чекаю, Кiмушко, – вiддано вiдповiла Дульцiнея.
– Якимушко, – майже автоматично поправив її Кiм Дмитрович. – Ось, я прийшов, хоч цей молодик, – вiн кивнув на Олега, – змусив мене перенести важливу зустрiч. I що ж далi?
– Оцей? Завадив? – небiжчиця грiзно глянула на Олега, i тому зробилося моторошно. Але наступної ж митi Дульцiнея лагiдно прорипiла до Кiма Дмитровича: – А далi, синочку, все гаразд. Тепер менi можна й вмерти.
– Ну, от i добре, – зрадiв Кiм Дмитрович. – Пiшли додому, мамо, бо менi треба повертатися на зустрiч.
– Пiшли, синку.
Гiсть гречно взяв труп матерi пiд лiкоть, i всi попрямували в квартиру.
– А нєрви ж у Кiмчика… желєзнi! – захоплено прошепотiла Таня Лялi, коли Кiм Дмитрович пройшов повз них, поширюючи навколо себе пахощi коштовного французького одеколону. Коля знов мало не сказав щось уїдливе, та на його плече опустилася важка рука Олега, i студент промовчав.
Кiм Дмитрович i небiжчиця вже дiсталися до дверей квартири.
– А пам’ятаєш, Кiмушко, як ти був маленьким, – рипiла Дульцiнея. – Такий гарненький хлопчик був, слухняний… А нашу “домашню фабрику” пам’ятаєш?
– Авжеж, авжеж, – стримано вiдповiдав Кiм Дмитрович. З-за дверей кiмнати Санчi Панси долинало нерозбiрливе хрипiння.
– А там хто? Невже Олександра Опанасовна? Ще жива? – здивувався гiсть.
– Поки ще жива, – не втримався Коля. – Вона зачинилася i не може вийти.
Кiм Дмитрович видобув з кишенi рипуче портмоне, витяг звiдти зелену банкноту, не обертаючись простягнув її Колi i сказав:
– Так от, мiй милосердний друже, коли все владнається, неодмiнно покличте слюсаря. Хай визволить стару i полагодить дверi.
– Обов’язково, – зрадiвши вiд несподiваної щедростi гостя Коля мало не пiдстрибнув до стелi. Таня з ненавистю подивилася на Каналiзатора, який спокiйно взяв грошi, що мали дiстатися їй.
– Ну от, мамо, лягайте, – Кiм Дмитрович широким жестом показав на порожнiй стiл. Труп, якому вже недовго залишалось бути живим, iз задоволеним пихтiнням попрямував до столу.
– Все?
– А поцiлувати? Ти ж завжди цiлував мене в лоб, як маленький був, – Дульцiнея несподiвано збентежилася. Таню знов мало не занудило, й Олег вивiв її в коридор. Проте Кiм Дмитрович не розгубився й заперечив:
– Мамо, ви ж знаєте, я поспiшаю на зустрiч. В мене обмаль часу.
– Ну… досить i того, що ти прийшов проводити мене в останню путь, – погодилася Дульцiнея, витягнулася на столi й заклякла.
– Так, – спокiйно сказав Кiм Дмитрович, окинувши вбогу кiмнату комуналки оком природженого начальника. – Гадаю, цей маленький iнцидент вичерпано. Можете викликати чи то “швидку”, чи одразу бригаду моргу. Зробiть це, бо в мене дiйсно обмаль часу. Тетяно! – гукнув вiн у коридор. Таня з Олегом миттю з’явилися. – Зв’яжiться з моєю дружиною i домовтеся про день i час поховання, я її попередив, що ви будете займатися цим. Я вам за це доплачу окремо. Питання з квартирою ми вирiшимо найближчим часом. I ви, мiй милосердний друже…
Кiм Дмитрович приязно глянув на Колю, який вiддано дивився йому в випещене обличчя.
– Не забудьте визволити Олександру Опанасовну. Ну, от i все. Бувайте.
Гiсть поправив зачiску, метелика на шиї, переклав портфеля з руки в руку й вийшов геть.
Всi дивилися йому услiд, тому не бачили, як Дульцiнея на мить розплющила очi, повернула голову до дверей та й собi поглянула на сина.
“А все ж прийшов до матерi, Кiмушка, рiдненький”, – сказала тихо подумки. Але того тим паче нiхто не почув, бо її душа вже залишала бренне тiло.
Липень 1990
2-га укр. редакцiя та
Комп’ютерний наб. – 27.1-3.2.1997
(1 votes, average: 5.00 out of 5)