Home ⇒ 👍Література ⇒ Гоп-стоп!- ТИМУР ЛИТОВЧЕНКО

Гоп-стоп!- ТИМУР ЛИТОВЧЕНКО

Прибуття пасажирського поїзда “Москва-Київ” очiкували троє мiлiцiонерiв. Звiсно, почесний ескорт зустрiчає тiльки вельми поважних осiб. Це або якiсь президенти, прем’єр-мiнiстри чи всякi iншi делегати, або… Втiм, делегати навряд чи їздитимуть пасажирським поїздом. Тому зважаючи на здоровезну вiвчарку бiля нiг одного з мiлiцiонерiв, неважко було зрозумiти, що правоохоронцi готуються виконати дещо iншi обов’язки.

Мiлiцiонери трошечки не розрахували, i тринадцятий вагон повiльно проплив повз них, постукуючи колесами на стиках рейок. Проте наймолодший одразу побiг заснiженою платформою, вправно стрибнув на пiднiжку, легенько турнув назад сонну провiдницю, що саме вiдчиняла дверi, i прошепотiв:

– Хтось є на вихiд?

– Нi-i-i… всi сплять, – перелякано клiпаючи очима, жiнка вiдступила у глиб тамбуру i тiльки коли за сержантом у дверi скочив лейтенант, наважилася запитати: – А що… що сталося?

– Тихо ти! – шалено вирячивши очi, лейтенант висунувся на вулицю, махнув рукою i прослiдкував, щоб його пiдлеглий з вiвчаркою зайшов до сусiднього чотирнадцятого вагону. Тодi присунувся упритул до провiдницi, вийняв з її тремтячих пальцiв вiдмикачку на сталевому ланцюжку та просипiв: – Отримано сигнал, що у четвертому купе вашого вагона кордон перетнули два злочинця. Мiсця тринадцяте та п’ятнадцяте зайнятi?

– Так… – здавалося, провiдниця досi не вiрить. – Але у Бахмачi стоянка маленька.

– Потяг стоятиме, скiльки нам потрiбно, – повчально зауважив лейтенант. – Чотирнадцяте та шiстнадцяте вiльнi?

– Здається, так…

– Здається?!

– Ну, точно вiльнi.

– Тодi усе збiгається, – i лейтенант грiзним шепотом наказав: – Савченко, за мною!

– Та… та як… – перелякано белькотiла провiдниця.

– Що вам незрозумiло? – у напiвтемному коридорi купейного вагону не було видно виразу лейтенантового обличчя, iнакше жiнка перелякалася би ще бiльше.

– Та нас же перевiряли двi митницi, росiйська i наша… i нiчого! Без претензiй!

Лейтенант тiльки рукою махнув, а Савченко пояснив:

– Вони не везуть нiчого забороненого: нi валюти, нi зброї, анi наркотикiв. Звичайнi злодюги, зрозумiло? Так що цитьте, бо зараз весь вагон прокинеться, операцiя зiрветься, – i шугонув за лейтенантом. Той вже стояв пiд дверима купе, проте не четвертого, а шостого. Бiля нього знаходився третiй мiлiцiонер з вiвчаркою, позаду маячив провiдник чотирнадцятого вагона.

Спершу важко було зрозумiти, чому вони скупчилися саме тут, проте винний у всьому був собака. Пес лiг на пiдлогу, затулив морду переднiми лапами, немов захищався вiд неводимої небезпеки, витягнув хвоста та тихенько скавучав. Здавалося, грiзна вiвчарка прагне перетворитися на малесеньке цуценя, заповзти у кубельце та надiйно сховатися там пiд захистом матерi. Мiлiцiонери намагалися привести собаку до робочого стану, та вiн лише притискав вуха до голови та натягував повiдок. Зрештою лейтенант розчаровано скомандував:

– Зварич, давай звiдси iз цiєю тварюкою! Стань пiд вiкном i пильнуй, щоб вони надвiр не вистрибнули.

– А ви…

– Їх двоє, нас двоє. Впораємося. Бо з цим вольтанутим Валетом до ранку прововтузимося, – i оскiльки пiдлеглий завагався, коротко рикнув: – Р-руш!

Мiлiцiонер кинувся назад, i зрадiлий пес потягнув його вздовж коридора. Провiдники вже встигли зникнути. Лейтенант показав Савченку на четверте купе, прислухався, чи тихо довкола, розмiреною ходою пройшовся коридором i постукав у дверi.

– Хто там? – долинув звiдти глухий голос. У повiтрi мовби промайнули i вiдразу зникли тiнi надзвичайної природи. Пугачем прокричав тепловоз, якiй проїжджав сусiдньою колiєю.

– Бригадир, – збрехав лейтенант, лiниво цiдячи слова крiзь зуби. – Вiдчинiть.

– А що, третi пiвнi проспiвали чи вже Київ? – поцiкавився з-за дверей другий, цього разу якийсь замогильний голос.

– Нi, Бахмач, – поважно вiдповiв лейтенант, намагаючися в той же час встромити вiдмикачку у замкову шпарину.

– То якого дiдька…

– Вiдкрийте, будь ласка, – в голосi лейтенанта зазвучали металевi нотки.

– Ну, що ж… – металево клацнув замок, i так само металево клацнули наручники, що їх приготував Савченко. Лейтенант ледь встиг вiдсмикнути руку з вiдмикачкою вiд дверей i сховати iнструмент у кишеню. У його лiвiй руцi опинився пiстолет. Савченко напруживсь, приготувавшися вскочити до купе.

Там спалахнуло нiчне свiтло, блiде, як лампочка у iнфекцiйному боксi. З гучним гуркотом дверi вiд’їхали убiк, у натоплений коридор вiйнуло лиховiсним смородом душогубства. Обидва мiлiцiонера вiдважно кинулися усередину, та замiсть традицiйного: “Руки вгору!” – тiльки невиразно вереснули, мов зайчатка, що потрапили у пастку. Дверi з тим же гуркотiнням зачинилися. I якби позаду мiлiцiонерiв знаходився хтось iще, вiн неодмiнно помiтив би усерединi якiсь незграбнi чорнi предмети, що стояли на нижнiх сидiннях. Та побачити не було кому…

Протягом декiлькох хвилин з-за зачинених дверей долинало сопiння та звуки боротьби, потiм якесь смоктання чи чавкання, немов там цiлувалися по-французьки вщент сп’янiлi коханцi. Жодного пострiлу. Нарештi вибухнув ситий регiт, дверi знов розчинилися, i в коридор вивалилися обидва мiлiцiонера, обсмикуючи шинелi та намагаючися привести до ладу скуйовджене волосся. Зi службового купе визирнула перелякана провiдниця. Впившися у жинку почервонiлими очима, Савченко потягнувся до неї, проте лейтенант спiймав пiдлеглого за комiр i суворо нагадав:

– Не зараз, Валеро, не тут i не зараз.

Обернувшися до четвертого купе, махнув рукою, зауважив: “А переноснi домiвочки – це просто модерн…” – та коротко пiвiдомив провiдницi:

– Прошу вибачення, усе гаразд. Сталася помилка. Поїзд може слiдувати далi.

– Авжеж може, – пiдтвердив Савченко i вищирив величезнi гострi iкла. Лейтенант наказав йому “закрити рота” та пiти на дiльницю, аби зв’язатися з начальством. Невдоволений Савченко стрибнув на платформу та почимчикував геть. Лейтенант на прощання махнув провiдницi, теж стрибнув i намагаючися не всмiхатися вiд передчуття раннього снiданку, пiшов до Зварича. Валет знов скавучав i натягував повiд, намагаючися втекти. Тепер вже вiд лейтенанта, котрий оглядав пiдлеглого, як вовк оглядає малесеньке вгодоване ягня.

А тим часом у четвертому купе один iз пасажирiв спокiйно лагодив каркас переносної домовини, який було трiшки пошкоджено пiд час бiйки, а пiсля знов натягнув на нього чорну церковну парчу. Тодi потяг здригнувся, брязкнули буфери, i чергова по станцiї прогугнявила про вiдправлення поїзда “Москва-Київ”.

– Рушили? – спитав йог товариш, який вже давно вiдпочивав у своїй пересувнiй трунi на п’ятнадцятому мiсцi.

– Поїхали, – пiдтвердив перший пасажир, вимкнув свiтло, лiг до своєї домовини i запитав, немов звертаючися до себе: – Як ти вважаєш, яке це падло мєнтам настучало?

– Мабуть, Кнур, – другий пасажир всмiхнувся i пояснив: – Кнуряка – вiн завше Кнуряка. Ач, стерво, боїться, що “гастролюючi” вампiри з Брянщини Хрещатиком погуляють! I наскiльки точно усе розрахував: нас заарештують, ми не встигаємо прибути на хазу до третiх пiвнiв, тож сонячне промiння вб’є нас на мiсцi.

– Ясно, конкуренцiї боїться, – пiдсумував перший. – Ну нiчого! Ми його на гоп-стоп вiзьмемо ще швидше, нiж цих лохiв-ментiв. Чи не так?

Проте товариш не вiдповiв. Перетравлюючи випиту з шиї лейтенанта кров та накрившися стареньким саваном, вiн мирно сопiв у пересувнiй домовинi.

4.04.98, Київ